Можливо, обличчя його в час цих думок, що пролетіли через нього, як ластівки, спохмурніло й посерйознішало; в кімнаті раптом зависла сторожка тиша — всі дивилися на нього з очікуванням.
— Бачите, — сказав він винувато. — Я не взяв із собою концертного костюма, а по-друге, я емоційно не готовий концертувати.
Сказав це холодно й трохи жорстко — треба було не так. Тому усміхнувся, обвів поглядом тітоньок і зупинив очі на Миколі.
— А до тебе, Миколо, я й так збирався зайти. Посидимо, як любимо, без чужих очей і місцевої інтелігенції…
— Утяв! — сказав Микола. — Місцева інтелігенція твою відмову якось переживе, тим більше, що їй суджено не робити з тебе пророка на батьківщині, а ми ковтнемо келішок. Коли зручно, приходь увечері, чужих не буде!
— Дякую! — стис його зап’ястя Станіслав. — Пророком на батьківщині не бути — не трагедія, а от друг має тут існувати завжди. Окрім того, хочу набутись із тіточками.
Ці два компліменти ужив свідомо, адже приятелеві в проханні відмовляв, а тіточки позбавлялися змоги сісти в першому ряду й попишатися.
Провів Миколу до хвіртки, навіть пройшов трохи вулицею.
— То де живе твій таємний агент? — ніби ненароком спитав.
— А ось там, — показав Микола на знайомий уже Станіславові двір. — До речі, вона дуже схожа на молоду Леоніду.
— Чудеса! — сказав Станіслав, тиснучи руку приятелеві, тому, котрий забрав колись у нього кохану. Забрав для того, щоб кохання в нього, Станіслава, не меркло. Але чи не придумує він собі цю немерклість? Очевидячки-таки придумує, бо що йому залишається іще?
Отже, інтермедія в дійстві "Зустріч із тіточками" відбулась, і Станіслав мав повернутися до себе в кімнату; напевне знав, що тітка Ольга, якій надійшла черга брати індивідуального подарунка, вже, може, й нетерпеливиться. Але був трохи розтривожений своїми думками, як і тим, що виявилося: чудова незнайомка — Леонідина племінниця. Знав, що в Леоніди були сестри, навіть бачив їх і входив у балачки, але вони в нього тоді ніякого інтересу не викликали, отже, з пам’яті легко пропали, тож зараз не міг їх пригадати — якісь далекі тіні; пам’ятав тільки, що на Леоніду схожі вони анітрохи не були. І ось одна з них стала матір’ю дівчині, в якої риси — як літній вітер, і від якої не лише струмує непояснимий чар, але яка повторила красу своєї тітки, тієї, що вже давно і чар свій, і красу загубила.
Зайшов у сад, посидів в альтанці й випалив люльку, намагаючись уладнати свої почуття. І знову виринула в ньому ненаписана музика, яку прослуховував у собі з холодною увагою; ні, її треба буде, приїхавши додому, записати. Тут її не запише, бо немає для того умов, а там, у великому місті, вона може й згаснути. Отож сидів, помалу випускаючи дим, заціпенілий і завмерлий — давно вже не був такий наповнений. "Найкращі композитори — виконавці, — думав він, — і не дури себе, що не можеш творити музики. Вона вже твориться!" Прослухав пасаж, повторив його подумки. Тихо шелестіло під подихом леготу листя, цвіріньчали пташки, ластівки носилися від дому через сад — очевидячки, мали під стріхою гнізда; вийшов на стежку Бронин білий кіт, подивився на Станіслава з лінивим прижмуром і неквапно, велично й байдуже пішов далі — музикант не викликав у нього страху, та й інтересу. По-дитячому подумав, що Броня послала кота на звіди, зараз він до неї прийде, тітка візьме його на руки, прихилить вухо до писка, і кіт почне розповідати їй, що бачив і що робить отой їхній гість-прийда: він чомусь поглядає на сусідське обійстя, а там товчеться апетитна молодичка, така, що будь він людиною, не котом, байдуже повз неї не пройшов би. І цей ваш музика, скаже кіт, напевне поклав на неї око, хоч вона молодша за нього вдвічі — старий розпутний ваш небіж, їдко скаже на вухо своїй господині кіт, і від того на мертвому від кремів та мастил обличчі тітки Броні зовсім не оживуть, а тільки зімружаться по-рисячому чи по-котячому очі, а на вуста ляже задоволена всмішка.
— Не такий він уже святий як малюється, — скаже кіт, — до молодичок око ставить, не встиг приїхати — вже і в романи, той хрукт! Через це він і не жениться, що однієї йому, ласому, мало, а пробує і псує багатьох, притому дурить сам себе, ніби йому заважає оженитись якась дурна романтична молодеча історія, можете в таке повірити? До речі, молодичка та одружена, — скаже сакраментально кіт і оближеться невідь-чому, — і в неї дитина. Мав би совість! — по-святошному вигукне кіт. — Ці знамениті — вони більше порчені, як незнамениті, — не без злостивості завершить кіт, і тітка погладить його лагідно і похвалить моральні думки, а тоді й чмакне його в мордочку, сказавши солоденько:
— Ти мій Масюнечку! Розумничку, цьомуньку! Нема від тебе розумнішого і кращого.
— А таки нема! — скаже кіт, випнувши груди й розгладивши вуса. — Дайте за це ковбаси, мадам!..
Станіслав розсміявся на це видиво, витрусив із люльки попіл і подався до дому, щоб не нервувати тітки Ольги. Кіт велично сидів біля входу, ллючи з очей золоті потоки, а побачивши його, з ґанку зістрибнув, зупинився біля куща, в який легко було дременути, повернувся — і на його мордочці виникло щось подібне до глузливого насміху.
9
Зарипіли сходи — підіймалася до нього тітка Ольга, яку Бог позначив, щоб розрізнити її від сестри, родинною плямкою на щоці: були тітки однакового зросту (невеличкого), однакової повноти (кругленькі, наче бочечки), однаково вдягалися (без смаку) і зачісувалися; навіть заміж вийшли одночасно, а через те, що їхні чоловіки одружилися на близнятах, то й доля обом випала однакова — їх одночасно забрали до війська як необмундированих і знищили при допомозі німецьких куль у першому ж бою, куди, ненавчених і не одягнених в армійську форму, відразу ж і погнали. Одружилися ж за півроку до початку війни, отже, прожили в подружньому житті два з чимось роки, від цього шлюбу в Ольги народився хлопчик, а в Олени ні: чи її чоловік, чи вона, чи обоє до того виявилися неспроможні. Через це виховували Ольжиного хлопчика разом; Станіслав його пам’ятає; ходив у штанцях, застібнутих біля колін на ґудзики, був тихий і приголомшений турботами обох мам, бо обох так називав, але невдовзі по війні знайшов якусь розривну штуку: міну чи снаряд, притому зовсім недалеко від дому, притяг її в сад і почав розбирати — та розривна штука його й рознесла на кавалки, мав він тоді шість чи сім років, принаймні в школу ще не пішов. Трагедію близнят не описати, вони організували залишкам свого Дмитрика чи Мітюлі, як вони його називали, грандіозний похорон; Станіслав і це пам’ятає, бо Мітюля був тільки на два роки молодший за нього; до речі, про те, що він знайшов "щось дуже цікаве", Мітюля сповістив Станіславові, і вони домовилися піти подивитися разом, але в той день затримали в школі чи він сам не вельми поспішав, бо дорога зі школи додому була далеченька, а Станіслав любив їсти витрішки і мав звичку зупинятися через кожних десять кроків, а ще проходив він через базар — найцікавіше місце у місті, де продавали в той час усе на світі, завжди заглядав на той базар — найкраще місце для витрішок; отож, поки Станіслав дістався додому, нетерплячий Мітюля пішов до того "щось цікавого", сам його приніс до саду і сам розірвався на клаптики, помилувавши в такий спосіб його, Станіслава, про що в родині безконечну кількість разів згадували. І не було б, може, так жалко тітонькам Мітюлі, коли б він був хуліган, а був він хлопчик чемний і тихий, правда, не в міру шкодливий; можливо, і те "щось цікаве" він хотів підкласти котрійсь із тіточок чи мам у ліжко, але цікавість його здолала, і він спершу вирішив розібратися, що ж у тому цікавому є цікавого, — отак і сталася та незабутня трагедія; близнята потім цілий вік докоряли одна одній, що та чи та хлопчика не догледіли, але вини на себе не взяла жодна. Утішилися тим, що збудували на Мітюлиній могилі пишного пам’ятника зі скульптурним зображенням, яке помістили під сітку і ту сітку фарбували у срібний колір; отож Мітюля був після смерті посаджений у клітку і вже напевне ніколи б з неї не вийшов, коли б хулігани не понищили тієї сітки, а Мітюлі не відбили голови, отож він і досі стоїть на цвинтарі безголовий, бо, як сказала тітка Броня: "Коли голови не мав, розбираючи снаряда (хоч то міг бути й не снаряд, ніхто не відав, що йому під руки потрапило), то хай стоїть без голови". Це була єдина мудра фраза, що її проголосила за свій вік тітка Броня, і всі признали їй рацію, хоч близнючки через знищення пам’ятника немало повболівали, навіть у міліцію заявили, звісно, безрезультатно — на самий пам’ятник же пішли не тільки коштовності близнючок і й усі їхні гроші, ще й гроші інших тіток, та й ще у борги вони залізли і виплачували їх не один рік. Через це тітки-близнючки завжди вдягалися дуже вбого, проте однаково і мали до вдягачки нездорову пожадливість, вічно сварячись між собою, коли та одежа підмінювалася, часом не без злоумисля…
У двері зашкрябало, тітка Ольга не стукала, а шкрябала, і Станіслав гукнув, щоб вона заходила. Вкотилась у кімнату і запосміхалася, аж її кругле личко зацвіло рум’янцями, тоді обережненько вмостила кругле сідничко на стільця.
— Як тобі в моїй кімнаті? — спитала.
— Чудово, — відповів Станіслав.
(Продовження на наступній сторінці)