— Стільки, як у тебе, ото, в кишені, ото, як у гаманці.
— А коли в мене в гаманці вітер? — хитро спитав Шкурка, йому з тією бабцею вже ставало веселіш.
— То вітром і заплатиш, — мирно сказала бабця. —Але то дорога ціна!
— Чому ж, бабцю, дорога? — аж вигукнув Шкурка.
— Бо вітер усе добро тобі видує, — серйозно повіла бабця Пуця. — І нікада нічо не надбаєш.
Тоді Шкурка витяг із кишені шкіряного гаманця.
— Ловіть, бабцю! — сказав і кинув гаманця. І бабця Пуця його коротким порухом руки зловила, а де потім він дівся, того Вальдусь не побачив.
— Ну й розумничок, — лагідно сказала бабця Пуця. — Тобі проти кота чи їжака давать?
— Проти обох, — сказав Шкурко, бо вже відчував, що у нього в нутрі і справді не лише кіт з палючими зеленими очима і з дерливими лапами, але й колючий грудний їжак. Більше того, кіт того їжака побачив і почав на нього шипіти.
— Да, це в тебе любашне, — сказала вдруге бабця Пуця, ніби стверджувала собі діагноза Шкуркової хвороби. — Не бійся, я це вмію — харашо тобі буде! Цеї ночі ще все буде харашо. Я в таких ділах толк знаю.
І вона вийшла з калюжі й пішла, дрібненько перебираючи чистюсінькими капчиками, на ґанок, вимитий дощами.
— І дощ перестане? — гукнув їй Шкурка, бо дощ таки не вгавав, мочив двір і паркани, і його, Вальдуся, уже тік йому по тілі, холодний, слизький, ніби вужі по ньому повзали.
— Ну да, — тонко озвалася з ґанку бабуся. — Це ж ти його, цей дощ, і напустив. А коли твоє кончиться, то й дощ перестане, тоїсть кончиться. Так всіда буває...
Перед нею відчинилися двері — зникла, а Вельдемар Шкурко мав нагоду роззирнутися. Перше, що його здивувало, — посеред двору й справді стояла криниця, і на корбі було накручено вірьовку без відра —вільний кінець вірьовки із корби звисав. Отже, і вірьовка, і криниця зовсім не були грою його уяви, а таки справжні. Друге, що його вразило: у дворі не було жодної травини, був він ніби гладкий: залізний тік із гладкою поверхнею, що відсвічувала синім, а посеред того чудного двору й зібралася калюжа, ніби окреслене циркулем коло, як отой рот, що йому уявлявся, коли витягали його з криниці.
"Це мені мариться, чи справді так?" — подумав Шкурка і розглянувся ще раз. Паркани довкола двору були звичайні: мокрі й порослі сивим лишайником, по цих парканах стікали сині краплі дощу і скочувалися до землі, а тоді стікали струмочками на той залізний двір і впливали, як річки в море, у калюжу.
Заспівали двері, здається, таким же голосом, як говорила бабця Пуця, в прочілі постала й вона, біла й маленька, може, не більша за метр, ручкою тримала гранчака, а в гранчаку грала сива рідина. Вальдусь підхопився назустріч, але тонесенький голосок, як рипіння дверей, зупинив його.
— Сиди, сиди, я піднесу!
І він знову сів на мокру лавку, яка чомусь почала парувати, сам відчув — стало тепліше.
— Оце, коли будеш пить, то заплющ очі, а пий без передиху — все до крапельки, — сказала бабця Пуця солоденьким голоском. — І коли питимеш, думай про того, хто тобі наравиця — буде все, як собі схочеш.
— А коли мені ніхто не наравиця? — спитав Шкурка, бо це було правда: йому не подобався поки що з дівчат ніхто.
— Ну да, правильно! — сказала бабця Пуця. — Через це в тебе і кіт з їжаком укупі, а вони укупочці бути не можуть, бо це ще гірш, як два коти в мішку. А в тебе в мішку кіт і їжак, хе-хе! Нічо! Воно й так буває. Коли питимеш, ні про кого не думай, а так щось приятне. Є в тебе приятне?
— Нема! — зітхнув Шкурка.
— Ну, то ні про що не думай!
І поки вони отак говорили, бабця Пуця йшла від дверей через ґанок, а тоді по дворі до калюжі, а тоді через калюжу поверх неї, у воду не поринаючи, ніби та замерзла на скло, а тоді по дворі до нього через струмки, і хоч була вона в м'яких хутряних капчи-ках, ті капчички ані трохи не замочилися і не забруднилися, та й не було тут бруду.
Отож і стала вона перед Вальдемаром, як "мимо-льотноє відєніє", і простягла ручку із гранчаком, в якому сиво чи синьо завмерла рідина. Вальдусь узяв склянку, понюхав рідину і скривився — гостро вдарив йому до носа дух смоли.
— Не бійся, то хороша водка, — проспівала бабця Пуця. — Я поганої не продаю. Людей уважаю, щоб вони й мене уважали. Дурману я людям пить не даю чи чемериці, хіба попросять, — це коли їм жизня надоїла, ні тютюну не підмішую, хіба хто похудать хоче, ні карболки, хіба хто на ворога свого візьме. У мене продукт чистий і пітатєльний, бо я хочу, щоб люди до мене ходили не раз, а всігда.
— А для чого заплющувать очі? — спитав Шкурка.
— Бо тут таке, що я тобі розказать не можу, — бабця Пуця, чи Шумеїха, засміялася всім ротом, і очима, і зморшками, навіть носик її роздмухав ніздренята. — Хворобу можна тільки тоді вилікувати, коли лікарю віриш, а коли йому не віриш, то й не приходь. Пий, синку, не бійся!
І він заплющив очі й почав пити бурячиху-смолу, і бурячиха бухала йому в носа і в лице буряковим сопухом, виштовхувалася йому з горла, але він пив, не відриваючись, бо починав вірити своєму лікареві; зрештою, саме таке трійло і зможе вбити йому в душі і кота із палючими зеленими очима, і їжака, який йому всі нутрощі сколов.
Випив, вихекнув і здерев'янів.
— Не розплющуй очей! — вигукнула бабця Пуця. Розстібни плаща і сорочку!
Він почав не так розстібати, як зривати ґудзики на плащі, а тоді на сорочці.
Торкнувся рукою грудей, і та вільно пройшла через шкіру і кість. Намацав там щось лахмате і мокре, схопив зажма й потяг. Кіт закричав, як дитина, і, хоч очі у Вальдуся були заплющені, він побачив, як посипалися від кота зелені іскри. Рвонув із себе чорне й кошлате і викинув геть. І хоч все ще був заплющений, побачив, як кіт упав на всі чотири йому в ноги, дико загорлав, наструнчив хвоста трубою й ошкірився хижим писком. Тоді Шкурко затупав ногами і гукнув скільки сили: "Гу тюга"! — кіт же зашипів і дременув геть просто в калюжу, розлиту серед двору. І вода також зашипіла й закипіла, і кіт почав у ній борсатися і потопати, безсило махаючи лапами і виставляючи ошкірену, перелякану мордочку із звислими рідкими вусиками. І Шкурко бачив це дуже добре, хоч і мав міцно склеплені очі, кіт же вирячився, аж баньки вилазили йому з орбіт, кавкнув і в киплячій калюжі пропав.
— З котом ми дали раду! — проказала бабця Пуця. —Тепер розхили груди ширше, хай вийде їжак. Не чіпай його і не розплющуйся! Сам вийде!
Вальдусь розхилив груди, розігнувши їх як дверцята шафки, їжак заворушився. Виставив мордочку, озирнувся навколо і побіг із розхилених дверцят, скочив йому на коліна, звалився з них, скулився у грудку і покотився до калюжі. Бовкнув туди, як камінь, і, як камінь, у ній пропав. І так стало на душі Вальдусе-ві Шкурку ясно й легко, що він уже хотів розплющитися, тим більше, що матіолами йому запахло.
— Не розплющуйся! — гукнула бабця Пуця. — Ще не кінець! Ходи, я тебе звідси виведу.
Відчув у своїй руці її малу, шкарубку, холодну, кістляву, ніби жаб'ячу, лапку і встав. І та жаб'яча лапка його кудись повела. І зарипіли ворота, не так тонко, як двері, а по-чоловічому хрипко і грубо. І лапка з його долоні вислизнула. Він став, чекаючи, що має бути далі. І в цей час маленький бабусин капчик урізав йому копняка. І Шкурка вилетів із воріт, як снаряд із гармати, а ворота пласко зачинилися і запечаталися, і тільки почувся якийсь шум чи свист. А що йому тепер ніхто не забороняв розплющуватися, то він і почав дивитися нормально. У цей час шум і свист наблизилися, більше того, почув голосне жаб'яче кумкання. Зирнув угору й побачив, що над ним летить зграя жаб, шалено кричачи і стрикочучи, розкинувши в боки лапи. Вони летіли не дуже швидко, але й не повільно, як зграя горобців чи, точніше, шпаків, і пролетіли повз нього, і зникли, а шум, свист, і кумкання, і скрекіт усе віддалялися, поки не зникли. Тоді Шкурка перевів подиха, бо хотів отямитись і роззирнутися. Було тепло й тихо. Дощ перестав, хоч хмари ще колотилися серед неба, але вже розірвалися, в темних проймах заблискотіли зірки. З лівого боку крізь сітковину хмариння продерлося золоте коло місяця і сипнуло на мокрий світ мертвим сяєвом.
Вальдемар Шкурко стояв, оточений звідусіль мокрими парканами, які творили лабіринта вузьких, блискучих од болота вуличок. У голові в нього грала музика, ніби всунув він туди свого малого транзистора, але тепер там співав не гнилоносий іноземець, а гурт братів Гадюкіних ще з того часу, коли їх не покинула легковажно, собі і їм на щастя, сестричка Віка, — реалія ця, правда, пізнішого часу, а не того, який тут описується.
4.
(Продовження на наступній сторінці)