— А мені сьодня сон був, — сказала мати, поливаючи кислу капусту з кришеною цибулею олією. — Все таке біле, наче зима прийшла. І я вся в білому, а назустріч мені по стежці ти ідеш. І тоже в білому, веселий такий. І жінка за тобою йде, гарна така, і дитя... Я встала — кіт умивається. Потім ніж падав. По тому бабця Пуця прибігла.
— Це коли шо сниться, то в жизні буде наоборот, — сказав він.
— А, може, й нє, — мати полила в його бік синявою погляду. — Ти назовсім додому?
— Не знаю, — сказав понуро. — Розсмотруся...
— Шо ж ти нічо не писав?
— А що писать? — зирнув на неї холодно. — Не пишу, значить, жив-здоров. Коли б щось случилось — написав би або тобі сообщили б... Тяжкий я до писання, льогше мені машину дров нарубать.
Рипнули сінешні двері, щось у сінях завовтузилося, тоді повільно, обережненько розхилилися двері хатні, в них просунулося ошкірене личко бабці Пуці.
— Можна зайти? — спитало личко.
— Принесла?
— Канєшно, — вступила в хату бабця Пуця. — Я така, що з-під землі достану, коли тра. Ото я з-під землі й достала. О!
І вона, як фокусник, вихопила з-під пахви пляшку, заткнуту гумовим корком, і врочисто виставила її перед собою, збовтуючи сиву рідину. А тоді й засміялася, і Йван, скосивши око, подумав по-дурному, що зовсім так само сміялися до нього й кішка, і собака, що їх він перестрів. Тоді перевів очі на ноги бабці Пуці і побачив, що її шкраби зовсім чистенькі, хіба трохи було болота біля підошов.
— Коли ви такі проворні, — сказала мати, — то сідайте з нами поснідайте.
Іван на те слово скривився, бо йому зовсім не хотілося снідати в товаристві цієї відьми, але бабця Пуця на його скривлену фізіономію не зважила, вискочила зі своїх шкрабів і пішла, м'яко ступаючи порваними простими панчохами, з яких вилазили зовсім чорні, ніби скручені із жилля, пальці із несподівано білими нігтями.
— Спасибочки, — заспівала вона тоненько. — Така ви добра женщина, Марусю, на вдівлєніє! Не вам мені казать: я мов та коза-дереза — піду через гребельку, ковтну якусь крапельку, піду через місточок, зірву листочок. Отак, бідолашка, я й живу!
І вони обоє, мати Йванова Марія і бабця Пуця, скрушно зітхнули в той час, як Іван зирнув на них з-під лоба: зовсім не подобалася йому ця бабця Пуця — ніяк сьогодні від нього не відчепиться.
Сиділи втрьох за столом: Марія дивилася з любов'ю на свого сина, який світив мертвим пластмасовим обличчям; бабця Пуця так само з любов'ю дивилася на пляшку, заткнуту гумовим корком, в якій завмерла сива рідина — згусток оцього дощистого й туманного дня, — і в неї нервово тремтіла нижня губа, та й руки ледь-ледь. Іван же сидів за столом поважно й незворушно, дивлячись у вікно, за яким царював дощ у тумані, і цей туман уціджувавсь у хату й розмивав у ній такі знайомі речі, які за ці десять років ані зрушили з місця, ані позмінювалися, хіба шафа мала більше шашелевих дірочок, та й менші дверці в неї не зачинялися, а ще годинник не цокотів, маятник його і стрілки мертво позавмирали, а до гирі вже не чіплялися ножиці, бо ні для чого це було. І йому здалося раптом, що час і справді зупинився в цій хаті, і ця хата зупинилась у часі, і мати його Марія, і ця несподівана їхня гостя, бабця Пуця; тож він, коли тут залишиться, також зупиниться в часі, а саме це колись його застрашило, тому й рушив у світ, але й там, у світі, раптом збагнув, що не хата і не люди в ній і довкола зупинилися в часі, а світ, і саме цей зупинений у часі світ і жахнув його найбільше, тому й кинувся він сюди, адже це було єдине місце, куди міг повернутися.
— Чо' це ми позавмирали? — сказала весело бабця Пуця, яка перша вийшла з цього дивного заціпеніння, в яке всі позападали. — Наливай, хазяїн, і не журись...
— А я й не журуся, — сказав Іван, витягаючи гумового корка із пляшки.
— Нє, журишся, — ошкірила беззубого рота бабця Пуця. — Я ж не сліпа. Щось там у тебе в серці неха-роше.
Зирнув на бабцю й побачив, що та світить до нього золотими очима, і що ці очі просвічують його, як рентгенапарат, і що він сидить перед нею зовсім незахищений, із висвітленими нутрощами та кістками, адже побачила на дні його серця того важкого камінця, який уже до нього навіки приріс, бо не вмів він у цьому світі ані сміятися, ні веселитися, ані радіти, ні жартувати, а міг тільки виливати понуро із себе сіру воду меланхолії та незадоволення.
— Це зілля чортівське, — сказала бабця Пуця, підіймаючи повну чарку. — Недаремно я його з-під землі дістала. Хай наші вороги журяться, о! о! — скрикнула вона тоненько, ухнула й перехилила чарку і не відірвала її від рота аж поки з неї не витекло все до крапелини. Тоді голосно стукнула денцем чарки по столі, вдихнула зі свистом повітря й захитала головою:
— Ух, яке воно гірке! Хай би ми таке гірке пили й не припиняли!
Марія випила свою чарку так само хвацько, й Іван здивовано на неї подивився, адже не було такого з нею раніше: чи ж бо не причастилася за ці роки й вона до чарки, і чи не ця відьма, часом, її напарниця і спокусниця? Він понюхав трунок — той пах болотом. Ні, здається-таки, — смолою, а може, болотом та смолою водночас. Заплющив очі й почав цідити те пійло, відчуваючи, як у його тілі починає запалюватися чорний вогонь. Той вогонь струмками розтікався по жилах і гаряче пойняв його тіло.
А за вікнами густішали дощові сутінки. Випливали із надрічкових заростей верболозу — верболіз густо пах розімлілою від вологи корою, і тяглися ті зарості од розбурханого плеса річки, де вони й народилися, до хат. А хати вже миготіли вогниками вікон, і ті вогники блимотіли, ніби засвічувалися й погасали. Мовчали навіть пси. Лише дощові чоловічки гуляли по калюжах, по розмочених болотистих стежках і ще більш розгрузлій вулиці, занурюючи в те болото сині водяні ніжки і вихоплюючи їх звідтіля. Небо колоти-
ОПОВІДКА ЧЕТВЕРТА
МОКРІ ПАРКАНИ
АКТ ШІСТДЕСЯТ ЧЕТВЕРТОГО РОКУ 1.
Вальдемар Шкурко, на прізвисько Шкурка, лежав поверх ковдри і сонно дивився у вікно. За шибками не вгавав дощ, і Вальдемар, а коротко Вальдусь, із тугою думав, що сьогодні він не піде на Михайлівську вулицю, де сотні таких, як він, дівчат та хлопців стоїчно вичовгували підошвами асфальт, і то з однієї причини: хлопці пожирали очима дівчат, а дівчата вдавали, що вони того самого не роблять. На Михайлівську Шкурку, як і всю ту молодь, гнав незбагненний неспокій, якого вони, може, й не розуміли, хоч усе так легко пояснюється: надійшла для них усіх пора. Але Вальдемар Шкурко, на прізвисько Шкурка, був трохи не такий, як усі, отже, й неспокій у нього був глибший, і переживав свою бентежну пору він трохи особливо.
Ну от, лежить на ліжкові, і йому здається, що тіло обростає роговим покровом, який накладається лусками, ніби був він риба. І ніби риба, викинута на берег, він розтуляв маленького кругленького рота, і очі його лили на задощене вікно синю печаль, а тіло
лося, ніби хтось закинув туди дріжджі — пінило, сходило, роздималося, корчилося хмарами, начебто починавсь у тих хмарах новий акт світотворення, і звідти вилітали й висівалися, як зерно того світотворення, міріади крапелин, котрі осідали на втомлену почорнілу землю. Від дубів, що стояли край дороги і ще єдині не поскидали листя, віяло густим осіннім шепотом. Був ранок і вечір — день восьмий!
терпло й чесалося, а роговий обріст густішав і твердів, аж Вальдусь відчував, що його ноги склеюються, перетворюючись у риб'ячого хвоста, і що йому, Шкурці, майже несила лежати на ковдрі — досить ворухнути отими злиплими ногами (чи хвостом), і він попливе у світ мокрих парканів, байдуже, що там періщить дощ, та й чи розумно боятися води рибі. Біля вуха у Вальдуся лежав транзистор і тихо вив, як пес на покійника, і те виття вужем влазило в одне Шкурчине вухо, а з другого виповзало змією. І через це голова його спазматично дригалась у ритм того собачого виття.
Зайшла мати, одягнена у плаща та гумові чобітки, і в поролоновій хустині на голові, отак дивно опоро-лонена й прогумована; Вальдусь знав, що вона йде на нічну зміну, власне, чергування, і оце зайшла попрощатися. Звів на її честь руку і горланув, щоб перебити собаче виття: "Пока, ма!" — а вона всміхнулася йому м'яко і щось почала казати, але він того чути не міг.
— Та виключи це чортове радіо! — крикнула мати.
Він вимкнув і сів на ліжкові. Зараз вона почне розповідати, що йому їсти і де що стоїть. Ну, так і є. Але він їсти не хотів, бо обростав лускою, бо всередині нутра власного відчув поселеного їжака, той згорнувсь у клубок і напружив голки: так завше бувало, коли доїдала Шкурку нудьга.
— Усе харошо, мам! — сказав він. — Все з'їм і все знайду!
— Будь розумничком і ніде сьодня не лазь! Дощ як сказився!
"Це вона гарно сказала, — подумав він, лягаючи і вмикаючи транзистора. — Дощ сказився!" Ллє на паркани і дахи, і вони помаленьку собі гниють. І хати гниють, і міст, і всі речі, й вони з ними і між них. Саме про це й вило радіо голосом трухлявоносого співака, очевидно, десь на пацючка схожого.
(Продовження на наступній сторінці)