Гришка не дуже довірявся баришникам. Вони іноді, добре напившись, любили жартувати. Чи ляпаса музикантові дадуть, чи плюнуть йому в обличчя й регочуть з того, мов навіжені, чи заради розваги вихлюпнуть йому в обличчя склянку горілки і теж регочуть, доки їм схочеться, а потім посадять музиканта до столу, напоять, нагодують, часом і грошенят йому дадуть.
— Чого спинився? Кличуть тебе, значить, підходь! — гримнув з-за столу баришник. І, коли музикант підійшов, каламутні очі найп'янішого з них втупилися в Гришку.
— Ти ось що... Ти скажи... Здохнеш скоро?
Гришка бистрим поглядом стежив за руками п'яного баришника, а сам улесливо і водночас боязко всміхався.
— А хто ж вам гратиме? Я чоловік непомітний. Зла нікому не роблю, бо коли зло людині зробиш — тобі вдвоє гірше зроблять. Моє діло на гітарі грати, пісні співать добрим людям.
— Правда. Я сам такий: хто мене образить, того я в дугу зігну! — І на його великих червоних кулаках здулися товсті жили.— Тому пощади не буде, хто мене за горло вхопить. А пісні люблю. Пий! — І зацокотіла непевна рука по гранчастій склянці.
Музикант випив, а закусити йому не запропонували, хоч на столі лежали добрі шматки шинки, ковбаси і квашені помідори. Швидко сп'янівши після чарки, Гришка почав хвастатись:
— Я колись сам угощав. Вірите? Жив паном. Чи на весіллі в соборі, чи на похоронах якогось багача хор наш виступав — завжди свіжа копійка у мене в кишенях бряжчала. Костюм на мені, черевики... Сорочка з накрохмаленим комірцем, галстук... Зайду іноді в ресторан — кельнери підбігають: "Що зволите?" А я так поведу тільки рукою: "Шампанерії пляшку, та холодної! Живо!" Мчить, аж спотикається, а я сиджу за столом, бокали переді мною, фрукти: виноград, ананаси... Да!.. Пожив і я... Світу побачив. Між знатними людьми культури набрався. А вже всяких вин перепробував!..
— Брешеш! — сказав беззаперечним тоном баришник.— Ти не пив шампанерії. Я не пив зроду, і ти не пробував.
— Я? Та шампанерія для мене була отак — тьху! Тільки оком мигну — і вже на столі.
— А я кажу — брешеш! Як ти міг її пити, коли я не пив? Я хазяїн, а ти хто? П'явка. Нещасна комаха, а теж пнеться поміж люди. Геть!
— Я ж не кажу, що зараз...— позадкував музикант, помічаючи, як жилава рука вже потяглася до повної склянки. Це вже було недоброю ознакою, і Гришка винувато пробурмотів: — Це не зараз... Це тоді пив я шампанерію, коли в архієрейському хорі співав.
— Не співав! — ще сильніше гримнув баришник і повну склянку пива вихлюпнув в обличчя музикантові.— А я кажу—• брешеш!
— Брешу... брешу!—забелькотів гітарист, витираючи обличчя рукою.
Ніхто його не захистив, нікому його не було шкода, а розлучений баришник уже поривався підвестися з стільця, щоб прикінчити його одним ударом, та стримували друзі.
— Я йому зараз дам! Як він сміє... брехати! Шампанерію пив!.. А я не пив... Як він може при мені отаке говорити? Я не пив, а він...— і голос йому урвався, бо в цю хвилину якийсь високий парубок, злегка похитуючись на йогах, розчинив двері й гукнув:
— Гей, бабо, звертай з дороги!
— Кому звертати? Шантрапі отакій, бузувірові, що старших не поважає? Та я при царизмові навіть пану приставу не звертала з дороги. Сторонися ти від мене! — наказував жіночий голос, і парубок здався.
— Не впізнав тебе... їй-бо, не впізнав! — і, обернувшись до друзів, з якими він нещодавно пиячив, парубок гукнув:
— Зуйка!
До пивниці ввійшла забруднена в глину жінка, з заспаними очима, розпатлана й п'яна. Ні на кого не звертаючи уваги, вона попрямувала до прилавка.
— Наливай!
— А гроші? — В очах Жигая засвітилися веселі вогники.— Гроші маєш? Тобі ж відомо, он висить табличка,— і Севастян Миколайович повів рукою до стіни.— Читай!
— Неписьменна...
— То я можу тобі прочитати.
— Ну, муха ти! Наливай, кажу тобі, а то посуду переб'ю! Жигай по цьому зрозумів, що баба Зуйка вже під повним градусом, і накрив склянки рукою.
— Ти дивись мені, а то міліцію гукну.
— Що ти страшиш мене? Та я ні бога, ні чорта не боюсь, бо я з чортами давно покумалися.
У пивній так і розлігся регіт. З-за столиків підводились п'яниці, жадібні на видовиська, на гостре слівце, на жарт, та ще коли той жарт зривається з вуст сп'янілої Зуйки.
— Чули? З чортами вона покумилась. От бісова душа! І таке ж придумає.
— Послухаємо, що вона ще скаже.
Зуйку обступили колом вищі на цілу голову чоловіки й парубки, дивились на неї незлобиво, усміхалися.
— Ти йому, Зуйко, залий за шкуру сала!
— І заллю! Не дасть .чарки — заллю! У мене ось тут чвертка олії,— і вона почала порпатися в оборках рясної спідниці, шукаючи в ній кишеню.
Жигай явно боявся Зуйки, тому що вона, безстрашна й одчайдушна під чаркою, могла здійснити свою погрозу.
— Хіба тобі, Севастяне Миколайовичу, шкода для неї чарки? Ну, я можу заплатити. Лий! Я тебе, бабо, почастую. Гуляй, як у тій пісні співається: "Пей, пропивай, что пропьем — наживем!" Ось даю гроші. Частуй!
Зуйка уважно оглянула чоловіка, який збирався її частувати, і сказала:
— То це ти, Андрію, мене хочеш частувати?..
— А хоч би і я. Хіба мої гроші чимсь гірші, аніж у людей?
— Так у тебе ж діти малі... Чим їх годуватимеш завтра? На олію залиш, на хліб. Бачу я: про дітей рідних забув, зовсім забув.
— Ти мені, тітко Зуйко, про дітей не згадуй! Хіба я не батько їм? Теж мені, повчає. Сам знаю, що робити. Не малий.
— Не сердься, Андрію. Ти гадаєш, як баба Зуйка випила, то вона і душу свою, й совість, і розум пропила? Ні. Совісті я не пропивала і не проп'ю! А випиваю за власні гроші. Геть від мене! — гримнула на чоловіків.— Чого повитріщалися, як барани на нові ворота? Не бачили мене зроду! Іроди ви, а не люди! Тьху на вас!
Ніхто на неї не ображався і ніхто не відійшов до свого столика. Зуйка з рясної спідниці дістала срібну монету, поклала Жигаєві на прилавок.
— Не бійся, жаднюго! Лий, сама сьогодні розплачуюсь за все. Огірок дай, та не жовтяк, а тверденький, і хліба кусень вріж.
Забулькала у склянку горілка. Випила Зуйка, втерлася рукою і почала закушувати.
— Що, бабусю, смачна? Показала парубкові язика.
— Допитуєшся тут, краще б до дівки пішов та приголубив її як слід.
— А ти, бабо, замолоду гарною була?
— Була,— метнула очима па того, хто про молодість їй нагадав.— Статна була і вродлива. Трьох синів і одну дочку мала, чоловіка мала. Добрий був у мене муж, сильний... За силу й сподобався. На плотах працював, і я біля нього. А потім чоловік у Дніпрі втопився п'яним... Синів пожерла війна... всіх до одного. Сама лишилася в світі. Нікому не потрібна. Хтось жартома спитав:
— У Денікіна сини служили?
— Це хто мені таке сказав? — І очі її блиснули погрозою.— У Червоній Армії мої сини полягли. За Радянську владу воювали. Пенсію мені дають, а я пропиваю. Горе своє заливаю. Полягли мої сини в боях. А в дев'ятнадцятім году дочку замордували мамонтовці... Красива, молода!.. На сцені любила грати... Ой яка ж у мене дочка була славна! Як троянда рожева. Не стало... Нікого... Одна-однісінька тепер... І нікому мене пожаліти, і нікому за мене заступитися.— Зуйка заплакала, потім дістала ще гроші, поклала на прилавок.
— Наливай!
— Не дам! Ти вже й так п'яна.
— За свої п'ю! Кажу тобі — наливай! Чуєш? Ти, пацюк, жаднюга, шкуродер!
П'яні гуляки потішалися з баби, а старий Жигай, не ображаючись на неї, думав: "Хіба налити ще чарку?" Налив.
Випила, сп'яніла ще дужче, підійшла до Гришки Галайчука:
— Заграй, я заспіваю. Співатиму, Гришо, бо все одно і доля моя пропаща, і життя моє пропаще. Грай!
Гриша заграв її улюбленої, а Зуйка, підперши кулаком посивілу голову, заплющила очі, щоб нікого не бачити, і завела сумну й тягучу нетутешню пісню, що її чула й вивчила вона ще замолоду на Херсонщині.
— Тю, бабо Зуйко, такої ти завела, що душу вивертає! Краще випий іще чарку.
Зуйка розплющила очі, сказала:
— І вип'ю!
— Еге, на дурничку всякий вип'є, ти зароби спочатку.
— А як же я маю заробляти?
— Ось тут перед пивною, на майдані, калюжа. Сядеш посеред калюжі — дам чарку! — і баришник, озирнувши таких же п'яниць, як і сам, задоволено всміхнувся.
У пивниці так і вибухнув регіт та вигуки:
— Я на пляшку дам, щоб на кумедію отаку подивитись.
— Та хіба ж вона сяде в калюжу?
— А не обдурите? — перепитала Зуйка, підводячись з ослона.
— Сміються вони з тебе,— хотів було стримати її музикант Гришка,— не йди. Хіба не бачиш — всі вони повпивалися.
— Піду! — сказала, не тямлячи вже нічого, Зуйка. Похитуючись і плутаючись у рясній спідниці, вона попрямувала до дверей, а слідом за нею рушили всі, бо таке видовище може трапитися рідко.
Горів ліхтарик, і його тьмяне світло відбивалося на тихій поверхні калюжі. Жигай уже ось кілька років збирався засипати цю ковбаню, та для цього ж потрібні якісь гроші. Саме це й стримувало його благі наміри.
(Продовження на наступній сторінці)