— Ну що-бо ти, Зінько! Я ж не так просто зайшов до вас. Я по ділу... Хочу тебе, Ольго, попередити. Якусь чорну справу затіває Матюша Жигай. На світанку від нього деякі хлопці розходились по домівках. І я раджу тобі, коли йтимеш сьогодні на збори, візьми на всяк випадок зброю.
— Ой Єгоре, ти з мухи слона робиш! Я ж знаю: Матюша боягуз, яких мало.
— Так-то воно так, але з ним є розбишаки добрі.— Єгор сів на колоді.— Так що ти будь обережною.— Глянув у небо примруженими очима і, ні до кого не звертаючись, сказав:—А припікає добре, мабуть, буде дощ.
Ольга дивилась на Єгора, і почуття якоїсь двоїстості пробуджувалось в її душі до цього плечистого, сильного, чесного парубка. Якесь тепло гріє їй груди, коли вона бачить його. Мимоволі стежить за ним очима, коли він заходить до Рубанової хати, щоб потім разом з механіком вирушити на роботу до парового млина.
Посміхнеться Єгор до неї, Ольги, й сам почервоніє, і ота його посмішка й ласкавий погляд очей, а іноді якесь слово, промовлене до неї, западають їй в душу, зберігаються в ній, гріють її. Хочеться, щоб він довше побув у хаті, бо приємно дивитися в його юне, світле, обвітрене лице, приємно слухати голос, милуватись його очима й посмішкою. А останнім часом Ольга ловить себе на тому, що навіть удень і ввечері думає про нього.
"Невже так народжується любов?" — запитувала сама себе і посміхалась, відганяючи ці думки, мов табунець птахів, а вони зліталися знову, настирливі й сміливі, хвилюючи її серце.
І те, що сьогодні Зінька так просто, хоч і жартома, сказала про закоханість Єгора, збентежило й саму Ольгу. Радісно їй від того, і цю радість не приховати й нікуди з нею не подітися. "Тільки б він нічого не помітив... Навіщо? Ось закінчиться строк мого відрядження, виїду звідси, і, може, ніколи в житті більше ми з ним не зустрінемося..."
А серце її, всупереч отим думкам, тягнулося до нього, не хотіло з ним розлучатися, владно заявляло про свою першу любов.
"Ні-ні! Не смію думати про це. Не треба, навіщо я йому? Він, певне, любить уже якусь слобідську дівчину. Це Зінька знає... У неї розпитаюсь на дозвіллі... Вона мені правду скаже. А навіщо? Навіщо мені це знати? Не треба. Ось так дивитимусь на нього, милуватимуся ним".
Але ж сама не сміла глянути йому в обличчя й дивувалася з того, мимоволі червоніючи, як і він.
Раптом Зінька, набравши пригорщ води, хлюпнула нею на Єгора.
— Охолонь трошки, а то, я бачу, ти Ольгу своїм вогнем запалиш.
— Ти здуріла, Зінько?.. Таке робиш і таке говориш. Зінька сміялась.
— Л може, ти мені подобаєшся більше за всіх па світі!
— Тю, дурна! — незлобиво вилаявся Єгор.— У тебе ж чоловік є, а я ще не жонатий...
— А може, я тебе оженю..
— На кому?
— То вже моя справа...
— Ой Зінько, не жартуй зі мною, не займай мене!
— А от і займатиму! Що ти мені зробиш? — І бісова молодиця, сяючи очима, дивилась сміливо й нахабно в його очі.— От візьму і одіб'ю тебе від Катерини!
Наче іскри гарячі впали на серце Ользі. Те, чого вона не хотіла й боялась знати, справдилось.
"Нема чого думати. Він має якусь Катерину і, певне, її любить, любить..." Тільки ця думка, витиснувши всі інші, застряла у неї в голові, тривожить і завдає болю й розчарування.
"Смішна я, смішна... Хіба може такий хлопець досі не кохати?.."
І все ж якась непереборна сила вабила Ольгу подивитися на нього. Він не розгубився від тих слів, а чомусь засмутився, махнувши рукою.
— В'їч, що згадала...— і, ні слова більше не сказавши про ту дівчину, Єгор спритно нахилився до ночов, зачерпнув великою долонею, мов ковшем, чистої води й хлюпнув нею на Зіньку.
— А це тобі здачі даю. А це ще й на.додачу. Зінька скрикувала від холодних краплин, сміялась:
— Ой що-бо ти?.. Не смій більше! Всю воду розхлюпав, нічим буде й квіти домити.
— Ну не буду вже, не буду,— сказав примирливо Єгор, позираючи на сонце.— Заговорився з вами, а в мене ще є інші справи. Так отож дивися, Ольго, роби все так, як тобі раджу. Прощавайте!
— Ходи здоров! — відповіла Зінька, оглядаючи ного ставну постать і широкі плечі.— Гарний він парубок, добрий. Серцем чистий. Ми з тім змалечку дружимо.
Та нічого не говорила і навіть не дивилася йому вслід Ольга, бо те, що почула з її вуст про Катерину, не давало спокою, тривожило серце й душу, завдавало болю.
— Зінько, ти краще його знаєш... Скажи, він справді має якусь Катерину?.. Хто вона? Ваша слобідська?
Зінька відчула одразу, що творилося зараз в душі подруги. "Навіщо їй розпитувати про Катерину? А очі... Боже мій, скільки в них болю й муки!" Зінька, взявши горщик з рясною геранню, спитала:
— Ти його дуже любиш?
Ольга дивилася їй просто в очі. їй не хотілося кривити душею, але вона й сама не розуміла як слід того нового, незнаного досі почуття, що народжувалося в ній, що порушувало її спокій, примушувало серце часом солодко завмирати, будило мрії крилаті й водночас сповняло її смутком, болем і стражданням отаким, як зараз. Можливо, це і є любов? Але звідки їй про таке знати, коли вона ще нікого в житті не любила. Тому зараз так схвильовано Ольга дивиться в обличчя досвідченішій і старшій за неї Зіньці.
— Я бачу... По твої очах бачу — любиш ти Єгора.
— Не знаю... Не знаю,— вимовляє, розгубившись, дівчина, відчуваючи, як очі її проти волі наливаються слізьми.
— Гуляв він трохи з Катериною, та вона вийшла заміж па хутори.
Наче важкий камінь звалився з дівочих плечей, але не спинити вже сліз, що виступили й тремтять на довгих віях... Тільки погляд темно-синіх очей став іншим, заіскрившись радісними вогнями, нестримним щастям, чистими почуттями. "Так можуть світитися очі тільки в людини, яка любить",— подумала Зінька, обіймаючи подругу.
— Ось ми й щасливі з тобою... Обидві щасливі.
— А ти, Зінько, ти теж любиш?
— Ой не питай! Караюсь, мучуся з того, а люблю... Люблю так, що власне б життя йому віддала.
— А як же твій чоловік?
— Не думаю я тепер за нього. І боюся думати,— з сумом промовила молодиця.
Ні слова більше не говорячи, вона захлюпотіла в ночвах. Води виявилось мало, і Зінька, взявши відра й коромисло, подалась до річки.
Не бачила вона, як з-під воріт Шумейкового дворища з ґелґанням вилізла стара гуска, а за нею викотились маленькі гусенята в темно-жовтуватому пушку. Вони дріботіли червоними ніжками слідом за гускою, зашпортувались об траву, падали, підводились і бігли далі.
За ворітьми лунав жіночий голос:
— Гиля! Гиля!
Ось розчинилася хвіртка, і з двору на вулицю вийшла Віра з хворостиною в руках.
Гусячий виводок поспішав до річки. Незабаром гуска-мати, вигинаючи шию, пила воду, а їй наслідували гусенята, задираючи в небо ніжно-рожеві дзьобики.
Зінька набрала повні відра води, поставила їх на кучерявому спориші, а сама заходилася мити ноги. Вода була ще прохолодна, але така чиста й прозора, що було добре видно, як пересувались за течією дрібні черепашки й пісок. Табунці дрібної риби пливли проти течії, виблискуючи під сонцем лускою, і Зінька замилувалася ними.
Раптом чиясь тінь упала на воду. Зінька обернулась і побачила зблідле обличчя Віри. В тонких пальцях її гнулася лозина, а в очах світилась така палаюча лють, такі неприховані ревнощі, що Зінька теж одразу зблідла, стежачи за лозиною, а в голові вихором знялися думки:
"Вона знає, що я зустрічаюся з Прохором. Знає... Певне, сказали їй... Бач, як злиться. Невже мене вдарить?.."
Кілька секунд вони мовчки дивились одна одній в очі.
— Ти навіщо мого чоловіка баламутиш? — запитала Віра якимсь неприродно задишним голосом. Губи в неї тремтіли, вуха стали рожевими, а на виску нервово пульсувала жилка.
Зінька дивилася сміливо на свою суперницю. їй навіть було приємно бачити Віру саме отакою лютою. "Нехай і вона помучиться. Не мені одній страждати. Чим я гірша від неї? Сама винна... З Прохором живе, а на Карпа задивляється. Про це всі люди знають, і Прохор знає... Він сам мені скаржився..."
— Любися з своїм Карпом,— промовила Зінька, сміливо дивлячись їй в очі.— Що, тобі одного чоловіка мало? Хочеш одразу двох мати. Гадаєш, люди нічого не бачать, не знають. А я полюбила твого Прохора й любитимуся з ним... І все одно моїм він буде! — говорила Зінька, вже не боячись сказати правду.— Що ти мені зробиш? Ну що? От знай, зустрічаюсь з ним... і зустрічатимусь. На зло тобі зустрічатимусь!
Віра широко розкритими очима дивилась на Зіньку, ше більше бліднучи на виду.
— У тебе є чоловік,— нагадала Віра, і Зінька болісно посміхнулася.
— Шукай вітра в полі... Він, певне, давно вже собі там якусь шахтарочку знайшов.
— Побійся бога, Зінько...
— А ти його боїшся? Сама чоловіка маєш і ще до іншого...
— Цить! Хтось почує...
— А мені що? — зухвало промовила молодиця.— Нехай чують. Нехай знають.
У Віриних руках тріснула лозина. Примруживши розлючені очі, вона погрозила:
— Запам'ятай, Зінько, я тобі цього ніколи не забуду й не прощу! Запам'ятай! — І, рвучко обернувшись, пішла додому. Вслід їй линув переможний Зіньчин сміх:
(Продовження на наступній сторінці)