І справді був уражений почутим. Не так історією, яку розповіла тітка, хоч і нею також, як тим, що досі він не усвідомлював: чи не приїжджає до них, як князь до убогих підлеглих чи пан до бідних родичів? І хоч завжди їм годив, але вони, приймаючи подарунки, не могли не відчувати своєї приниженості та вбогості, а вбогий багатого, навіть милосердного, любити не може. Знав і раніше про розтирки між тітками, але не замислювався, що вони, живучи у сестринській спілці, творять не так рай для себе, як пекло, в якому кожна кипить у власному казані, а водночас підкладає дрова під казана іншої; що вони між собою більше розділені, як з’єднані, і що його місія в тому пеклі не так улещувати їм кипіння, як знову-таки підкладати дрова. Вони йому потрібні для живлення сентименту за покинутим домом і рідним містом, рятунком від власної безхатості — а це й справді в нього місце для втечі від напруженого, сколоченого і закрученого життя, що вичерпувало до дна; ніколи не гадав, що він для них не лише бажаний гість, а й каталізатор для розпалення вогню в їхньому пеклі. Найсумніше, що змінити щось у цьому акті був цілком неспроможний, отже, мала рацію тітка Ольга, сказавши: а що було б, коли б перестав привозити подарунки, тобто відкупне? Адже тими подарунками і їх купував, може, й справді розбещував, а жінок, як сказала тітка Ольга, розбещувати не можна. Подарунками він ніби привласнював собі право на сентимент, водночас відкуплюючись од їхніх проблем: бідності, самотності, приреченості і неплідності, полишаючи на чвари й колотнечу, на взаємну зненависть та роздратування — кожна жила в своїй капсулі і вела непримиренну оборонну війну не так проти світу, що їх поколотив та знівечив і звів разом доживати віку, як одна проти одної. Відчував це й раніше, через що, гостюючи, довго тут не затримувався, щоб і себе не загнати в таку ж капсулу, тобто щоб і собі не розпочати супроти них війни, але то було тільки в передпочуттях і не розкривалося так явно, як тепер. Легко князеві благодушно розкидати дарунки й тішити самолюбство від принижених і улесливих поклонів обдарованих, важче зазирнути кожному в душу й пізнати, бо коли б у їхні душі зазирнув, не подячність би до себе побачив, а зненависть та заздрість — своєю величною добродійністю їх більше принижував, як задовольняв. Оце й жахнуло його найбільше, тож підійшов до розхиленого вікна, щоб дихнути свіжого повітря. А за вікном розгорнулося зовсім чисте, безмірно синє, без жодної хмарки небо; зелень ще до кінця не підсохла й молодо лискотіла; в саду легенько димувала земля, надмірно насичена вологою. Йому захотілося пройтись і трохи заспокоїтися, тобто врівноважитися; знав, що наступні три зустрічі з тітками також будуть не з легких. Відтак розумів, що, незважаючи на неординарну реакцію, яку виклакав у домі своєю особою, тітки його приїзду все-таки щиро потребують, і, може, й правду сказала тітка Олена: є подарунки — добре, нема — призвичаїлися б; він ще ставав тут своєрідним громовідводом, який розряджає надмір накопиченої негативної енергії в тіток, бо тільки при ньому здобували нагоду виговоритися — те, чого вже не могли чинити одна з одною, а на сусіди своїх проблем через гордість виносити не бажали. Отже, кожна з них потребувала сповіді; зрештою, жодна, окрім тітки Люді, до церкви не ходила, та й тітка Людя могла робити те вряди-годи, бо весь час мала в себе щось переламане. Здається, руки й ноги тітки Люді складалися не з кісток, а з поламаних і зрослих часточок; окрім того, вона хворіла на десяток хронічних хвороб; окрім того, була єдина стара діва з-між сестер, і на неї, здається, ніхто з чоловіків ніколи не кинув зацікавленим оком. Вона більше сиділа, як ходила чи стояла; пропрацювала скільки належить років у бухгалтерії водогону касиркою, а, вийшовши на пенсію, з дому чи з обійстя майже не виходила, особливо взимку, що не заважало їй щороку якусь кісточку собі переламати. Вона була найменша із сестер на зріст, тільки метр сорок п’ять, і ніжки в неї — як у дитини, і одежу носила та й взуття дитячі, і личко мала дитяче, навіть тепер, коли воно покрилося сіткою зморщок, не втрачало дитячого виразу, а круглі голубі оченятка дивилися на світ печально, і ясно, і трохи настрахано, бо світ їй бачився, як призвідник лиха та нещасть, що густо цілий її вік сипалися на неї. Здавалося, доля жартувала з тітки Люді: вона топилася, падала зі скелі й дерева, провалювалася під лід та в якісь ями, потрапляла під машину, підводу, велосипеда; на неї звалювалася згори цегла, скло і речі, вона котилася з гори, зі сходів, різалася, відрубала собі сокирою пальця; на неї нападали собаки і рвали її ніжне тіло; її вдарив був (ще в юності) копитом кінь, а, падаючи зі скелі, вона підвісилася, зачепившись за куща і матилялася над урвищем, безсило махаючи руками й ногами й повискуючи, — і все це траплялося не тому, що була шкодлива й розбишкувата чи необережна, навпаки: всього боялася, навіть ходила трохи бічком, насторожено й повільно, остерігаючись напасті; біди ніби надчікували її по дорозі, наче кпили з неї, а кпили тому, що з усіх своїх пригод тітка Людя щасливо вибиралася, правда, не без ущербу, тобто ламання кісток, що потім і — зросталися. У війну вона була засипана землею під час бомбардування, її ледве не вбила сліпа куля; навіть коли Ольжин Мітюля розірвався в саду, розбираючи вибухівку, вона стояла неподалець, і в неї влучило кілька дрібних оскалків. Коли ж з нею щось траплялося, не плакала і не лементувала, а тільки дивилася широкорозплющеними очима й казала: "Ну от, знову я попалась!" Так тітка й прожила вік, залишаючись дитям, на яке сиплються нещастя, відтак усі сестри настільки звикли до її трафунків, що перестали на них реагувати, та й на її болячки не звертали жодної уваги, а вона співчуття потребувала знову-таки, як дитина. Отож Станіслав мав спуститися зараз до неї, бо напевне знав, що тітка покірливо, але болісно його чекає. "Після неї зроблю собі перерву’, — подумав він, — бо треба й мені передихнути".
11
Тітка Ольга мала рацію, коли говорила, що в кімнатах сестер — бедлам та нелад; принаймні в тітки Люді було саме так: накидані речі, постіль недбало застелена, стіни потемнілі, вікна запилені й глухо зачинені; в кімнаті важкий дух непровітрюваного приміщення, запах валер’янки і загалом старої хворої людини. Тітка Людя сиділа на ослінці, тримаючись за палицю, ніби готувалася щомиті підхопитись, а коли він зайшов, запосміхалася маленьким зморщеним личком, її круглі сині очка засвітилися.
— Думала, що про мене забув, — пропищала вона, як пташка.
— Тільки-но пішла від мене тітка Олена, — сказав Станіслав, роздивляючись, де сісти.
— Прибери оте шмаття й кинь на ліжко, — сказала тітка.
Він звільнив стільця й сів навпроти. Тітка роздивлялася його зі щирим задоволенням.
— Який ти у нас гарний, як пани колись були, — пискнула. — Натовкли вже тобі сестри сім мішків гречаної вовни?
— І всі неповні, — засміявся Станіслав.
— А ти їх менше слухай. Знаєш, що Лєнка в нас брехуха?
— Як це брехуха? — зчудувався він.
— Ну да! Зараз вона придумала, що її Костя був великий поет, і що вона його вірші спалила зі страху, і кається, хі-хі!
Хихотіла якось дивно, тонюсінько-тонюсінько, при цьому мотала дрібненькою головою.
— То це неправда? — спитав, усе ще вражений.
— Значить, уже наторохкотіла. Неудобно таке казать, Стасику, але розповім, бо люблю святеньку правду. Та й Костя спершу до мене клинці підбивав, а Лєнка його відбила. Був він дуже поганий учень у школі, а я з ним разом училася, в одному класі, а в диктанті робив по двадцять помилок. У любовній записці до мене, — тітка сказала гордо оте "любовна записка", — зробив п’ятнадцять помилок, а щоб написати ту записку, прів цілий тиждень. З укрмови в нього ніколи не було більше трійки, а з росмови — три натягнуте, і я йому всіда виправляла помилки. І він мені сам признавався: стулити йому три слові докупи — каторга каторжна, хі-хі-хі! І коли він учивсь у школі, то чужі вірші йому в голову не лізли, то як би полізли свої? Він мені казав, що того, котрий перший придумав вірші, повісив би на гілляці, ще й на грубій та дубовій, бо ті вірші стільки намучили дітей. І він не міг розрізнить ніколи, де ямб, а де хорей, не кажучи вже про ам-фі-бра-хій! — вона значуще подивилася на Станіслава. — Але ти на неї не дивуй, бо Лєнка в нас — артістка і брехуха, а це, по-моєму, все одно, що артістка, а що брехуха.
Йому здалося, що він у саду, а на гілці над головою сидить невелика пташка з переламаною ніжкою, зав’язаною у грубі бинти, і щебече, бо такий уже голос у тітки Люді. Була вона вдягнена у вицвілий, потертий і біля кишень подраний халатик, сива куделька волосся стягнута ззаду гумкою, а на ногах — колись хутряні капці, в яких підошви увіч відвалювалися, — побачив це, коли тітка розповідала, бо при цьому чомусь зводила носка ноги, п’ятку лишаючи обіперту об підлогу, а тоді тією ніжкою притупувала. З хутра ж залишилися брудні звальці, а ще під час розмови тітка Людя намагалася стуляти на грудях краї халата (хоч він, Станіслав, намагався туди не дивитися) — виглядала звідти не першої свіжості нічна сорочка.
— Це ще нічого не значить, тьотю, — мовив Станіслав. — Микола Гоголь вважається великим письменником, а вчився дуже зле, вчитель написав про нього: "Туп, глуп і нє к чєму нє способєн!"
— Може, в Миколи Гоголя так і було, — рівно сказала тітка Людя. — Але я знаю інше: Лєнка в нас завжди була брехуха, і не з кожного бельбаса виходить великий письменник.
Облила його сяйвом ясних очей і урочисто завмерла.
(Продовження на наступній сторінці)