Микитині учні підійшли й мовчки порозсідалися на траві.
— Ми взяли цього разу й Марту, — сказав Антоній, — бо вона духовна наречена святого і житіє його знає не згірш нас. Чи закінчив, брате, свою роботу?
— Закінчив, — сказав Созонт, — хоч, може, й поспіхом. Через це все, що зауважите, буде неухильно виправлене й переписане.
— Тоді читай, а ми послухаємо, — запропонував Антоній. У цей час затріщало галуззя й зашелестіли кущі — з них почали вигулькувати уломні та почварні. Ставали, як і вчора, довкола нас колом й мовчки дивилися.
— Ліпше, коли читатимеш ти, брате Антонію, — мовив Созонт. — Поглянь, чи розбірлива моя рука. — Созонт простяг йому зшитка.
Але Антоній не рухнувся.
— Не маємо підстав тобі не довіряти, — рівно повів. — Читай ти! Але читай повільно, розбірливо, із зупинками, щоб тебе почули всі.
Уломні та почварні стояли довкола колом, повитягавши з увагою голови. Диякон читав, як у церкві, чітко, роздільно і спокійно. Все було записано точнісінько так, як перед цим переповідалося, і я ще раз подивувався великій пам'яті Созонта. Й сам мав немалу пам'ять, але він віддавав розповіді слово в слово, без найменшого відхилення, принаймні так мені здалося. Микитині учні слухали з глибочезною увагою, тільки Марта видавалася цілком байдужою, на Созонта не дивилася, а поглядала вряди-годи на Симеона. Той на її позири не відповідав, бо весь віддався слуханню: мені здалося, що саме до Симеона ця дівчина не байдужа. Здається, помітила, що я за нею стежу, бо обпекла мене позиром зовсім так само, як уві сні, але відразу ж відвернулася й почала розглядати поблизьке дерево. Я зирнув туди й побачив: скаче по гілках вивірка.
Почали закрадатися сутінки, коли Созонт закінчив читання.
Після кожної історії він зупинявся, чекав на зауваження і, тільки коли всі стверджували, що зауважень нема, продовжував повість.
— Усе достеменно, — сказав Антоній. — Але, як на мене, мусиш вичорнити речі: про Кузьму та карлика Мусія. Вони житія святого Микити не стосуються.
— Чи ж не з волі святого Микити те з ними сталося? — спитав Созонт. — І хіба то не чудо?
— Святий Микита не вбиває, — мовив Антоній. — Це, може, й справді чудо, але вбили вони себе самі з волі Божої. Хіба що преподобний одмовив їм у своєму захисті.
— А по-моєму, це і є чудо, — мовив Теодорит. — Коли святий позбавляє когось свого захисту — чи це не його воля?
— Хай скажуть інші брати, — мовив Антоній.
Євагрій та Георгій підтримали Антонія, а Симеон та Никифор — Теодорита.
— Для таких випадків нам і потрібна сестра Марта, — сказав Антоній. — Твоє слово, сестро!
— Це чудо! — сказала вона, закохано дивлячись на Симеона.
— Тоді хай залишається як є, — мовив Антоній.
— А чи не запитати про це самого святого Микити? — обережно спитав Созонт. — Мені б не хотілося поширювати сумнівних речей.
— Преподобні відмовився брати в цьому участь, і ти це чув, — з притиском прорік Антоній. — Поклав послушання звірки на нас, недостойних. Отож, коли вирішили, що оповіді можуть вважатися чудом, хай так і буде. Амінь.
— Амінь! — сказали всі Микитині учні і повставали.
— Чи святий сьогодні спускатиметься? — спитав Созонт.
— Так, як казали, — відповів Теодорит. — Спускатиметься.
— Чи можна підходити до нього на розмову?
— Хіба в тому разі, коли почне сам, тобто коли сам звернеться до тебе. Але зазвичай він у розмови не вступає, — сказав Антоній. — Про що хотів би з ним розмовляти?
— Спитати про Кузьму та карлика Мусія, — відказав Созонт, — бо сам маю тут сумнів.
— Який же маєш сумнів? — спитав Антоній неприязно.
— Вважаю, як і ти, вони загинули зі своєї волі.
— А я вважаю так, як ми вирішили, — твердо прорік Антоній.
— Тоді хай підтвердить це Євагрій та Георгій.
— Я згодний, що це було чудо святого Микити, — сказав Євагрій.
– І я також, — повів Георгій.
— Тоді в мене сумнівів нема, — сказав Созонт. — І ще одне: чи віддавати вам зшитка, щоб передивилися без мене?
— Чи є в ньому інші записи? — спитав Антоній.
– Є, — мовив Созонт. — Ті, що я понотував до приходу на святе місце.
— Тоді зшитка нам дай, бо зараз читати темно, — мовив Антоній. — Уранці його повернемо. Що тебе цікавить ще?
— Коли все гаразд, чи можемо зранку звідси вирушити?
— Вже сказали: все у вашій волі, — проказав Теодорит.
— Чи нас хто переведе через Око Прірви й через болото?
— Через Око Прірви переведемо, а далі дорога безпечна, — сказав Теодорит.
— Боюся, що заблукаємо, — мовив Созонт.
— Зі своєю проникливістю не заблукаєш, — сказав Антоній.
І вони пішли на стежку, сутінки відразу ж їх ковтнули, так само мовчки порозходилися поміж кущів та дерев уломні й почварні.
— А тепер, брати мої, — сказав Созонт, — давайте по молимося кожен за себе, бо хто знає, що принесе нам і ніч наступна, й завтрашній день. Хай допоможе нам Господь!
І ми розійшлися, усамітнившись, щоб віддатися якнайщиріше молитві.
Я сказав у тій молитві:
— Боже мій! За твоєю волею сюди потрапив, забажай, аби звідси вибрався неушкодно. Збережи, Боже, співподорожан моїх, Павла та Созонта, щоб разом вибралися ми з цього болота. Каюся за всі вільні й невільні гріхи свої; вільні знаю і за них прошу помилування, а мимовільні, постав мені перед очі, щоб покаятися міг. Доглянь і людей оцих, між яких потрапили: коли вони на правій стежці, хай буде з ними твоя правда: коли ж на кривій, хай пізнають це і звернуть на стежку правди не своєї, а твоєї, Господи!
А ще, отак молячись, я продивився власне життя, пильно вивіряючи, що в ньому було доброго, а що лихого. Попросив, щоб, повернувшись у світ, не залишався мертвий у хисті своїм, а щоб мав силу й спромогу творити боговгодні справи. Тобто щоб знову, як давніше, міг писати й малювати не в славу собі, а в Божу.
У цей час від загорожі й почувся крик півня. У нічній тиші він прозвучав голосно, і я звівсь із онімілих колін. Звів обличчя вгору й побачив засипане зорями небо, велике й загадкове. Зорі мерехтіли, мінилися і ніби осипали на нас свій порох.
Розділ двадцять другий,
у якому описується зшестя Микити із стовпа і його хід по острові та й про інші події цієї ночі
У цей час біля стовпа спалахнуло вогнище і, ніби чекаючи на це, запалало ще два багаття: одне там, де був жіночий табір, а друге — де скупчувалися уломні та почварні чоловіки.
— Що ж, брати мої, — сказав Созонт. — Ходімо дивитися видовище.
— Я не піду, — сказав Павло. — Слабкість велику чую в тілі.
— Боїшся, що вдарить хвороба? — співчутливо спитав Созонт.
— Цього не вгадати, — мовив Павло. — Але саме тепер не боюся.
— Відпочинь, брате, — майже ніжно сказав Созонт, — наберися сили на завтра — чекає нас нелегка дорога.
— Атож! — мовив Павло. — Я собі полежу, бо видовища світові вже мене не ваблять.
— Добре сказав, брате, — мовив Созонт. — А може, й нам залишитися, щоб не покидати тебе самого?
— Ні, ви йдіть, — зітхнув Павло. — Для того прийшли сюди, щоб бачити.
– І це добре сказав, брате, — мовив Созонт.
І ми пійшли до стежки, а за короткий час опинилися біля загорожі довкола стовпа. Вогнище палало серед двору, тут із грубими палицями стояли всі Микитині учні, ніби навмисне розставлені колом довкруж багаття. На стовпі, в хижці, завіски було відкинуто, і ми побачили Микиту, який згинався і розгинався — клав безчисленні поклони. Але цього разу таке довго не тривало, Микита почав спускатися драбиною — ми уздріли, що голова його ніби світиться, а може, це так осяювала його ватра. Спустився долі й повернувся обличчям. Ні, я не помилився: голова його разом із обличчям, власне, волосся, що витиналося із хламиди, таки світилося. І, як тільки він став на землю, учні його встромили палиці у вогонь, а за мить підняли над головами смолоскипи-походні, які яскраво запалали.
Святий Микита повільним та урочистим кроком рушив до воріт, тут ми й стояли, учні ступили слідом, ми ж низько вклонилися, а тоді й уклякнули.
— Де ж ваш третій? — спитав Микита.
— Заслаб, святий отче, — сказав Созонт.
— Він невдовзі звільниться, — мовив Микита й перехрестив нас, похилених.
Рушив на стежку зі своїм освіченим обличчям, за ним по двоє в ряд пішли учні: перші Антоній із Теодоритом, потім Симеон із Євагрієм, а ззаду Никифор із Георгієм. Ми рушили слідом.
У цей час учні заспівали:
Полюби нас, Христе,
І святий, і чистий,
Від життя озлоби
Нас візьми ік собі —
Умилосердися.
З бід усіх спаси нас,
Йде свята година.
Світ цей прокляли ми
Мислями своїми —
Умилосердися.
Встали вовки тяжкі,
Вже розкрили пащі,
Кігті до нас тягнуть
І ковтнути прагнуть —
Умилосердися.
Ми на стежці вузькій,
(Продовження на наступній сторінці)