Його вразила остання фраза. Скинув на тітку очі, але вона вже знову стала спокійна і блага, сині очка її лили лагідне світло, а вуста ледь-ледь усміхалися. Личко було покрите сіткою зморщок, і нова одежа ще більше підкреслювала її ветхість.
— Хай благословить тебе Господь, — сказала тепло, — що ти нами, старими ганчірками, не гребуєш і не погорджуєш…
У цей мент за шибами вдарила злива, в кімнаті відразу ж посутеніло і зробилося морочно. Вони одночасно зирнули у вікно, тітка Людя перехрестилася.
— Це Божий знак! — шепнула вона загадково.
12
Від тітки Люді Станіслав зайшов на кухню, де товклася розпалена й моторна тітка Настуся. Вона повернула до нього червоне обличчя.
— Обід ще не готовий, а ти, певне, проголодався, — сказала вона. — Може, чогось перехопиш?
— Та ні, я ситий. Пропоную поміч!
— То це в домі, повному жінок, мав би іще їсти готувати? — обурилася тітка Настуся.
— Нічого страшного, — сказав Станіслав. — Я звик готувати для себе…
— А тут не будеш! Настрекотали тобі сороки повну голову, наскаржилися і наговорили одна на одну?
— Все нормально, тьоть!
— А ти менше нас слухай! Бо набридне! Адже щоразу ті самі платівки, хіба не так?
— Не зовсім, — сказав він. — Щоразу довідуюся щось нове.
— Що ж нового довідався від тітки Люді? — спитала саркастично.
— Хоч би те, що тітка Олена відбила в неї свого Костю. І що вона з тим Костею вчилася в одному класі.
— А ти цього не знав? Це всім відомо. Через це вона на Лєнку цілий вік шипить. А що довідався від Лєнки? — знову іронічно спитала.
— Що Костя був поет і ви з нею спалили його вірші, коли вдруге заарештували тітку Марію.
— Знаєш, це правда, — тихо сказала тітка Настя. — Чи був він поет, не знаю, але Лєнка принесла мені якісь його рукописи, і ми їх спалили. І добре зробили, бо ще й нас потягали б за те, що чортзна-що переховуємо. Я взагалі переконана, що всі біди від паперу і книг. Отож чим більше їх згорить, тим ліпше для світу.
— Ви як інквізитор, тьотю!
— Не знаю, що таке інквізитор, але коли б не книги і не папери, то наша родина не була б у такому розгромі. Ми ж тут усі каліки, не тільки Людка, не помітив?
— І ні листочка з тих паперів не залишилося? — спитав Станіслав.
— Коли вже мені доручили щось спалити, від того не залишиться ані листочка, — гордо сказала тітка Настя. — Думаєш, могло там бути шось путяще? Та й навіть коли путяще, все одно спалити було треба, раз воно нам загрожувало. Людина цінніша паперів та книг. Глянь на нашу Вірку, що з нею ті романи зробили!
— На жаль, книги й папери — це теж людина, — сказав Станіслав. — Може, навіть безсмертна її частка…
— Маю тут свою думку. Але ша! — вона стишила голос. — Тобі вже треба йти, Бронька возревнує — її черга йти до тебе. І по-моєму, вона підслуховує.
Завмерли й почули ледь позначні кроки, що віддалялися.
— Не бери собі дурного, Стасику, в голову. По-моєму, той Костя був шалапут. Із таких, у кого мозок звихнений. Отож нема чого жаліти тих паперів.
— А що в них було, не примітили?
— Не мала б чого робити! — сказала категорично тітка Настуня. — Пам’ятаю тільки, що дрова були сирі, і я тими паперами зуміла розтопити піч… Йди вже, а то Бронька мені голову зірве. Подумає, що ти мені двічі давав дарунки. Може, зроблю тобі бутерброда? Щоб Бронька бачила: прийшов за бутербродом, а не вдруге дарунки приніс.
— Давайте! — засміявся Станіслав.
Тітка хутко відрізала скибку хліба, намастила маслом і поклала шматочка привезеної ним ковбаси.
Вийшов із кухні, покусуючи бутерброда, і відчув, що збоку на нього хтось ллє потоки погляду. Озирнувся й побачив у дверях кімнати виструнчену постать тітки Броні з мертвим обличчям-маскою, її фіолетове волося фосфоризувало, а очі палали, як розпечені бляшки.
— Ходімте, тьотю Броню, — сказав, відкусуючи бутерброда. — Я, бачите, трохи зголоднів.
На вустах у тітки Броні з’явилася подоба всмішки, вона схитнулася і рушила за ним…
Вікно у Станіславовій кімнаті було розчинене, знову падав дощ, але значно рідший, і повітря виповнилося запахом жасмину та вологої зелені.
— Чудово тут у вас, — сказав Станіслав і запросив тітку сідати.
— Це тому, що приїхав на два дні, — сказала жорстко тітка, — а коли б побув тут довше, тікав би, як із пекла. Коли б була змога кудись відійти, й хвилини тут не протрималася б.
— Чому так, тьоть? — спитав Станіслав.
— Довго говорити, а мало слухати, — багатозначно сказала тітка. Вона невідривно дивилась, як Станіслав витягає подарунки.
— Тут усіляка косметика і туфлі, не знаю, чи підійдуть.
— Ще такого не бувало, щоб від тебе не підходило, — в тітки Броні з’явилася подоба всмішки, "мімічної всмішки", — визначив Станіслав. — Ти що, позаписував наші номери?
— Таке в пам’яті втримати важко, — сказав Станіслав.
Тітка Броня, однак, подарунків не розгортала і за них не дякувала; сиділа на стільці напружена, настовбурчена, а що була облита міражним грозовим світлом, то фіолетове волосся і тут ледь-ледь фосфоризувало, але слабше, ніж у темені коридору.
— Важко в цьому домі живеться? — спитав Станіслав.
— Кошмарно, Стасику. Ето ж какоє-то антісовєцкоє гнєздо. А я всьо-такі жена совєцкого офіцера, которий погіб смєртю храбрих!
Бронин чоловік, якого Станіслав ледь-ледь пам’ятав, стрункий і підтягнутий, у військовій формі, загинув не на війні, а після неї, його застрелив товариш, до жінки якого той нещасливо заліз, а коли тікав од роз’юшеного рогоносця в самих кальсонах — було то взимку, то й дістав у задницю й трохи вище кілька куль, принаймні таку історію розповіла Станіславові тітка Марія, але тут могли бути пересади, бо між тіткою Марією та Бронею велась ідеологічна війна, перша була ворогом режиму, а друга його гарячим прихильником. Очевидно, тому тітка Броня розкладала свою мову на два пласти: побутовий, тоді вона говорила українською, як і всі тітки, і, за її висловом, "високіх матерій", коли висловлювала вірнопідданчі філіппіки режиму, згадувала чоловіка чи говорила на політичні теми, — тоді балакала російською. Коли повірити тітці Марії, чоловік тітки Броні, звався він Вікентій, мав немалу сексуальну потугу, але нащадка від тітки Броні не залишив — це тому, казала їдко тітка Марія, що вона занадто прокомсомолилась, а через це все жіноче в її нутрі стало бляшане.
— Вибач, що я такі речі кажу, — вістила Станіславові тітка Марія, — але та бляха цілком переїлася іржею.
Тітка Марія була їдка й пересадно люта лише тоді, коли йшлося про режим, який забрав у неї і знищив, як вона казала і як було насправді, "все моє дороге", отож інформація її щодо тітки Броні не могла бути об’єктивна.
— Нєт, ти только подумай, — сказала тітка Броня. — Настасія — жена врага народа, Марія — ето же злєйший враг совєцкой власті, от Ольгі і Єлєни я нікада не слишала хорошего слова о партіі і правітєльствє, Людміла — заражена релігієй, етім опіумом народа, а Вєрка… ну Вєрка єдінствєнная боліє-мєнєє. І знаєш, що я тобі скажу: те, що ви говорили з Настасією на кухні, мені не секрет. Вони палили з Марією антісовецкіє прокламації і пропагандівниє матеріали, і, прєдстав, я сєбє мєста не находжу, що я тоді промовчала, а не заявіла, куда слєдуєт. Меня ето убіваєт, просто убіваєт, і я хочу порадитися з тобою, как с чілавєком, которому совєцкая власть так много дала, і ти должєн бить єй благодарний. Ти же члєн партії?
— Ні, тьотю, — сказав Станіслав. — Я музикант, і мені ніякі партії не потрібні.
— Мені не сподобалося те, що сказав, — похмуро зауважила тітка Броня. — Я счітаю, шо Марія і єйо мужєньок заслужено понеслі наказаніє. І вопще єйо нельзя било освобождать, как злєйшего врага. Почув би ти, шо она говорит о совєцкой власті! Ето же ужас! Моя совєсть нє позволяет молчать…
— Отже, маєте намір, — сказав не зовсім добрим голосом Станіслав, — написати на неї доноса.
— Не доноса, а ісполніть свой гражданскій долг. І не тільки на неї, я їх всєх би засаділа, кромє Вєркі. Знаєш, вона зустрілася з таким хорошим чоловіком, а оні, зарази, ету чудєсную связь разбілі, он, відітє, в органах служил. Об етом я і хотєла с тобой посовєтоваться.
— Можна при вас закурити, тьотю? — спитав Станіслав, він був заскочений і почав хвилюватися.
— Нєт! — різко сказала тітка Броня. — Не терплю диму!
Станіслав узяв до рота незапалену люльку і почав її смоктати. Зірвався на ноги й ходив кімнатою. Тітка Броня спокійно стежила за ним кролячими очками, в яких вряди-годи спалахували червоні відливи.
— Давайте, тьотю, не будемо гарячкувати, — сказав він. — Кожна людина має право на свої погляди, і я вас ні в чому переконувати не буду. Але подумаймо, що було б, коли той донос написали б…
— Не донос, а я хочу ісполніть гражданскій долг, — рівно сказала тітка.
(Продовження на наступній сторінці)