— На похорон завтра підеш?
— Обов’язково, — мовив я. — Це була моя найближча сусідка. Ми з нею ладили.
— А мене не тягне. Жасно стає на похоронах.
Зирнув у її бік. Гострий профіль, стиснуті вуста: найближча мені людина, а що про неї знаю? Вона, на щастя, ще не переступила рубежу, коли жах перед смертю замінюється цікавістю до неї, отже, ще молода. Отже, ще в полоні любові. Хай буде так!
За вікном шамотів спокійний, явлений (Так в оригіналі. — Прим. верстальника), як мені здавалося, а може, темно-синій дощ. Чорнильний дощ, від якого зелений сутінок ще більше загусає, стаючи темним і непрозорим. Ми були на дні того сутінку: дві істоти, начинені страхом та любов’ю.
На похороні все було, як ведеться: розсипані квіти, хустки, якими перев’язували руки, вінки, жіноче голосіння, запах смерті, застиглі чи зворушені дійством лиця бабів. Приїхала вантажівка, борти спустили, і ми, молодші, було таких тільки кілька, поставили труну на ту машину з відкинутими бортами. Жінки миттю прикрасили її квітами і вінками; син баби Вусті виявився мордатим, червонопиким старшиною з посоловілими від постійних випивонів очима, він смертю матері вражений не був, а балакав з дядьками такою мовною каліччю, що мені знову стало нудко. Молоді жінки поралися біля поминального обіду, столів, виставлених надвір, старші стежили, щоб усе чинилося по закону, тобто щоб несхитно дотримувалися звичаєвого ритуалу.
Я між цих людей був чужий. Вони тактовно не помічали мене, та я увіч був не з їхнього світу навіть більше, ніж цей червонопикий старшина, син покійної. Але сходив з усіма на цвинтар, кинув на бабин гріб жменю землі, випив чарку за її упокій, сидячи біля діда, того самого мого сусіда, якому першому з його бабою сповістив про цю смерть. І той дід-сусід сказав мені про покійницю щось зовсім протилежне, ніж я знав. Була вона повійниця з повійниць, хто тільки не перейшов через неї. У голод вони з матір’ю з’їли свого меншого, потім, коли мати померла, Вустя крутила любов з головою сільради і ще й розпаслася, коли всі мерли. У війну тягалася з німцями, і не один тут у неї ночував. Любила ціле життя гульки, танки, співи і нікого не відпихала, хто до неї ліз.
— Оцей мордатий, — сказав мені довірливо дід, — це її байстрюк од бригадира. Таке ж стерво, як і його батечко. А той був упир. Крівцю людську ссав, зараза. Отака це була баба.
— Недобре про покійних погане говорити, — сказав я.
— Це не погане, — мовив дід. — Це таке, що кожен у нас у селі скаже, що правда. Брехня — погане, а правда погана не буває.
Він сплюнув під стіл, але потрапив собі на коліно і стер плювка шорсткою долонею.
— А хто жив у тій хаті, де я?
— Ну, там тоже паршивенький чоловік жив. Гроші у трилітрових баньках ховав. Ну, хлопці підстерегли і вкрали, а він і повісився, хе-хе!
І, незважаючи, що він на похоронах, дід щербато засміявся.
— Шо такоє інтересноє розказуїте? — спитав син покійниці, перехиляючись через стола.
— Про того хамриду, що в нього хлопці гроші поцупили, — сказав незворушно дід.
— Да, моча в голову стукнула чіловєку. Дурак!
— Таке стерво було, що копійки в нього не позичиш. А коли висів, то язицюра з пельки виліз, як у пса.
Дід був циніком. Цілком народним, нормальним циніком, для якого світ існував лише в його дворі, всі інші люди були "стерво", а біда приводом для зловтішань. Але я не відчував у собі сили й права судити людей — їх такими зробило життя. Мене жахнуло, що одну й ту ж історію можна розповісти з діаметрально протилежними моральними висновками. Ось чому я покинув цих людей і пішов не до хати, де мене чекала Марія (вона там не нудьгувала: варила їсти, прибирала, а у вільну хвилину прикипала до книжки, яку неодмінно з собою привозила, бо я тут жив безкнижно), а подався в луги.
Сьогодні знову було гаряче, лисніло небо, над водою літали чайки, біло спалахували сніжистим тілом, я засакав колошви штанів і брів теплою мілкою водою, якою залило траву, вода була на споді темно-брунатна. Йшов отак у сліпому напівзабутті, бо мені здавалося, що чим далі відходжу від села, тим глибше поринаю в себе. Так, тим глибше поринаю в себе, відчинивши двері власного "я"…
І Макс поринав у себе, уже втратив відчуття свого "я", відчуття простору, часу, місця, де пробуває; в руках у нього рушниця, а на ногах високі мисливські чоботи, і він брів через болото, обходячи численні острівці, розкидані по тому болотові. Були вони порожні, тільки на одному розкладено намета. Біля намету валялася порвана й уже перетліла одежа. Макс став біля неї на коліна, запалив сірника й підпалив її. Тоді сидів біля вогню, підкидаючи хмиз і суху траву, хоч навколо стояла спека; зуділи тисячі комарів; він не обертався і не шукав більше нічого на цьому острівці — чудово знав, що там лежать два манекени, розстріляні ним бозна-коли. Чекав тільки, коли пролетять над головою качур із качкою. А коли вони й справді прилетіли, він зробив вигляд, ніби скинув з плеча рушницю, і крикнув у небо:
— Пах! Пах! — І качур з качкою раптом спіткнулись у своєму льоті, крикнули горлово, ніби ворони, і, зрізавшись, впали в болото. Тоді Макс провів рукою по обличчі й заплакав, а може, засміявся — хто його зна. Він зняв з лиця павутину, якої набрався й блукаючи по луках, і надовго задумався. Ще потім зірвав намета і кинув його у вогонь. Рушив туди, де валялися майже розкладені й розсипані на тирсу й папір манекени, але їх кидати у вогонь не став. Тільки уклякнув біля них і помолився за упокій душі всіх, хто страждав і болів у цьому світі. Потім Макс ліг біля тих манекенів і заплющив очі…
Я повернувся в хату під вечір. У сусідньому обійсті було порожньо, зникли столи, зникли й люди. Біля хвіртки стояла моя жінка й тривожно мене виглядала. Побачивши мене, відчинила хвіртку й швидко пішла назустріч.
— Уже почала турбуватися, — сказала вона.
— Все гаразд, — мовив я. — Тільки жахливо втомився.
— Де ти був?
— У лугах, — мовив я. — Мене спекло сонце і заїли ґедзі.
— Щось сталося? — обережно спитала Марія.
— Можливо, — сказав я, всміхнувшись. — Переступав рубіж…
Кинула на мене оком. Очевидно, ця фраза не звучала як нормальна! Тоді я вирішив їй трохи роз’яснити.
— Бачиш, люба, — мовив як до дитини, — людина весь час доходить якихось рубежів. І тоді вона стає… ну ніби старша на цілий щабель. Дитинство, юність і так далі… По-моєму, це нормальні речі, — довершив я.
— Ти відчув себе старим? — спитала вона.
— Ні, відчув себе немолодим.
— Все в тебе гаразд?
— Цілком, — сказав я. — Тільки спікся сонцем і заїли ґедзі…
— Іди повечеряєш, — запросила мене жінка.
Я покірно пішов, відчуваючи на плечах брилу сьогоднішнього дня…
Вночі знову були буря і дощ. Спалахували блискавки, гримів грім. Ми лежали, міцно обійнявшись, і слухали, як тривожно лопотить злива. Потім настала тиша. Я повільно встав і вийшов надвір.
І раптом уразився з неба, яке побачив. Воно було мирне, вмите і засипане міріадами зір. І вдруге я почув у собі чи до себе поклик — здалося, що коли б підстрибнув, легко знявся б у повітря. Мене обійняв чудний настрій: тривога, розчулення, біль і щастя. Руки міцно схопилися за ветху загорожу, а в розхилене серце вплив прохолодний струмінь ночі. Загус там у маленьку чорну кульку й затремтів, розіславши по тілові порцію оновленої крові.
Я стояв серед двору, закинувши до неба обличчя й молився його нескінченній, позачасовій глибині, вперше збагнувши, що це і є Бог. І фізично відчув, що він входить у мене, а я маю щастя йому улягати. Я любив його і жахався.
1990 р.
Київ — Конча-Озерна
VOX третій
Сім тітоньок великого музиканта
1
(Продовження на наступній сторінці)