— Вірю тобі й розумію. Але мене мучить інше: а що коли твоя підозра до цих людей неправдива; що коли вони вістять правду і те, що вістять, вістять істинно; що коли ніс брехню на свої вустах єдиний твій свідок — карлик, гонений плотською похіттю, а не вони; що коли заперечення твоїх підозр у відповідях на запитання, а ти сам признав їх правдивими, щирі? І коли брехня видається за правду, то чи не може правда видаватися брехнею, а нею не бути? Чим ви віриш, брате Созонте, що мислиш непомильно і вмієш вимірювати правду? Бо коли сам назвав себе хвилею морською, то чи не буде й правда твоя, як хвилі морські?
— Я такий же малий і грішний чоловік, як і ти, Михайле, і не вивищую себе й свого розуму, — мовив Созонт. — Але правда є людська, змінна і Божа. Згадай Псалтир: "Правда твоя, о Боже!" і "Боже, даруй правду!"
Він замовк і задумався. Тоді різко звів голову, і на обличчя його найшла півусмішка.
— Правдивість моїх підозр буде звірено завтра, — повів.
— Щось надумав?
— Не такий дурний і необережний я чоловік, брате Михайле, щоб бути самовпевненим. Не раз тобі казав: здогад — не вивірення, тож боюся, що від здогаду до вивірення нам нелегко буде прийти. Але вивірення мусить настати, а таємне стати явним. Отож, коли вони такі, за яких себе видають, а не у владі сатанинського розуму, завтра, брате, ми вільно і спокійно звідси відійдемо. Сам знаєш: пишу я два житія: на папері і в голові. Коли ж спокійно звідси відійдемо, визнаю за істинне житіє, написане на папері. Коли ж загину завтра в Оці Прірви при переході, як загинув Кузьма, хай буде визнане за правдиве житіє, писане в моїй голові. Тоді винесеш його звідси ти.
— Страшні речі говориш, брате Созонте! — жахнувся я. — На гадання вони схожі. Це так, як та баба, що надвоє положила.
— Не гадання це, брате, а таки вивірення. Коли вони щирі, а не облудники, навіщо їм боятися мене, а відтак убивати?
— Чому ж упевнений, що загинеш ти, а не я, чи ми обоє, чи Павло? Чому на мене покладаєш, а не на Павла?
— За Павла боюся, — сказав Созонт, — що не доживе до того часу, коли вирушимо звідсіля. Подивися на нього: несамовитий він і повний передчуття смерті. Ти ж підеш по стежці переді мною — буду я на ній, як Кузьма перед цим, останній.
Я дивився неймовірно на Созонта, але він лишався, як і раніше, загадково усміхнений та спокійний. Тоді моє серце торкнув кістистою лапкою страх.
Розділ двадцять перший,
у якому розповідається, як урятував мене Созонт од змії і про читання житія святого Микити
Пополудні ми почали відчувати голод. Не були схильні до жеровитості, я принаймні мав навичку постити та втримувати повстримність у їжі, здається, мої співдорожани також, але вчорашня юшка поживку нам не дала, а сили витратили багато, особливо мисельної, до вечора ж чекати ще довго. Навіть Павло перестав молитися і поскаржився на голод. Тож не придумали нічого ліпшого як позасинати, тим більше, що вночі мало бути сходження і прохід по острові в честь святої Трійці Микити, а цього пропустити не хотіли — у сні ж легше й голод поборювати. Тож полягали на свої устілля, я відразу ж поринув у химерні сплетіння сонних марев; дивно, але сон прийшов нечестивий.
Ішов я стежкою у глибокому лісі, аж раптом побачив сестру Марту, яка визирала з-за стовбура, показуючи оголені перса. Я кинувся туди, а вона засміялася, вибігла на стежку, цілком гола, й побігла, але так, що скільки не наддавав я бігу, а скоротити відстань між нею і собою не міг. Тоді сів під деревом і почав віддихуватися, втираючи з лоба ряс ний піт. Марта ж перестала від мене тікати, зайшла у ліс, за хвилю я відчув, що мене сильно схоплено ззаду за руки, відтягнуто так, що охоплював ззаду стовбура, а п'ясті міцно зв'язано. Якась сила звела мене на ноги й поставила, а Марта почала бігати довкола стовбура, обплітаючи мене поворозом, — за хвилю я стояв припнутий до дерева, а коли глянув на повороза, що стягував мене, жахнувся — була то довжелезна змія, хвіст якої волочився по землі, а голова була Мартина і похитувалася якраз супроти мого обличчя, висуваючи роздвоєного язичка.
— Чи добре тобі? — чи сказала, чи засичала Марта-гадина.
— Але ж задихаюся! — пролепотів я.
— Оце і є плотське задоволення, — засміялася Мартина голова, — у тих, що ганяються за блудницями.
— Але ж я ніколи не ганявся за блудницями та й ніколи нічого із жінками не мав, — вичавив я із себе.
— Оце і є твій гріх, — прошипіла Марта. — Дав тобі Бог оце? — Вона поторсала моє набубнявіле вудо. — Чому марно всихає? Чому вбиваєш своє насіння лихою волею своєю, а не єднаєш його за призначенням з насінням жіночим?
— Бо моє призначення ростити духовні плоди, — сказав я.
— А я тебе примушу зростити плід земний, — прошипіла Марта. — Ввійди в мене!
— Згинь, пропади, маро! — закричав я. — Старий я уже для земних плодів, змертвілий!
— Коли б був змертвілий, не ганявся б за мною і не ба жав би мене, а так ти не мертвий. І оце в тебе не мертве. — Вона знову поторсала моє вудо.
— Не творитиму блуду! — мовив героїчно я.
— Ти вже його твориш, твориш, хіба не відчуваєш?
І я відчув, як у мене впилося зміїне жало. Пекучий вогонь охопив тіло, і почав згоряти я в ньому разом із деревом, до якого був прив'язаний. Вогненні язики охопили мене й пожирали, і закричав я дико, а відтак і прокинувся.
І тут побачив Созонта, який бив палицею по землі.
— Що таке сталося, брате? — крикнув я перелякано.
— Вже нічого, — мовив Созонт і підняв із землі палицею мертву й підвислу змію. — Добре, що не зміг заснути і знову сів за писання. Ще мить, і мав би ти, брате, біду! Вона виповзла на тебе!..
Павло теж прокинувся й перелякано дивився.
— Це вона приходила по мене, — сказав самими вустами.
— Не бери дурного до голови, — мовив Созонт. — Коли б прийшла по тебе, то не помилилася б. І запам'ятай, брате, марновірство — це також гріх.
Созонт поколихував палицею, намотуючи на неї мертву гадюку. Але вона зірвалась і впала в траву.
— Самі випадковості, — буркнув. — Уломні та почварні також сплять на землі і не бояться змій, отже, їх тут не повинно бути.
— Змії в болотах — звичайна річ, — сказав я, цокотячи зубами від пережитого.
— Тоді я теж марновірний, хай простить мені Бог. "Марнота сама — кожна людина жива" — здається, так співав Давид.
У цю мить загорлав півень, кличучи усіх на трапезу. Звук увіч виходив звідтіля, де була загорожа, стовп й хижа Микити.
— Святий Микита кличе нас підкріпити свою плоть, — сказав із усмішкою Созонт. — В мене кишки розриваються.
— Я не піду, — пріло сказав Павло. — Не хочеться мені їсти.
— Тоді віддаси подане тобі нам, — сказав Созонт. — А як у тебе, брате Михайле!
Зуби в мене вже не цокотіли, але їсти я так само не хотів, так Созонту й сказав.
— Тоді я залюбки з'їм і твою частину, — мовив Созонт. — Рушили!
Ми пішли на стежку, вже цілком заповнену уломними й почварними. Останнім стояв кривоносий чоловічок із грубою палицею.
— Чи водяться тут, на острові, змії? — спитав у нього Созонт.
— Змії? — перепитав чоловічок, був він уломний, але не почварний. — Ні, не бачив. А ти бачив? — спитав з інтересом.
— Ми тут люди нові, спимо на землі, ото я й запитався, — сказав преспокійно Созонт.
— У болоті змії є, — сказав поважно чоловічок. — Але святий Микита їх сюди своїми молитвами не пускає. Хіба б яка повзла до святого на зцілення.
— Святий зцілює змій? — спитав Созонт.
— Святий усе може, — згукнув чоловічок і шморкнув носом.
— Кажу тобі, брате, — прошепотів Павло, коли чоловічок відвернувся. — Її послано по мене…
— Послано ким?
— Хіба я знаю, — шепнув Павло. — Нічого тут не знаю, нічого не розумію, але жах усі вуди сковує, брате!
— Кріпись, — стиснув йому руку біля ліктя Созонт. — Жах тебе сковує, бо собі накликав його. Мене ж чи Михайла не сковує.
— Бо ви з цього острова вийдете, а я ні.
— Чи можна вгадати долю свою, брате Павле? — сумно спитав Созонт. — Коли б загаявся на мить, не ти, а брат Михайло був би мертвий. Тож у миті наше життя, у миті — і смерть.
Созонт і тут виявився мудріший за нас: від їжі ми відмовилися і ніби згодилися віддати свої частки йому як найдужчому, але, діставши харчу у горнятка, і я, і Павло поживу виковтали так само спрагло, як свою Созонт, чи як чинили те, повсідавшись навкіл, уломні й почварні. Голоду юшка нам не прискромила, але принаймні заспокоїла нас. Коли ж по вернулися на місце, чекала тут ще одна несподіванка: убита змія зникла.
— Мабуть, не добив її, — мовив Павло.
— Самі випадковості, — буркнув Созонт. — Коли вже я б'ю, то б'ю належно. Що ти на це, брате Михайле?
Я мовчав. І тут ми побачили, що стежкою повільно й урочисто йдуть Микитині учні, цього разу була з ними й Марта, яка так неподобно мені наснилася, і я відчув, що барва кинулася мені на щоки; до речі, сну я співподорожанам не розказав.
(Продовження на наступній сторінці)