— Може і не прийти, — спокійно сказав цилюрник. — Два удари сокирою по голові — цього забагато.
Сотник перемнувся з ноги на ногу: у дворі пахло кров'ю.
— Може, висловить свою долю щодо вбійника, — сказав нарешті сотник, — запам'ятайте…
Повернувся на закаблуках, а за його спиною знову тихо заскиглила Тимошиха.
Попростував на ратуш, і люди, які йшли за ним з цікавості, почали помалу розходитися. Він же йшов, наче не було за ним супроводу, спустив сиву голову й задумався. Тільки біля ратушу знову звів очі: закутий у ручні та ножні заліза, сидів тут Петро. Був припнутий, крім того, чепою до стіни, і кожен його рух озивався металевим дзвоном. Оподалік стояло кілька цікавих, які тому не розійшлися, що побачили сотника.
— Живий ще Тимоха? — спитав Іван Дячок.
— Слава богу, — відказав сотник. — Але надія в нього невелика.
Люди перезирнулися і потягли по вулиці в напрямі Мохниного обійстя. Сотник підійшов до зібганого у грудку Петра і спинився за крок од нього.
— То чим ви з Тимошем не поділили, га? Петро звів сині спокійні очі, але за мить знову їх опустив.
— Надто тихий ти, Петре, — сказав сотник. — Дурний був Тимоха; таких тихих, як ти, найбільше оберігатися треба.
Петро тихо схлипнув і відвернувся. Сотник зітхнув, перемнувся з ноги на ногу і труснув вусами.
— Дурні ви обоє, — сказав сердито і, повернувшись, неквапно відійшов.
9
Петро скоцюрбивсь у своїх ланцях і, спустивши голову на груди, сидів так доти, доки не спала на землю ніч. Була та ніч невимовне чорна, як і та, коли зник був із неба місяць. Вже давно затихли вечірні звуки, і місто навколо спало, навіть пси перестали лементувати. Тоді тільки розплющив очі Петро, але від того не стало йому видніше. Дивився туди, де ховалась у темряві його хата, і тихі часті сльози почали випливати йому на закостеніле обличчя, вимиваючи з душі відчай та гіркоту. Відчував, що від тих сліз вільготніше було йому дихати і начебто послабли на ногах кайдани. Тіло полегшало і стало майже невагоме. Тоді він і почув тихі, м'які кроки, але через ті сльози, що лилися йому з очей, не примітив, хто ж то до нього простує. Тихий шелест одежі причувся зовсім поруч, він пізнав, що так шелестить тільки одежа жіноча. Жінка спинилася біля нього, і він звів до неї заплакане лице.
— Ти? — спитав, гадаючи, що це Гайдучиха. Але не побачив її лиця й не почув голосу. Жінка уклякла біля нього і втерла, як маленькому, сльози.
— Зараз тобі полегшає, — прошепотіла вона. — Принесла тобі води, щоб умився й напився.
Він зчудувався: голос, який почув, не був знайомий. Жінка ж, певне, принесла з собою відро, бо сплеснуло водою, і він побачив, що ця вода світиться в ясній, ніжній долоні, що нагадувала пелюстку квітки. Рука торкнулася його обличчя й вмила його. І потекли йому на шию й плечі запашні іскристі струмені, а він раптом згукнув здивовано, бо проясніла від того темінь і побачив він ліс, густо зарослий лілеями й маками.
— Трохи тобі допоможу, — прошепотіла жінка. — Покажи мені, де тебе болить?
Він показав на руки і ноги, і жінка плеснула на них водою. Тепло і радісно йому зробилося, і захотілося побачити свою невидиму й досі благодійницю.
— Хто ти і чому до мене прийшла? — спитав тихо.
— Так уже не пізнаєш? — проказала жінка. — Чи багато благодійниць може до тебе зараз прийти?
— Не гідний я твоєї ласки, — сказав він.
Знову подивився туди, де бачив луг, зарослий крином та маками, і йому здалося, що він таки й справді пізнає, хто до нього завітав. Але не міг повірити в таке велике щастя, не міг і не смів.
— Невже це ти, Жінко з цвіту? — прошепотів він.
Бона зітхнула тут, коло нього, простягла долоню і знову-таки, як маленького, тихо погладила по волоссі.
— Жінка з цвіту! — прошепотів він зворушено. — Боже мій, за віщо мені таке щастя?
Вона знову зітхнула і звелася. Вдивлявсь у неї з гострою пожадністю і, хоч і тепер не побачив її обличчя, уздрів її шати. Так, це було біле й червоне пелюстя — біле світліло в темені, а червоне горіло. Почув неземний запах, що відходив од неї, і не хотів, не бажав, щоб вона так швидко його покинула. Хотів їй щось сказати, вже смикнувся, задзвенівши ланцюгами, хотів висповідатися і попросити прощення, хотів бозна-чого, але натомість знову потекли йому на обличчя тихі, покірливі сльози. — Плач, — сказала лагідно Жінка з цвіту. — Плач, Петре, бо печаль свята!
Тоді він побачив ще одне диво. На голову жінці почала опускатися кругла іскриста зоря. Спершу ковзнула їй на праве плече і освітила прегарне, але таки незнайоме обличчя, відтак перекотилася на ліве плече і догоріла, розливши м'яке червонясте світло.
— Дякую тобі, що прийшла, Жінко з цвіту, — сказав він. — Тепер мені і вмерти не страшно. Не знайшов я іншого способу, щоб захистити себе і дім свій — немає в мене вже дому.
— Випий води, — сказала Жінка з цвіту й піднесла йому до вуст складені човником долоні.
Він випив ту воду пожадливо. Тоді Жінка з цвіту знову набрала повну пригорщ і знову піднесла. Він випив і це, а по тому зморено відкинувся до стіни, до якої був прикутий.
Жінка похилилася, щоб підняти з трави коромисло. Наклала відра і взяла на плече. Постояла якийсь час, дивлячись на нього, і знову не бачив він її обличчя, а тільки тінь. Зашаруділа одежа — Жінка з цвіту пішла. Ішла через дворище ратушу, і там, де ступала, виростали квіти. Петро зачудовано на все те дивився, бо одна нога Жінки з цвіту лишала квітку білу, а друга — червону.
— Постій! — гукнув він їй услід. — Ти поранила ногу! Жінка спинилася і знову озирнулася до нього. І здалося йому, хоч не бачив її обличчя, що зовсім печальний був її погляд. І він не гукав на неї більше. Притулив долоню до очей, бо пізнав причину, чому кривавився той другий слід. Пізнав, але нічого не сказав, адже сам був у тому винуватий.
10
Вранці в міський уряд прийшли цилюрник і Тимошевий родич Степан Мохна. Минули скуленого під стіною Петра і зайшли у ратуш. Тут уже був війт Семен Герасименко, міський писар і один із бурмистрів.
— То що Тиміш Мохна? — спитав війт. Цилюрник із Степаном перехрестилися.
— Відійшов сьогодні вночі, — сказав поважно цилюрник.
— Чи приходив він до пам'яті?
— Оце ми хочемо і заявити панам урядовим, — відповів Степан.
— Він прийшов до пам'яті вчора пізно ввечері, — сказав цилюрник. — Була при цьому його жона Тимошиха, Степан Мохна, — він хитнув рукою на родича, — брат Тимофііхи Гнат Бубенко і я.
У цей час зайшов до ратушу й сотник Федір Данилович. Став, опустив вуса й слухав.
— Тиміш заговорив, — мовив цилюрник, — і заговорив притомно…
Він замовк, і війтові довелося його підігнати:
— Що ж сказав про свого вбивцю?
— Сказав, — увійшов у мову Степан Мохна, — щоб Петра Гайдученка не лаяли, а про себе він сказав: "Так мені бог дав… І не благословив Гайдученкової смерті…"
В ратушу зависла тиша. Війт перезирнувся з бурмистром, а сотник звів голову й пильно подивився на цилюрника та Степана Мохну.
— Це була остання воля покійника? Вони хитнули згідно головами.
— Це була остання його воля, — сказав цилюрник. На те сотник зітхнув.
— Запишіть це, пане писарю, до міських книг, — сказав неквапно. — А ви, пане війте, накажіть розкувати Петра Гайдученка.
Він вийшов з ратушу разом з цилюрником та Степаном Мохною. Степан та цилюрник подалися по домівках, а сотник підійшов до прикутого Петра.
— Помер Тиміш Мохна, — сказав він, і Петро здригнувся, злякано на нього подивившись.
— Коли?
— Сьогодні вночі, — сказав сотник. — Але тобі поталанило.
— Виповів свою волю? — швидко спитав Петро.
— Атож. Не благословив він твоєї смерті. Можеш радіти, зараз прийде коваль і тебе розкує.
Але Петро, здавалося, не радів. Дивився на сотника великими, слізливими, синіми очима.
— Не знаю, Петре, чи ти божевільний, чи наговорили на тебе, але я не хотів би, щоб ти й далі жив у моїй сотні.
— Відаю про це, — сказав спроквола Петро. — Не буде мені тут життя!
— Атож! — мовив сотник. — Мохни — сильний рід, і навряд чи вибачать тобі уразу.
— Я вже думав про це, — видихнув Петро. — Сьогодні вночі…
— Знав, що Тиміш тебе помилує?
— Знав, — шепнув Петро.
— Може, розкажеш, що там у вас вийшло?
— Ні, — сказав Петро Гайдученко. — Розсудити має мене тільки бог…
— Не про суд я говорю, — мовив сотник. — Людський суд уже своє розсудив. Питаюсь, як людина в людини. Петро звів очі, і вони на мить стали холодні.
— Хочете бути добрим, пане сотнику? Чи думаєте: все може улягати вашій волі?
— А чи зле, що хочу бути добрим? — спитав Данилович.
— Ви сильний світу цього, пане сотнику. І добро ваше — сама тільки сила…
(Продовження на наступній сторінці)