"Красуням треба народжуватися німими", — любив я жартувати свого часу, а зараз думаю, що це не жарт, а свята правда. Одне слово, я став у житті ніби куля, яка вже не може зачепитися за жодну з житейських галузок. Я припинив зі своєю жінкою статеве співжиття, стосунки наші стали напружені, я перестав зважати на свою дочку, і вона все далі й далі від мене віддалялась. Отож я й придумав цілком ідіотичну історію, що жінка мене зраджує з моїм приятелем, бо треба ж було, чорт забирай, щоб вони якось пояснили мою поведінку. Звісно, я придурювався, що не пізнаю своєї жінки, коли вона виловила мене з міських нетрів, що вона приймає мене за когось іншого, але це правильно тільки до певної міри: довголітнє співжиття з особою іншої статі, з людиною чужою тобі кровно й духовно, завжди породжує безліч психологічних чи психопатологічних проблем, неузгодженості, невдоволення і, по-моєму, також антиприродне, хоч сама природа суперечить тут собі — вона витворила безліч передумов, щоб з’явити імітацію такої природності. Складність була ще в тому, що я, розігруючи з себе манекена, котрий ожив у вітрині, поступово починав і сам вірити власній легенді й надто вже нею переймався, часом аж так, що й справді тратив межу між реальним і нереальним. Так, у всіх моїх почуттях таки було щось ненормальне, а може, все простіше: мої шрубики, якими я чіплявся за колесо світового маховика, стерлись, і я почав рухатися вхолосту.
Я втік, а тепер мене зловлено. Міг би посимулювати трохи, підіграти жінці, бо вона таки вважає, що в мене був психічний стрес (а може, й був), що мені треба перевіритись у психіатра, ну просто для того, щоб спільно порадитись, як мені бути далі, може, лікар якісь таблетки випише (о дивна і вічна віра в таблетки! — правда, останнім часом і вона починає руйнуватися, через що жінки й кинулись у лікувальну містику). Мені дивно було все те слухати, бо, відверто кажучи, не зовсім розумів власну жінку: коли я псих, то якого біса вона виловлювала мене в нетрях міста, чи не для того, щоб запроторити мене в психіатричну лікарню; я ж був певний на сто відсотків, що коли туди потраплю, то напевне стану справжнім психом. Але в мене поки що голова працює цілком нормально, мислю я також цілком логічно, хіба більше став схильний до фантазувань, збільшилася візійність снів та й мислити став візійно. Але так мислить кожен митець, отже кожен митець — псих?
Ось чому я й почав списувати історію свого життя. Записується вона мені фрагментарно, бо я раптом відслонив для себе вельми просту істину: а його в мене й не було, того життя! Був, може, сон про життя, через це я й називаю цю книжку в підзаголовку "Історії зі сну". Але цю думку я хочу докладніше пояснити, бо одне — відчувати її глибоку істинність, а друге — викласти словами. Я не настільки наївний, щоб не відати: звісно, я не спав, а жив як усі люди, були в мене якісь події, з яких я виходив у той чи інший спосіб, щось зі мною траплялося, але більше — нічого не траплялось; якісь дні були яскравіші, але більше було неяскравих, утонулих у мороці часу без жодного сліду й відгуку. Ось у чому річ: життя я жив елементарне, як у мільйонів інших, а результат цього життя виявився якнайнікчемніший, тобто від усіх тих прожитих років лишилося тільки таке враження, яке лишається від сну. Ось чому я сказав, що життя — сон, не тому, що я його проспав, а що в мені (а в світі тим більше) залишилося враження від нього не більше, як від сну. І виявився дивовижний парадокс: утікаючи від жінки, родини, роботи, суспільства, обов’язків, приятелів, знайомих, я залюбки поринав у цілковите ніщо, і це ніщо ставало для мене, мов нірвана. Коли ж мене було спіймано на вудку світу, тобто коли я проковтнув гачка, я раптом злякався того "ніщо" й почав шукати у своєму житті цінностей. Але цінностей у ньому не було аніяких, і всі оці фрагментарні записи, що я тут хаотично зібрав, — це тільки один великий сон життя, уламки, що незвідь-чому не втонули (принаймні для мене) в житейському морі, та їхня ціна — як в уламків корабля, що їх мотають хвилі океану, — вони кораблем уже ніколи не стануть. І це мене раптом жахнуло. Ні, це писання не є сповіддю — це тільки спроба зафіксувати те, що в мені залишилося від мене самого, власне, від того сну, яким є наше життя. Того увіч небагато: кілька візійних видив дитинства та юності, кілька близьких до еротичної сфери історій, тобто майже все — зі стосунків чоловіка з жінкою — так, ніби нас послано в цей світ для вічного і одноманітно-безконечного змагання із протилежною статтю; зрештою, чи не від цього зіткнення протилежно заряджених частин і створюється енергія, яка живить життя. Хай, може, так, але мене це не задовольняє: мусить бути в житті людини вища, духовна мета, і ця мета не те саме, що цікавитися мистецтвом, читати книги — щось я мусив у цьому світі залишити. Але біда моя в тому, що відчуваю цю потребу, та не вмію її ввібрати в належну форму, тому й повабило мене так нагло у себе оте "ніщо", бо віддатися йому, тому "ніщо", здавалося мені — це теж духовна мета, принаймні так вважали ченці, які також у відреченні від світу бачили духовну вивищеність. Різниця між мною і ними в тому, що вони наділяли "ніщо" божественним змістом, я ж дитина цинічної епохи, котра духовне перетворила в непотрібне, а заміщати його тими сурогатами, якими заміщали його мої колежанки по роботі, я задорослий.
Отже, я знову опинився на вихідних позиціях, тобто в себе вдома, жінка ставиться до мене, як до хворого, притому психічно хворого, я трохи їй у цьому підіграю — мені самому часом стає цікаво: чи вдасться їй запроторити мене до психушки? Вчора ввечері, коли я вперше вирішив подивитися теленовини, вона мені тих новин подивитися не дала, бо, незважаючи на присутність дочки, повела першу супроти мене атаку:
— Рада, що ти поправляєшся, — сказала, дивлячись на мене з належною ласкою, на яку була спроможна.
Я змовчав. Коли їй так хочеться вважати, то й хай — мені до цього діла мало. Але вона, перш ніж почати цю розмову, певне, докладно її обміркувала.
— Знаєш, я розумію твій страх перед офіційною медициною, там справді коновали. А що, коли ми покажемося лікареві з кооперативу, є серед них висококваліфіковані психотерапевти.
— Покажись, — згоджуюся я. — Нічого не маю проти.
Моя жінка червоніє. Дочка дивиться широко розплющеними очима: мабуть, цікаво, коли твій батько псих.
— Не про мене йдеться, а про тебе, — терпляче, як дитині, роз’яснює жінка.
— По-моєму, ти сказала "ми покажемося", отже, ми разом мали показатися: мені показуватися нічого, а ти — будь-ласка, — з убивчою (як на мене) логікою кажу я, притому (як на мене) настільки популярно, що це й моя жінка без особливої напруги може зрозуміти. Але в Марії ані тіні усмішки на обличчі — воно ніби маска.
— Вважаєш, те, що з тобою діялось (я оцінив її делікатність, вона не сказала "ти вичворяв", а "з тобою діялось" — мерсі, мадам), — мовила жінка, — не потребує лікарської перевірки?
— Ні, — сказав я, — не потребує.
— Не відчуваєш себе хворим?
Мені хотілося сказати, аж язик мені свербів:
"Слухай, жоно! Якого біса ти мене ловила в місті й притягла сюди? Коли за мене турбуєшся, дай мені, будь ласка, спокій, а коли хочеш засадити мене до психушки — це помста у тебе чи доброчинний вчинок?"
Але я так грубо говорити не міг. Принаймні через те, що сиджу в домі, який вона вважає своїм (хоч квартиру записано на мене завдяки старанням моїх батьків та бабці), і їм її харчі (а це вже й справді так); принаймні із-за того, що поруч сидить моя і цієї жінки дочка й дивиться на мене широко розверстими очима. Зрештою, я не дивуюся: логіку моєї жінки збагнути неважко: коли я хворий — це має засвідчити лікар, і я матиму законне право називатися хворим; коли ж я такої довідки не дістану, значить, я симулюю і маю вкручуватись, як ґвинтик, у світову машину: ходити на роботу, приносити зарплатню, виконувати подружні обов’язки і так далі, і тому подібне. Без лікарської довідки жінка моєї хвороби не сприймає, і це так само, як на виробництві: захворів — діставай лікарняного листка, інакше ніхто в твою хворобу не повірить. Все чітко і зрозуміло. Але як мені їй пояснити, що в мені не зникло оте відчуття нудкості? Навіть у стосунках із нею це почуття не зникає, бо після першої пристрасті, та й то, я б сказав, невеликої, ми з нею сходилися більш механічно, ніж любовно, — задоволення я вже не відчував, а ту ж таки нудкість.
От і зараз, говоримо, а в мене не зникає те відчуття.
— Не відчуваєш себе хворим? — питає жінка, і я не витримую, встаю й повертаюсь до своєї манюпусенької кімнати, котра не більша чернечої келії, — йду, так би мовити, в затвор, в усамітнення, бо мене вже відчай починає жерти.
— Що ти до нього пристаєш? — голосно шепоче за спиною, там, біля телевізора, дочка. — Не чіпай йога, Бога ради!
— Але ж треба щось робити, — так само голосно шепоче жінка.
Я йду до вхідних дверей, але вона зіскакує, біжить до мене й миттю опиняється між мною і дверима.
— Йди в свою кімнату, — каже вона, і я покірно повертаюся до своєї келії.
(Продовження на наступній сторінці)