— Сторожовий вертоліт тут літає, — збрехав я, хоч вертольоти тут справді літали. — От і бачить, що я на роботі.
— Да, енто правда, — сказав другий. — Лєтаіть!
Відтоді вони не кликали мене до себе, а я не підходив до них — ми жили автономно. Я наливався по вінця сонцем, запахами трав, до запаморочення купався в озерах, а тоді брів у свою хату, щось там з’їдав і починав писати цю повість. Не завжди легко в мене виходило, інколи ручка завмирала і я падав на ліжко, відчуваючи в собі глуху порожнечу. Інколи засинав, і сни допомагали мені — я пригадував своє життя, отже, не так через яву, як через сни; тому, мабуть, таке й виходить це писання — клаптикова ковдра.
І все-таки в певний спосіб я нервував рибалок: знати, що побіч блукає сторож, створювало їм дискомфорт. Отож, щоб покінчити з цим дискомфортом, вони знову підкликали мене до себе. Я підійшов. Вони вгостили мене, я випив.
— Слиш, паря, — сказав перший. — Ми тібя понялі. Будєм давать налог.
— Який налог? — спитав я.
— Ну, тебє нужно жіть і нам. Кілограм рибкі тібє на рило — пойдьоть?
— Домовилися, — сказав я.
Тепер я мав майже щодня по кілограму риби, і вони заспокоїлись. Я смажив ту рибу, варив юшку, інколи заносив у подарунок старій бабі, яка сама жила в найближчому до мене сусідстві. Баба приймала рибу, руки в неї були покорчені, темні, спрацьовані, обличчя густо побите зморшками, рот беззубий — у віддяку на мої подарунки вона оповіщала мені про своє життя. І я жахався з того життя, бо то було й справді щось нечуване. Її старший брат був в українських повстанцях, його чекісти гнали майже голого, ще й босого в мороз, прив’язавши до коня, а коли він звалився, волочили, поки він Богу душу не віддав. Після того вони бавилися — стріляли в нього, мертвого. Батька вбили продзагонівці, бо не хотів віддавати хліба, щоб сім’я не згинула з голоду. В голод таки померла мати, сестри й німий її брат, а вона врятувалася тим, що її взяв для підстілки голова сільради — вона була молода, гарна. На початку війни її зґвалтував німець, і вона задушила своє дитя власними руками — не хотіла, щоб воно жило, бо всі з нього знущалися б. Коли ж кінчалася війна, вона пішла до міста щось продати, і її взяла, щоб підвезти, машина, повна солдат — це вже були наші, сказала баба. Вони зупинили машину в полі й колективно, разом із офіцером з неї поглумилися. Після того вона довго не могла оклигати, а дитину народила вже коли їй було під сорок — зробив це їй бригадир, рудий, як вогонь, і лютий, як вовк. Зараз той хлопець в армії — у "сундуках".
Розповідала про все неквапливим, рипучим голосом, у якому був спокій, який відчуває людина перед смертю, коли чекає її, і оця присутність смерті в цій занедбаній хаті й сприяла, мабуть, тому, що стара зовсім не соромилася про таке розповідати. І, порівнюючи все це з тим, що було в моєму житті, я відчував не тільки власну малість, а й нікчемність.
Але писати не припинив, бо це своєрідно ояснювало мої дні, бо саме це й гнало мене, порожнього, в луги чи в ліс, де тинявся, поки голова не починала паморочитись. А ще снилися мені якісь кошлаті мариська, снилися мені вовки в уніформах, які кидалися на людей, рвали їх зубами й пазурями і хмеліли від пролитої крові. Баба, оповівши свою історію до кінця, починала її спочатку, приоздоблюючи новими епізодами, які виринали в її майже потемнілому мозку, — і це життя було також ніби сон, але сон жахливіший мариськ. В її житті, очевидно, були не тільки ці темні хвилини, надто довге воно було, але пам’ятала вона тільки це, і тільки це збуджувало її пам’ять, а найстрашніший був спокій, з яким все оте оповідала.
І от одного разу, коли приніс їй рибу, яку мені акуратно видавали браконьєри, я побачив її оперту об стіну на лаві, затиснуту між стіною та столом, бо так вона любила сидіти, з розтуленим чорним ротом, біля якого крутилося кілька мух, і з осклілими розплющеними очима. Я довго дивився на неї, на цей образ жаху, який було послано мені для духовного одужання; на отих мух біля її рота — одна з них могла бути її душею; на цю хату, яку давно не білено, на піч чорну і на ріжках відбиту, на рогачі, закіптюжений, аж чорний баняк, на сімейні фотокартки, вставлені в одну велику раму, на образ Божий у кутку, Ісус Христос дивився на мене такими ж осклілими, як у баби, очима, і мені здалося, що Божі вуста печально всміхнулись, а може, скривилися до плачу. Я побіг до сусідньої хати, де жили дід та баба трохи молодші, — баба охнула й побігла до мертвої, а діду наказала оповістити інших, дід підморгнув мені і сказав:
— Оказія получилась. Вип’ємо за упокій баби Вусті, і дай Боже, щоб і на нашому похороні було кому випити…
Сталося те у п’ятницю — ввечері мала приїхати Марія. Погода псувалася, небо покрилося хмарами, а від Дніпра блискало й погримувало. Стояла гнітюча задуха, коли я йшов зустріти жінку, по моєму обличчю струмів піт, волосся було мокре, і з нього по скронях спливала волога. Назустріч мені дибцяли бабці, наче старі жуки, в чорній одежі, в чорних хусточках — їх надило посидіти біля покійниці. Оцей гострий інтерес до смерті в старих жінок — явище увіч атавістичне, подумалося мимохіть мені, — двома речами жінки цікавляться над усе: любов’ю та смертю. Бабусі повільно йшли, власне, повзли дорогою, як ворони, зі своїми ціпками, темними обличчями й каламутними поглядами. Я вітався з кожною, вони на мент застигали, відгукувалися на привітання, дивилися на мене, як на людину іншого світу, а тоді дибцяли далі — їх кликала у своє коло смерть.
Дружина приїхала зморена спекою, розімліла, з торбами, хоч я їй постійно твердив, що мені дуже мало треба аби прохарчуватися, та ще й риби мав достатньо.
— Господи, — сказала вона. — Швидше б пішов дощ!
А дощ уже неподалець ішов, бо там, біля Дніпра, колотилося якесь марисько, блискаючи вогненними очима, гаркаючи і рикаючи, — з нього дзюрком лилася прозора кров. Я встиг розповісти про смерть баби, ми обігнали ще кількох древніх, аж трухлявих, бабусь, коли ж линув дощ. Ми бігли курявною дорогою, яка швидко прибивалася цвяхами крапель, аж здіймалася маленька курява, а коли вскочили в хату, все навкруги загрозливо загуло. Я визирнув за двері — в дворі стояла водяна стіна.
Ми скинули мокру одежу, і я почув її запах, разом з тим запах жінки, з якою ділю своє існування, і запах землі та зілля, — що линув у відчинені двері разом із віддихом води.
Я зачинив двері і відчув гіркий смуток, пригортаючи до себе оте пахке й мокре жіноче тіло. Подумав, що любов і смерть недаремно побіч ходять, бо кожне з’єднання чоловіка з жінкою — це також маленька смерть, а водночас спроба від тієї смерті утекти.
— Чекай, — казала Марія. — Чекай. Я вся пітна!
Але я не міг чекати, був-бо у владі любові-смерті. За вікнами гупотіла злива, жахко мигало і люто лускало, і мене пойняв якийсь панічний жах, а може, й не жах, а якесь атавістичне щастя, бо щастя і жах — це так само рідні сестри, як і любов зі смертю.
Жінка моя була вражена такою шаленою пристрастю до неї й упокорилась, як упокорюється земля, приймаючи на себе отаку зливу, яка бушує за вікном; зрештою, я знав, що вона завжди зв’язувала ступінь мого здоров’я з мірою моєї потенції до неї, хоч ніколи про це не казала вголос. Отож вона й віддалася мені, як уміла, і я був вдячний їй хоч би й за це.
Ми лежали в зеленій сутіні, якою наповнювалася хата, і я думав, що цій хаті з моїм приїздом сюди тільки тимчасово продовжено існування, що тут прожили своє життя якісь люди, можливо, не одне покоління, можливо, саме їхні тіні позастигали по кутках і дивляться на нас, прибульців, чи точніше пришляків, із жалем та осудом. Тут напевне складалася із прожитих днів, як із цегли, не одна житейська історія, і я, очевидно, ніколи про неї не довідаюся (їх тримають чи й не тримають у закамарках пам’яті хіба ті бабусі, яких я бачив сьогодні), а потім вони навіки відпливуть у космос минулого, відбивши в генетичній пам’яті мого народу десь такий слід, який лишає черепашка у вапняку.
Хата все більше й більше заповнювалася зеленим сутінком, який щільно гус довкола нас, застиглих і зморених. І я раптом зрозумів, чому сюди приїхав, — почув із того космосу минулого, чи, може, із драглистої зелені сутінку, чи, може, із придніпровських лугів, через які пролітає зі свистом ріжучи повітря, пара диких качок, чи, може, то кигикнула гострокрила, чудово промальована в небі, чайка, чи, може, це заплакала якась бабуся біля труни своєї ровесниці у хаті побіч, чи, може, схлипнув це чорний птах смерті, що ширяв у сутінку, — одне слово я почув поклик, який пройшов крізь дерева, стіни хати, дах і стелю, крізь щільний зелений сутінок і застромився стрілою в мене в серці. Я відчув, що таки вилікувався від своєї нудьги, що мені на певний час вдалося врятуватися, що я певною мірою відновив у собі здатність милуватися чи вражатися світом, отже, можу повертатись до людей, у звичне коло дій і справ, бо вирватися з їхнього полону остаточно можна тільки в один спосіб — через смерть.
— Дзвонила Віра, — сказала моя жінка, вона вже знову стала буденно й раціонально мисляча. — Повертається післязавтра. Я вже не зможу сама приїжджати.
— Більше тижня тут не пробуду, — сказав я.
— Набридла самотність?
— Ні, — сказав я. — Але можу й повернутися.
— Що це ти тут пишеш?
— Бавлюся. Хочу дещо зрозуміти в собі і в світі.
— І вдається?
— З перемінним успіхом.
(Продовження на наступній сторінці)