— Це найохайніша кімната, — гордо сказала тітка Ольга. — Знаєш, що я тобі скажу: вони, тітки твої, опускатися починають. По-старечому! Ще не такі вони старі, але лінуються прибрати за собою та обійти себе. Отож побачив би ти, що в них по кімнатах робиться. Накопичення мотлоху й непотрібу. Навіть моя Лєнка опускається. Коли ти мав приїхати, я Лєнці так і сказала: коли не прибиреш і не наведеш ладу, я до тебе переселятися відмовлюся. І знаєш, що вона мені сказала: "А мені, — сказала, — невелика радість, що до мене переселяєшся". Нє, ти чув?
Тітка цю тираду не проказала, а проторохкотіла, ніби дробильна машина, висипаючи з себе жорству слів, розбитих, правда, на короткі речення, а коли виторохкотіла завід, завмерла й цеременно підтисла губки, які в неї були в міру напомаджені і складались у сердечко, правда, більше схоже тепер на куряче гузно. Станіслав використав паузу, щоб полізти до сумки і витягти пакунка.
— Ти як завжди нас балуєш, — милостиво проторохтіла тітка Ольга, і її очка заіскріли. — Що там таке?
— Побачите, тьотю, роздивитесь. Як на мене, те, що хотіли б.
— Невже костюм? — видихла тітка Ольга.
Станіслав хитнув головою і засміявся.
— А звідки взнав, що хочу костюма? Це, мабуть, Лєнка! Мабуть, сказала, що я хочу костюма. А сама, мовляв, ні. Хоч добре знає: коли купиш костюма мені, то і їй. Ну й циганка, ну й прохачка! Нє, ти подиви, яка хитра! Менше її слухай, менше нас балуй, бо старі люди легко розбещуються. І опускаються. Такі й твої тітки. Думаєш, вони добрі до тебе, сердечні? Знаю їхню добрість! Зроби колись експеримента. — Вона похилилася до нього. — Приїдь і нічо не привези, хі-хі! Ото буде кіно! Побачиш, де дінеться їхня привітність. Де сердечність, бо це такі. Все в чужого рота зазирають. Нє, зроби такого експеримента.
І цю тираду вона проторохтіла, як дробильна машина, а коли жорства слів висипалася, завмерла, цеременно підтисши губки, що знову подобали чи на сердечко, чи на куряче гузно.
— Але тоді й вам, тьотю, нічого б не привіз.
— Аякже! — згодилася тітка Ольга. — Але я це пережила б, бо дуже було б тіресно подивиться на їхні пики. Такого ж костюма і Лєнці привіз?
— Так у нас заведено, — сказав Станіслав.
— Дурне заведено, — проторохкотіла тітка. — Чому це близня повинна вдягаться однако? Людям на око і на сміх? Дивіться: коміки, і пики однакі, й одежа. І туфлі, й зачіски. Нє, я тепер буду друга. Тепер буду накше одягаться, ніж Лєнка. І зачіску накшу зроблю, і тухлі накші. А то мов тіятр дурний. Наступного разу не привозь д’наке.
— І тітка Олена теж так хоче?
— Нє, вона хоче, щоб д’наке, — проторохтіла Ольга. — А знаєш чому? Бо заздрісна! О, яка вона заздрісна. Я, знаєш, трохи старша, то це їй — більмо. Це їй — ніж у серце. Через це вона й одежу мою весь час тяга.
— Але ж одежа, тьотю, однакова? — здивувався Станіслав.
— Однака, та не д’нака, — заторохкотіла тітка. — Д’нака з магазину, а коли поносиш, до тіла ляга. А коли його тяга інший, то те тратить.
— Але ж ви й тілом однакі!
— А от і не д’накі, — ошкірилася тітка Ольга. — Лєнка за мене товща і важча на два з половиною кілограми. Колись були, мо’ й д’накі, а тепер, чим далі, то й неоднаковіші. Не уявляєш, яка вона вредна! Все шпильочку всуне. Все голочкою шпирне. Чи якусь капость підладна. Думаєш, чо вона мою одежу вдяга? Щоб напакостить! Десь порве, десь плямку всадить, розтягне, шо на мені висить, як на опудалі. Мені приятно, що щось привезеш. Тут я теж розбещена, як і всі вони. Але коли подумаю: все спортить, де вже та радість!
І знову завмерла нерушно, цеременно підтисши губки.
— Тут я вам ще й помаду привіз, — сказав Станіслав, знову засовуючи руку в сумку.
Тітка Ольга, як тітка Настуся чи Марія, порочних звичок не мала, але помаду любила, завжди її тонкі губки, які любили складатися в сердечко, були в міру напомаджені. Через це й помада для неї мала бути неяскрава, а барви м’якої, яскраво червонила вуста тільки тітка Броня. Олена помадила губи точнісінько так само, як Ольга, але останнім часом перестала це робити — ще одна ознака, що близнючки розходилися між собою.
— Лєнці теж помаду привіз? — строго запитала тітка Ольга.
— Це секретний подарунок, тьотю, — сказав Станіслав. — Про нього знатимемо ви та я.
Тітка Ольга запосміхалася, стала привітна і добродушна.
— Ох, Стасику, — сказала розчулено. — Все ти знаєш і до кожної з нас, малахольних, умієш підійти. Кожній догодити. Щаслива була б твоя жінка!..
Подивилася на нього пильно й вивідчо.
— Ану признавайся тітці: чого досі не женишся? Такий гарний, добрий, покладливий, чого? Чи, може, тобі бабське кодло осточортіло? Що й духу жіночого не терпиш, га? Чи в тебе проблеми? Чи хочеш, щоб на нас рід закінчився?
— Так поки що складається, тьотю, — кволо мовив він.
— Складатись може в жінки, не в чоловіка, — немилосердно прорекла тітка. — Чоловік таке сам ріша. Чи, може, ти гутаперчевий?
— Я собі не належу, тьотю, — смутно сказав. — А кому треба чоловік, що собі не належить..
— Зате маєш гроші, — торохкотнула тітка. — А жінки гроші люблять.
— Мені не треба таких.
— Ну, то багато хочеш, — тітка багатозначно на нього позирнула. — Багато требуїш. А від жінки багато требувати не можна.
Сказано було мудро, він мовчки це відзначив. Тітка Ольга зі своєю сестрою була простіша інших не лише одежею, навіть домогосподарки тітки Настусі, але часом говорила речі не дурні. Була вона рішуча, дещо надмір відверта і різала часто навпростець — тому й учинила цей допит. Зрештою, учиняла його щоразу, коли приїжджав.
— Ще рік-два — і тобі може стати запізно, — сказала і розкрутила тюбик помади, перевіряючи, чи підходить.
— Така, як треба? — спитав Станіслав.
— Ти всіда привозиш те, що треба, — проторохкотіла вона і звелася.
Аудієнція була закінчена; там, унизу, чекали на неї нетерпляче ще четверо, і на це треба було зважати.
— Лєнка останнім часом знову почала фарбувати губи, — сказала тітка Ольга. — Але ти їй помади не привіз?
Станіслав мовчки розвів руками.
— Ну й молодець! А про те, що сказала, подумай!
— Думаю, тьоть, думаю! — сказав він.
— Знаєш шо, — спинилася тітка біля дверей. — Ти любиш догодить. Та коли женишся… Своєї жінки не розбещуй. Розбещені жінки казяться. Затям це собі раз навсіда. Жінці тра батога і пряника. Хтозна, чого більше.
10
Тітка Ольга мала рацію, коли поспішала завершити візит, бо під дверима вже стояла тітка Олена, і вони в дверях просто-таки зіштовхнулися.
— О, ти ще тут? — наївно спитала тітка Олена.
— А ти й не знала! — їдко відповіла тітка Ольга.
Отак вони й замістили одна одну.
— Про якого це батога і пряника вона торочила? — невинно спитала тітка Олена.
— Давала мені, тьотю, настанови, як мені вестися з жінкою, коли оженюся.
— Да? — наївно спитала тітка Олена. — Коли б то був пряник!
— А ваш чоловік як до вас ставився? — з усмішкою спитав Станіслав.
— Костя? Коли женився, добренький був. А потому… — вона махнула рукою. — Але це так давно було!
Не сідала, а стояла, дивлячись на сумку.
— Таж сідайте, тьотю!
— Нє, я постою, — смикнула плечиком тітка. — І так цілий день сидиш.
Станіслав витяг пакунка.
— Костюм? — спитала кволо тітка Олена. — Такий самий, як у Ольги?
— Точнісінько, — сказав Станіслав.
— Добре, — безпристрасно озвалася тітка Олена. — Інакше вона його у мене б забрала. Вона й так забирає мою одежу, хоч товща за мене і розтягує! — Тітка меланхолійно дивилась у вікно.
— Чого не сідаєте, тьотю? — здивувався з її поведінки Станіслав.
Тітка підморгнула йому і мотнула головою в бік дверей. Тоді розвернулася і, крадьки ступаючи, до тих дверей рушила. Різко відчинила і визирнула в коридор. Але в коридорі, на превелике її здивування, було порожньо.
— А я думала: підслуховує, — сказала трохи ніяково тітка Олена, всідаючись на стільця. — А чого це вона говорила про твою жінку?
— Радила одружитися, — мовив Станіслав.
— Ох, Стасику! — зітхнула тітка і раптом заторохкотіла зовсім так само і з тими ж інтонаціями, що й тітка Ольга. — Знаєш, чого це вона заговорила? Ну, щоб женився? Це хоче, щоб ти не приїжджав! Не приїжджав і не возив нам дарунків. Прошаками нас обзиває. Лає нас, ніби ми в тебе щось вимагаємо чи просимо. А коли женишся, каже, подаруночки нам і урвуться. І не будеш приїжджати.
Вона замовкла, викотивши жорству своїх слів, і завмерла так само, як перед оцим тітка Ольга, підтисши губки, які були виразніше схожі на сердечко, ніж на куряче гузно.
— Чого б це я до вас не приїжджав? — зчудувався з її логіки Станіслав.
(Продовження на наступній сторінці)