— То як же вирішимо, товариші? Може, ми самі одведемо оцих розбишак до міліції?
— Списки дамо і заяву напишемо,— порадила Ольга.— Міліція розбереться потім сама. А зараз,— і Ольга навстіж розчинила двері,— виходьте!
Її владний голос, її тверда рука із зброєю, що виблискувала при світлі гасової лампи, впливали добре.
Першим пішов до дверей Матюша, погрозивши кулаком:
— Ну тепер і вам пощади не буде! Ви ще про мене згадаєте. А з тобою,— зупинився він проти Ольги,— з тобою в мене буде окремий рахунок... Я тобі цього вечора не забуду!
Ольга навіть і словом не обізвалася до нього, тільки запитала в Єгора:
— Всі вийшли?
— Всі.
— Тепер можна продовжувати збори.— І члени президії зайняли свої місця за столом.
Надворі була вже пізня ніч, коли закінчились ці незвичайні збори.
Ольга, вийшовши з приміщення, відразу помітила край паркана самотню жінку.
— Зіню, ти?
— Я... Думаю, може, страшно самій повертатися додому. Ніч темна... Вийшла зустрічати.
— Дорога ти моя! — І Ольга зворушливо обняла подружку.— Я вдячна тобі дуже, дуже!..
— А я все одно сьогодні буду вашим провожатим,— заявив Єгор.— Не заперечуєте?
— Та ні,— посміхнулася молодиця, глянула на Ольгу і без слів зрозуміла її притаєну радість і мовчазну згоду.
Вулиці були тихі й безлюдні. Ніде вже не світилися вогні, лише на базарному майдані, проти пивниці Жигая, блимав під закопченим склом ліхтарик.
— Одне гніздо осипе розворушили, а друге ще стоїть ось незаймане,— сказав Єгор.
— Нічого,— позирнула Ольга на вивіску.— Доберемося згодом і до цього гнізда.
Не встигли дійти до моста, як Зінька раптом зупинилася.
— Дивіться...
Край дороги лежало щось чорне. Чи хтось свиту загубив, чи, може, тут знайшов собі перепочинок якийсь п'яниця, що його звалила горілка, і він заснув, не діставшись до своєї хати.
— Заждіть,— сказав Єгор, вирушаючи вперед, а слідом за ним несміливо й сторожко попростували Зінька з Ольгою.
— Та й чого це ви тут лежите? — запитар Єгор.
— Ой боженько, не встану,— почувся жіночий голос, і Зінька одразу впізнала Зуйку.— Сил нема... Допоможи мені на ноги підвестися, а потім я сама піду.
Єгор підняв Зуйку, але вона не відпускала його, чіпко тримаючись за нього руками, щоб не впасти знову.
— Хильнула зайву чарчину.
— А навіщо ж ви п'єте? — запитала Ольга, розглядаючи невідому їй жінку.
— Навіщо п'ю?..— перепитала Зуйка і гірко заплакала.— Ой доченько, коли б ти знала, скільки я горя в житті зазнала. Ет, що там говорити! Допомогли — і спасибі. Я ось, перепочину трохи та й піду додому.
— То ми вас проведемо,— сказала Ольга, відчувши в словах сп'янілої жінки велике, невтішне горе.
Зуйку повели через майдан. Вона йшла заточуючись, говорила щось про синів, про дочку, плакала, і кляла себе, і просила в бога смерті, щоб не мучитись, а її, як могла, заспокоювала Ольга, обіцяючи провідати завтра. Жінка, відчувши ласку й людяність, плакала ще дужче й говорила:
— Хіба це я п'ю? Це душа моя п'є і душа моя плаче. Щастя мала... діток мала... Де вони? Де мої діти? Одна... Як билина, одна-однісінька. Нікому не потрібна п'яниця...
Спинився біля якоїсь крамниці дід сторож з дерев'яною стукачкою, пізнав Зуйку, сказав:
— І охота вам, люди добрі, валандатися з нею... Все одно вона вже пропаща! — Та й пішов собі між рундуками.
А надворі ніч весняна, тепла... А над головою розляглося таке широке, бездонне, всіяне зірками небо.
До Шумейкової світлиці несміливо зайшов Філька, в якого звисав порожній рукав сатинової сорочки. У сірих очах світилося страждання, і увесь він, згорблений, неприємно вразив своєю появою хазяїна.
— До вас я, Аркадію Павловичу, боржок хочу забрати. Чув я: моє місце Демид Плахотка заступив...
— Мій млин — кого захочу, того й візьму на роботу.
— Правда, млин ваш. Ви — хазяїн. А Плахотка, що ж, нехай працює: вій здоровий, руки має, а я тепер... іншої роботи шукатиму?
— Сам винний. Не бери чужого, не крадь!
Філька начебто й не чув тих слів, бо продовжував говорити про своє:
— А однорукого, значить, вам не потрібно, правда? Нехай пропадає сам, нехай з голоду пухне сім'я — до того вам діла немає!
— Це ж ти до чого ведеш? — І брови в Шумейка зійшлися на переніссі. Це було ознакою того, що хазяїн починав уже сердитись. А хазяйську вдачу добре вивчив Філька. Та зараз він не зважав ні на що.
— А до того й веду, хазяїне, що вдома мої діти вже тиждень хліба не бачили, картоплею годуються.
— До речі, про твоїх дітей. Розбестив їх так, що вони тільки шкоду людям роблять.
— Мої діти? Яку шкоду?
— А таку. Дочка Марія бачила, як твій хлопець грудкою забив гуся. Дивись, коли ти їх не вмієш учити уму-розуму, то я навчу.
— Ви коли хочете мати гусей, то наглядайте за ними, а то мій синок одне забив, а я застану в себе на городі гусячий виводок, то всіх переколошкаю або зажену до свого хліва, а ви мені відшкодуєте збитки. Отак і знайте.
— Бачу, ти гострий став, мов окунь,— сказав Аркадій Павлович, примруживши очі, в яких уже бушувала злобна каламуть.— Догадуюсь: на Романа покладаєшся, гадаєш — захистить тебе?
— Може, й захистить, бо куди я придатний? Який з мене тепер робітник у сім'ї?
— Не тягни чужого.
— З нестатків на таке зважився, з горя потягнув. Хіба від того ви збідніли? Піймався—до міліції одведіть, щоб все по закону було, а ви що зробили? На циркулярку мене за жменю борошна...
— Там не жменя, там з півпуда було.
— А ви,— продовжував своє Філька,— на циркулярку мене... "Будь, мовляв, калікою повік. Ходи по землі безруким". І ходжу я тепер ось з порожнім рукавом. А самі ви не крали? Самі не обважували людей? Хіба я того не знаю, не відаю?
— Іди геть, не розстроюй мене. Ти, певне, випив десь? Прийдеш іншим разом, бо зараз у мене пі бажання, ні часу немає з тобою розмовляти.
— А як же мені калікою на світі жити? Адже ви навмисне штовхнули мене на циркулярку.
— Свят, свят...— перехрестив його Шумейко,— чи ти в своєму розумі, щоб отаке говорити? Що я, душогуб? Сам ти впав, сам спіткнувся об колоду і впав...
— Хазяїне, про це я знаю та ви знаєте, як було.
— Я ж і кажу: ти п'яний, коли отаке говориш. Іди проспися.
— Не піду! Давайте хоч те, що з вас полагається.
— Зажди, віддам. Зараз у мене грошей немає. Мав он які збитки від поводі... Навідаєшся через кілька днів, а зараз іди собі, не дратуй мене.
— Сказав — не піду, доки не заплатите, що слід,— заявив з настирливою впертістю колишній мірошник.— Не піду!
Тоді Шумейко взяв Фільку за руку і силоміць потягнув його з світлиці.
— Ось туди йди під три чорти!
Філька, оступившись, упав, вдарився головою об дерев'яні приступки.
— Сказано було тобі йти, значить, іди! — промовив Аркадій Павлович і затих, бо таких шаленіючих очей і такої люті він ще ніколи не бачив у колишнього мірошника.
— Отак мене випроваджуєш, хазяїне? Що ж, я піду... піду... Але ти ще почухаєш свою потилицю! — Та він нікуди не пішов, а залишився на подвір'ї, де наймит Семен розколював дерев'яні плахи, заготовляючи сухі дрова на Великдень.
Шумейко нічого більше не сказав, тільки плюнув спересердя і зник за сінешніми дверима. Філька підійшов до наймита.
— Бог на поміч, Семене!
— Спасибі!
Семен мовчки поклав колун, витер широкою долонею піт з лоба, запитав:
— У хазяїна був?
— Був. Хотів одержати зароблене, а він...
— Вигнав тебе з хати?
— Я йому цього не прощу! Є в тебе закурити?
Сіли на колоді. Семен звертів дві цигарки, одну з них дав Фільці.
— Жадний хазяїн наш. Він і мені вже ось за кілька місяців винний гроші, а не дає. "Збитки,— каже,— мав від поводі. Зажди". Ну я і жду...— Семен глянув на порожній Фільчин рукав, співчутливо сказав: — Важко тобі тепер.
— Важко. Як житиму далі — не знаю. Роботи немає... Та й кому потрібний я, отакий каліка?
— Погано однорукому, що й казати. Цигарку ось скрутити — і незручно. І як ти потрапив тоді йому на очі? А тепер на твоєму місці та собака — Демид Плахотка. Вислужується перед хазяїном, про все йому розказує. Хтось слово скаже недобре про Шумейка — уже хазяїну відомо. Вредна людина.
— Колись ти, Семене, показував оті штучки, що в денікінському штабі знайшов... Пам'ятаєш?
— Пам'ятаю.
— Чи й зараз є вони в тебе?
Семен озирнувся, чи ніхто їх не підслуховує, а потім сказав:
— Та зберігаю, і сам не знаю — для чого. А навіщо вони тобі?
(Продовження на наступній сторінці)