Матері на вступі до кімнати вже не було — розчинилася і зникла, мов видіння. Тоді Шкурка відчув, що їжак із грудей сповз донизу у лівий бік живота і там почав провертатися — мати мала рацію, поїсти тра! Вальдемар устав, захопив з собою транзистора і поволочився на кухню, хоч добре знав, що там зараз варить собі юшку квартирантка Зоня; він же лежав на тій ковдрі і лупивсь у вікно, і слухав трухлявоно-сого пацючка, щоб дочекатися, поки Зоня з кухні піде.
Квартирантка стояла до нього спиною в червоному у велику квітку халаті, більше брудному як чистому, у капцях із стоптаними задниками, на одній із п'ят колготок прорвався, і з дірки визирала п'ята — не зовсім принадний шматок рожевої плоті. Волосся в Зоні було стягнуте в курдульку, світло-сіре, ніби попелясте, але якесь цілком неживе. Ні, тут не було на що дивитися — від неї несло запахом юшки, яку варила, та юшка нудко й глухо побулькувала.
— Красіва в тебе музика, — сказала Зоня, повертаючи до нього профіля, який нагадував листка кропиви.
— Як болячка! — буркнув Шкурка і чомусь пошкодував, що сюди прийшов.
— Чо' це ти? Погане настроєніє?
— Дощ, — сказав він, підіймаючи покришки каструль і зазираючи, що там наварено.
— Розігріть тобі?
— Сам можу, — знову буркнув він.
— Ну да, — байдуже сказала Зоня. — Як собі хоч... Твоя мати просила...
— Що просила?
— Коли що, казала, розігрій. Поставив транзистора на стола й сів.
І відчув, що від цієї розмови ще більше обріс лускою. Що вона, луска, росте на тілі і росте. А очі починають невідь чому приплющуватися — вже як щілини, і крізь ті щілини дивиться на Зонину п'яту в дірці колготка, і та п'ята починає перед його зором рости й мінятися і стає мов лице без очей, носа і рота, ніби хтось його прогладив праскою.
"Так далі не можна, — подумав приречено він. —Хай йому біс!"
Зоня повернулася до нього, несучи тарілку із вермішеллю та котлетою, і він побачив, що і лице її було, ніби п'ята: без очей, носа і рота. Ні, там, де рот, намальовано помадою сердечко.
— Не тра було трудиться, — сказав. — Я б сам...
— Е, що то за труд. їрунда! — сказала Зоня.
Тоді він раптом зробив те, чого чинити й не збирався, і в думці не мав — його рука незалежно від власної волі простяглася і пальці вгрузли у м'яке, як шматок рідкого тіста, персо. Зоня вражено відскочила.
— Ти що, сказився! — обурено вигукнула.
— Це я тобі замість спасибочки, — ошкірився Шкурка. — Хіба неприятно?
— Ну знаїш! — здається, Зоня й справді була обурена. — Я того не люблю!
— Да? — спитав він, дивлячись на неї крізь щілиночки. — Тоді більш не буду.
— Ти якийсь малахольний сьодня! — все ще сердито сказала Зоня.
— Да, — сумно згодився Шкурка. — Дощ. Іде, як сказився. А я збирався прошвирнуться. Оддохнуть збирався!
— Подивись телевізора, — сказала цілком мирно Зоня.
— Од телевізора мені головочка болить, — відповів Вальдусь і подумав: те, що він лапнув Зоню, може, й справді сталося поза його волею, але приємності це йому не принесло. Ні їй, ні йому. Шкурка всадив між зуби цигарку.
— В хаті не кури! — сказала, ніби вона була тут господиня, Зоня. — При матері ж не куриш?
— Канєшно, — мовив Шкурка і і сховав цигарку.
— їж! — наказала Зоня.
Але в нього голод зник. їжак із лівого боку живота поповз угору і знову застряг між грудей. Ріс там і набухав. А ще нудко пахло Зониною юшкою — Зоня саме помішувала її ложкою. Та й сама пахла юшкою, і весь світ пах юшкою, а Зоня стояла до нього спиною і мирно світила п'яткою крізь дірку в колготку.
— В кіно піти чи що? — сказав Вальдусь, з нехіттю наминаючи вермішель із котлетою.
— Як собі хоч! — обізвалася Зоня.
Знову показала йому профіля, і той був ніби листок кропиви. Виходило, наче питався в неї дозволу: йти у кіно чи ні? І вже напевне знав, що треба йому з хати вшиватися, бо вона через те, що він її мимовільно лапнув, може казна-що забрати в голову, може, для неї це перша ниточка, яка б їх пов'язала, — досі старанно дбав, щоб таких ниточок не сукалося. Отож треба якнайшвидше обірвати цю гнилу, дурну ниточку, бо вона вже між ними є. Адже й обурилася проти нього Зоня цілком формально.
— Будеш чай пить чи кампот? — спитала домашнім голосом.
— Кампот, — відповів він, дометуючи те, що було на тарілці.
І коли принесла компоту у склянці, ставши точнісінько в таку саму позицію, як перед тим, він зумів стримати неслухняну руку, що й цього разу рвонулася, аби втрапити не туди, куди треба. Чи помітила вона це?
Обличчя її було пласке й холодне, без очей, носа, тільки із самим намальованим на ньому помадою сердечком.
— Спасибочки! — сказав він, коли вихекнув після компоту.
— Та чого там! — пріло озвалася Зоня.
Тоді він побачив її очі, які проявилися на обличчі: якісь випиті, сухі й печальні. І саме ті очі й посилили його тривогу, і голос від того їжака, що все ще товкся йому між грудей, наказав йому вшиватися, хоч це був його дім, а не її, і не він тут квартирант, а таки вона.
Зашнурував туфлі й натяг плаща. Спустив кепку до очей і відчинив двері.
Сіре небо кошлатилося брудними отарами, блищала дорога, а над річкою і над калюжами підіймався серпанок. Тхнуло мокрими парканами, які простягалися з одного боку їхнього завулку і з другого у глибину того туманцю, і там пропадали, ніби туман їх поїдав. Пахло ще травою й мокрим листям; брудні хмари хиталися й вигинались, погойдуючи вкритими вологим болотом спинами. Вальдусь стояв на чисто вимитому ґанкові, жовті смоляні жили в дереві тягли-ся золотими змійками між потемнілого м'якушу. Шкурка ступнув на стежку, і багно цвиркнуло навсібіч. Бачив материні сліди, ще не зниклі зі стежки: гумова візерунчаста підошва чобіток — пішов між ті сліди, кладучи на розмочену землю свої широкі та пласкі. Мокрі паркани хилиталися довкола, і по них спливали дощові краплі.
І тут із ним сталося те, чого ніколи не бувало: світ став безбарвний, власне, все ніби виблідло, вицвіло: і листя, і трава не були зелені, а ніби водяні; паркани і стовбури не були темні, а ніби складені із згущених водяних брил; хати довкола не мали білих стін, а опро-зорилися, ніби стуманіли, і та спрозореність була також тверда й непроглядна. І хмари не були сірі, а такі ж, як стіни, паркани чи дерева. Відтак, барва залишилася одна — щось близьке до сіро-синього, і сіро-сині висіли на деревах яблука та груші, і алича, і сливи, і горобина, і калина, а коли вийшов на шосівку, такими ж стали й людські постаті й авта: легковики, вантажівки й автобуси. І лиця людей в автобусі, що проїжджав повз нього, цвиркаючи навсібіч віялами води. Все було з води й водяне, і він сам був із води й водяний; і він не так ішов, як плив, ніби корч, що його несе потік, але нешвидко. І перша дівчина, яку зустрів, була водяна, хоч очі мала прегарні — очі зляканої сарни, що раптом уздріла небезпеку. Вони різонули Шкурка, мов вогнем, мовби перерізали навпіл його водяну плоть, і, минувши дівчину, Вальдусь раптом зупинився: а що, коли проходити повз цю дівчину йому не потрібно? І він озирнувся, але дівчини вже не побачив — вона пропала, як і автобус, котрий щойно проїжджав, і Вальдемару стало дивно й печально, бо справді: що це з ним сьогодні діється? А може, й справді стає малахольний, як визначила те Зоня, і Шкурку раптом запекло в пальці — ті, які нещодавно так легко вгрузли в жіночу плоть, ніби зробив він це не зі своєю нецікавою квартиранткою Зонею, а з цією незнайомкою, в очах якої запалав до нього закличний вогонь. І Вальдусь вирішив наздогнати дівчину, бо раптом повірив, що це була та, яку шукає. І він цілком по-малахольному повернувся і кинувся туди, де вона зникла. Але швидко зупинився: навколо порожньо. Жодного авта, жодного автобуса, жодного перехожого, ніяких дівчат, а тільки оцей чудний безбарвний світ, складений із водяних брил, де втримується одна барва і де німо висять за сіро-синіми мокрими парканами сіро-сині плоди. Все — вода, і він сам — вода, і душа його — вода, і нікого навколо, нікого! Тільки пальці, що недавно вгрузали в жіночу плоть, нестерпно пекли.
2.
Вальдемар Шкурко, на прізвисько Шкурка, стояв, курив і дивився на Михайлівську вулицю. Нормальне сприймання барв до нього повернулося, через це він уже чітко фіксував, як чорно вилискує асфальт. По ньому пробігали поодинокі постаті, одягнені різнояко: хто в сірому, хто в чорному, хто в синьому, жовтому чи червоному. Зачинені магазини мертво світили вітринами, в них стояли манекени і лежали мертві речі. Біля кінотеатру по стіні невпинно бігла вервечка електричних ламп, які гасли й спалахували, освітлюючи незграбно намальованого актора з конячою усмішкою і притулену до нього акторку, яка побожно на свого героя дивилася, розтуливши наваксовані малинові вуста, — здається, це було те, що могло Шкурку зацікавити. Вальдусь допалив сигарету і, виплюнувши недопалка, зайшов до каси, де у віконечку дрімала жінка із напрочуд великим, ніби розбухлим від надміру вологи в повітрі обличчям. Він подумав, що таке обличчя зробиться з роками і в Зоні, бо вона на касирку чимось подобала. Купив квитка, зупинився біля входу, бо дощ почався знову, перед тим трохи переставши, і став дивитися, як відбиваються у мокрому асфальті миготливі лампочки реклами.
(Продовження на наступній сторінці)