Із такими думками дійшов я до озера й завмер, задивившись на заводь. Величезне око лежало, наполовину оточене берегом острова, а наполовину ріденькими, витнутими із купин деревцями, що були ніби вії того ока. Тоскняво дивилося в голубий розлив неба, і в ньому не грало й не сміялося сонце, як грає і сміється у чистій воді. Не було на озері, чи заводі, хвильок та жмурів, не ряботіло воно, а ніби застигло у вічній, похмурій мертвоті, виточуючи від себе нуднуватий, тлінний запах, несильний дух падлини. І дивлячись на те Око, я відчув, як поступово починають умирати в мені щойно пізнані радість та торжество, і тепла згадка про щасливі дні мої, і щира та яскрава душевна наповненість. Відчув, що мертвію, темнію, сутенію, коцюбну, дуплію, порожнє моє нутро запливає густішим та густішим димом. Зирнув на траву під ногами: рідка, напівзів'яла, з покорченими і зісохлими кінчиками. Листя на деревах так само не тужавіло, виблискуючи глянцем, а німо повпускалося, ще не зів'яле, але й не соковите.
Я пішов уздовж берега, опустивши голову, — продивлявся смужку між землею та водою.
— Чого так замислився, брате Михайле? — почув не сподіваний голос і аж стрепенувся.
Під деревом стояв, обіпершись об стовбура, Симеон. Обличчя мав видовжене, худе, навіть виснажене, а очі світили ся розумно. Затвердив собі це помічення: очі в Симеона розумні.
— Думаю про те, що сказав мені святий Микита, — мовив я. — Та й великої сили проповідь проголосив.
— Воістину, — сказав Симеон. — Через це й прийшов подивитися на Око Прірви?
— Через те, — зізнався я. — Незбагненну силу воно виточує. Що в ньому таке?
— Згоден із тобою, — мовив Симеон. — Часом думаю, що Бог поклав його тут як символ життя земного. Я й сам сюди приходжу, щоб помислити.
"Символ життя земного, — подумав я. — Темна людина так не скаже! Темна людина не усамітнюватиметься, щоб помислити".
— Що ж при тому відчуваєш? — спитав.
— Мабуть, те, що й ти зараз, — сказав Симеон. — Про зріння мертвого світу.
— Чи довго живеш тут, брате Симеоне? — спитав якомога байдужіше.
— Про це вже запитував Созонт… Давно, — відповів Симеон.
— А до того ким був? — спитав.
— Грішною й недостойною людиною, що колотиться у світі і вбиває собі душу, — мовив смутно Симеон. — Але Бог послав мене до святого, і той прозрів мою тьму. І покинув маєтки, тлусту їжу, зваби й принади світові, жінку свою прегарну, перестав дбати про завтрашній день, про вигоди для тіла та й пішов із Микитою вузькою дорогою.
— А як святий із учнями віднайшли це місце?
— Пустились у перегринство без напряму й мети, а покладаючись на скерунок Божий. Це й привело їх сюди. Йшли просто: вперед та вперед, нікуди не збочуючи, і назад не повертаючись, і не озираючись, бо знали, що сталося із жоною Лотовою. Адже Содом і Гоморра, брате Михайле, сам знаєш, — також символ світу нашого, і тільки Лота з родиною вибрав Господь, щоб вивести з нього. Озирнулася жона Лотова й перетворилась у соляного стовпа. Ішли вони, як розказують, довго, зупиняючись тільки коли ніч падала, і ніколи в селах чи містах, а де виходило.
– І зупинилися тут, — спитав я, — бо звідси далі нікуди йти?
— Отож! Саме такого місця й шукали. Щоб нікуди було йти не повертаючись.
— Дивовижно! — сказав я. — Чи можу розповісти це Созонтові, щоб записав як одне із чуд святого Микити?
— Як собі хочеш, — мовив Симеон. — Ми відкриті духом і нічого не приховуємо. Хоч, коли по правді сказати, гадаю: марну річ творить брат Созонт, бажаючи оповісти про нас світові. Слави ми не шукаємо, звіщення про себе розносити не прагнемо, віддали-бо себе у волю Божу. Теперішня наша мета: йти далі не зупиняючись і не озираючись, щоб не перетворитись у соляного стовпа, але вже не плотською стежкою, а духовною, повітряною, все вище й вище, доки до сягнемо сподіваного, немилосердно вбиваючи тіло своє тлінне, бо все, що тлінне, хай стервом стане, покормом для хробацтва, дорога наша — до вічного та блаженного.
— Чи не для нагадування про соляного стовпа поставив стовпа свого святий? — спитав я.
— Добре мислиш, брате, — сказав Симеон. — Дивлячись на стовпа, на якому живе святий, маємо постійно згадувати стовпа соляного, в якого перетворилася жона Лотова.
— А коли б хтось із вас захотів повернутись у світ? — спитав я.
— Дехто з учнів Микитиних це і вчинив, але повернувся не у світське життя, а пішов на самостійне відлюдництво. Нікого не тримаємо силою, нікого до себе силою не принуждаємо, бо не може людина йти нашою стежкою без вільної волі. Та й сторожа нашій волі маємо доброго — оце він і є, — і Симеон кивнув на Око Прірви. — Коли хто слабне духом, може прийти сюди на самоті й помислити, як оце ти прийшов, та й я.
— Велика і незбагненна сила тече від цієї води, — мовив я.
– Їх тут дві з'єднано: жива й мертва. Мертва — оця біляста, а жива — ота темна, що її випросив нам на живлення у Господа святий. Її ми й п'ємо.
— З чого пізнали, що біляста — вода мертва?
– Її спробував один і спрагнених учнів святого, коли ще прийшли сюди. Випив і помер у страшних муках.
— А як зважилися покуштувати воду темну?
— З'явилася після молитви святого і в откровенні святого. Він і повелів її нам пити.
— Великі речі оповідаєш, брате Симеоне, — сказав я.
І тут Симеон усміхнувся. Печальною усмішкою, яка на мент освітила й оживила мертве його обличчя, але відразу ж погасла.
— Не будь довго біля Ока Прірви, брате, — сказав тепло Симеон. — Без звички може стати тобі недобре.
— Дякую за засторогу, брате Симеоне, — вклонився я і відійшов, залишивши Симеона стояти під деревом…
Усе, що почув, дивно мене вразило, і я поспішив до Созонта, щоб переповісти йому. Созонт уважно й пильно мене вислухав; Павло в цей час знову клякнув у кущах, віддавшись молитві.
— Отже, вони виставили біля Ока Прірви сторожу, — сказав Созонт. — Маємо також підкріплення мого здогаду: Симеон — не простак.
— А як із живою й мертвою водою? — спитав я.
– Історія про створення джерела-криниці описана в житії Симеона-стовпника, але там джерело вибилося зі скелі. От же, як і в інших так званих чудах, фабло одяглося у сучасну одежу.
— Чи не спрощуєш, брате Созонте? — спитав я.
— Хочеш сказати, — гостро мовив Созонт, — чи не є Микита справді святий та чудотворець?
— Християнська церква велить вірити у святих і чудотворців, бо чудотворцем був Христос та його апостоли.
— Святим наша церква називає людину, яка чудотворить за життя і після смерті, і мощі якого стали нетлінні. Отже, святою людина за життя не оголошується, — мовив Созонт і на мент замислився. — Христос — Господь, і в чудотвореннях Бога не може бути сумніву, його апостоли — люди, які ввійшовши у безпосередній стосунок із Богом, стали його струментами. Чи були такими струментами інші святі чи ворожбитами, як Симон із Дій апостолів, немає у мене твердої впевненості, могли бути серед них і справді вибрані Господом, а могли бути й облудники. Згадай Дії апостолів: "Був один чоловік, на ім'я йому Симон, що до того в цім місці займавсь ворожбитством та дурив самарійський народ, видаючи себе за якогось великого. Його слухали всі від найменшого до найбільшого, кажучи: "Він — сила Божа, що зветься велика. Його ж слухалися, бо він їх довгий час дивував ворожбитством". Отож годі визначати, брате, хто був із них струментом Божим, а хто ворожбитом. Щоб вивірити Микиту, я й пішов у цю мандрівку. Давньоколишніх святих може вивірити хіба Бог, а живих і теперішніх, котрі у святі шиються, навіть грішна людина, як я".
— Але чи конче треба їх викривати? — спитав я.
— Викривати таємне велів сам Господь, сказавши: "Все таємне має бути явним". Істинний же тільки Бог правди, а не брехні. Сказав ще Господь устами Давида: "Людські сини, доки слава моя буде ганьбитися? Доки будете марно любити, шукати неправди". І "Блаженна людина, що Бога учинила своєю твердинею і не зверталась до тих, що до неправди схиляються". Коли я скинув із себе; брате, одежу світську і вдяг духовну, попросив Господа: "Ненавиджу усяку путь брехні, ненавиджу, Господи, неправду, ненавиджу тих, у кого правиця — брехня, віддали від мене шлях брехні". Брехня у світі ходить пишним паном, брехню люди сотворили своїм пристанищем, брехню наслідили наші батьки, від них — ми, а від нас — діти наші, через те, як сказав святий Павло: "Вони правду замінили на неправду, і честь віддавали, і служили створінню більше, як Творцеві". Ось що мною керує, брате Михайле.
(Продовження на наступній сторінці)