Мені нудко, жахливо нудко. Заходжу до себе, стаю біля вікна і дивлюся на Солом’янські горби. Вони сірі, буденні й нецікаві, так само сіре, буденне й нецікаве над ними небо. Я — загнаний у клітку цивілізований, культивований звір, якому вже ніколи не гуляти по вільних степах та лісах. Щось колись, неймовірно давно, на землі сталося, може, в льодовикові часи, а може, й раніше. Може, й справді він існував — Золотий вік людини, як це його назвали — Сатурновий вік. Чому Сатурновий? Я цього не знав. Але відав інше: мої співплемінники потрапили в якісь вельми жорсткі умови. Наші зуби пристосовані природою до іншої їжі, яка з землі зникла, отже, людина почала вживати варене й смажене — перше насилля над природою, аби ввійти із нею в гармонію (чи не через те моя колежанка Ліна та її послідовники, чи ті, кого вона наслідує, хоче повернути свою колишню праприроду і стала сироїжною — жалюгідне старання, бо нічого вже повернути не можна!). Так само й тіло наше пристосоване до іншого клімату: одежа — це також компроміс з природою — намагання нудистів (слово яке!) ходити голими — також жалюгідне старання! А щоб устримати цей компроміс, людина зробила себе рабом своєї праці, бо їжу й одежу треба було здобути або ж заробити власними руками. Отже, вся енергія людства і йде на те, щоб вижити, думаю я, дивлячись на Солом’янські горби. Поступово людина забула про свій Золотий вік, але вряди-годи, як оце мене, її пронизує солодкий спомин про нього, і вона стає або не від світу цього, або ж гине. Часом мені здається, що смерть — це своєрідне повернення у той Золотий вік, недаремно ж придумано рай. Образ раю по смерті, думається мені, — це і є відбиття Золотого віку в нашій пам’яті. Але по дорозі до сущого дня людина наробила надто багато злочинів; спомин про ті злочини — це і є образ пекла…
Відчинилися двері, знову прийшла дружина. Цього разу вона буде атакувати мене без присутності дочки. Я не повертаюся, стою спиною до неї, ніби мене й справді цікавлять оті нудкі Солом’янські пагорби. Я не повертаюся, бо не хочу під цю хвилю бачити виразу її обличчя, хоч там може бути й співчуття до мене.
— Все-таки хочу поговорити з тобою, бо доброї розмови в нас так і не вийшло. Скажи, ти міг би розповісти, що сталося? У нас удома якась ненормальна обстановка.
Я стою до неї спиною. Обличчям до вікна, а за вікном — Солом’янські горби. Мені нудко, і я не маю анінайменшого бажання вступати у відверті чи невідверті розмови. Я хочу спокою. Але не можу й гаркнути на неї, й прогнати її, бо я їй, певною мірою, й зобов’язаний. Принаймні так вважає вона. Але за її елементарної раціоналістичності вона ніколи не збагне, що зі мною коїться. Жінка моя — людина обов’язку, і їй поняття "вибитий із колії" невідоме. А може, я надто спрощую жіночу здатність розуміти й відчувати? Не знаю.
— Мені часом здається, що ти просто ображений на мене. Взяв собі в голову…
— Можеш дати мені, щоб отямитися, місяць? — несподівано для самого себе кажу я.
— Як це дати? — не розуміє вона.
— Мені треба отямитися, — кажу я, все ще не маючи сили обернутися до неї, щоб глянути їй відверто в очі. — Отже, місяць побуду на твоєму утриманні.
Вона там, за спиною, плаче.
— Хіба я тобі дорікаю хлібом? — каже вона крізь сльози. — Будь скільки тобі треба, але я хочу знати, що з тобою діється.
Що зі мною діється, не знаю і я сам. Але відаю інше: мені таки треба отямитись. Отямитися — тобто знову стати коліщатком чи ґвинтиком світової машини. Хтозна-що для того потрібно і що робитиму той місяць, який просив, не відаю навіть — навіщо я те попросив.
— А мине місяць, то що? — питає жінка вже бадьорішим голосом, здається, згоджується з моєю пропозицією.
— Піду шукати роботу, бо з моєї мене, очевидно, вже відчислили. Скільки це пройшло часу?
— А ти й досі не знаєш? — спитала вона. — Та повернися до мене, не можу я говорити людині в спину.
Але я повернутися не можу. Бо тоді не міг би так спокійно вести тієї розмови.
Отже, вона мені не сказала, скільки минуло часу, відколи я покинув цей дім, а я й справді не знав: кілька років, кілька місяців. Був то якийсь провал — не повірить, ясна річ, жодна тверезомисляча людина, що я й справді перетворивсь у манекена і стояв весь цей час у вітрині магазину.
До речі, я той магазин уже пробував відшукати. Але тоді я ще не отямився, принаймні аж так, як оце зараз. Я й зараз іще не до кінця отямився, але вже на дорозі до того. Отямитися — це піти шукати роботу, а для того, щоб я те вчинити міг, мені ще потрібен місяць. Коли б я мав дачу чи порожній дім у селі, коли б я мав змогу блукати, як герой "Інтермеццо" Михайла Коцюбинського, по полях, лугах, коли б я мав де полежати на соковитій траві, закусивши бадилину й невідривно дивлячись у небо; коли б мені піти по лісовій безконечній дорозі, пухкій від куряви, або зарослій травою, або з побитим колесами корінням; коли б я міг пропасти на цілий день у залитих сонцем придніпровських лугах, приглядаючись до життя пташок, комах, вужів та зілля; коли б я мав змогу розкинутися хрестом на теплій землі й слухати жайворонка, — я б, здається, міг прийти до тями. Але не швидше як за місяць — це я нутром відчуваю.
— Ти був відсутній чотири дні, — сказала в мене за спиною Марія. — А з роботою у тебе не буде неприємностей, я ходила до твоєї начальниці. Вчора. Умовила згодитися відпустити тебе у відпустку і зарахувати ті чотири дні. Але ж ти не запив, Максе? Твоя начальниця переконана, що ти запив. До речі, в її чоловіка таке теж трапляється.
Це була для мене цілком несподівана інформація, але й вона мене не зацікавила.
— Не знаю, — мовив я. — Не знаю і нічого не пам’ятаю.
— Ну, нехай! Не будемо про це. Я напитала непоганого кооперативного психіатра — порадили наші дівчата на роботі, але коли ти просто запив, то звісно, навіщо тобі психіатр? Не дивно, що все й позабував. Просто нічого не треба вкладати собі в голову. Я так і сказала твоїй начальниці: людина — не автомат, та й машини можуть поламатися…
Говорила й говорила мені в спину, але я вже не слухав, бо мені раптом здалося, що все те, про що я мрію, не таке вже нездійсненне. Що я таки зможу найняти десь у селі хату на місяць — багато хто так чинить; зрештою, моя жінка працює у великому видавництві, де таке море жінок, що про все на світі можна розпитатись. І я раптом повірив у власне одужання — треба нам тільки одне: дружно сісти тут, на канапі, й докладно все обговорити.
Але зараз я до того не був готовий. Зараз я дививсь у вікно й бачив надзвичайно чисту й ошатну хмару серед неба. І мені здалося, що та хмара — піна, яку збила, народжуючись, якась сучасна Афродіта. Вона вже давно пішла в небеса чи на землю, і тільки ця чарівна піна нагадувала про її недавню присутність.
Я розстібнув ґудзика на комірі. Ні, тут не було чим дихати, в цій клітці, я тут увіч задихаюсь, а той, хто задихається, хоче ковтнути свіжого повітря, а не думати про Афродіт…
І от сталося диво. Моя активна половина розпиталася у сотні жінок, що працювали у видавництві (я більш ніж переконаний, що всі вони історію, що сталася зі мною, докладно знали), і без особливих труднощів напитала хату на околиці села, яку можна було зняти на місяць, — з одного боку був сосновий ліс, а з другого — придніпровські луги, безмежні й безлюдні, за п’ять кілометрів — Дніпро, а на луках — чудові чисті озера, де завжди стримить кілька понурих рибалок, які говорили з московською чи нижньоновгородською вимовою; очевидно, це були рибалки-професіонали, бо більш нічим вони не займалися, хіба пили горілку й хропли під відкритим небом. Хтозна-який нечистий їх сюди заніс — це було, зрештою, єдине, що істотно псувало мою ідилію; жінка приїжджала до мене на суботу—неділю (дочка поїхала до баби), і в ті дні ми віддавалися запаморочливій, ніби в медовий місяць, любові. Вона привозила мені харчі, я варив собі їсти на електроплитці, голився тільки двічі на тиждень: в суботу вранці і в неділю, а решту часу блукав по луках, лежав у траві, видивляючи в небі птахів, брів мілкою водою, зовсім так само, як в одному зі своїх снів, але без рушниці, бо, крім кота, нікого не вбивав у цьому світі й не збирався; до речі, мисливська рушниця, яка таки була в нас вдома, перейшла мені в спадок від вітчима — він помер тільки рік тому… Міг довго стежити, як намагається злетіти з травини жучок: перекидається, падає і знову лізе нагору, де розправляє крила; лякав вужів, а може, й гадюк — вони з шерхотом перебігали вільний простір; скрекотіли над головою в мене бабки, атакували кусючі мухи й комарі, але не могли прокусити грубої сорочки й джинсових штанів, які я вдягав.
Якось мене запросила до себе випити компанія рибалок, я доєднався до них, але були вони такі тупо-примітивні, що могли говорити тільки про рибу й футбол.
— Чьо тут ходіш, паря? — спитав у мене один, очевидно задля цього запитання мене й запросили.
— А я тут сторож, — сказав спокійно.
— Да? — зацікавився другий. — А фінтовочка твоя гдє?
— Вдома, — сказав я.
— Ну, в примєр, я ловлю тут незаконно, — сказав перший, показуючи темні парадонтозні зуби. — Чьо мне сдєлаішь?
— Нічого, — сказав я. — Лови, мені шо?!
— Чяво ж лазать? — спитав перший, очі в нього світились, як у бика.
(Продовження на наступній сторінці)