— Згинь і ти! — сказав Симеон, позирнувши вгору, і раптом застогнав: — Господи, як мені з вами важко!
— Тоді полізь на моє місце, — сказав Микита, — і спробуй, як тут легко.
Симеон уклякнув і почав молитися серед двору, а Микита поспускав завіски і зник із очей — на цей час уже почало розвиднятися.
Созонт усе ще лежав нерушно, боячись виказати себе, а йому вже треба було звідтіля злизнути, бо його міг помітити із висоти Микита — не маючи на стовпі що робити, міг віддаватися стеженню. Нарешті Симеон скрушно зітхнув і подався до хатини. Созонт якнайобережніше від загорожі відповз, а тоді ледве не бігцем подався до озера, щоб перевірити те, чого не зумів я, тобто чи немає де на березі з'єднаного із стежкою повороза. Але тут його чекала повна несподіванка: у хвилях туману, що підіймався з Ока Прірви, він побачив нерушну постать одного з Микитних учнів, отже, берег вони продовжували сторожити. Неясно було тільки, як він тут, а був це Никифор, узявся; Созонтові здалося, що він не спускав ока із Микитних учнів, за винятком того часу, коли вони відійшли із глядалища й коли він промовляв мені проповідь. Здається, Никифор сидів і за столом, коли Созонт зазирав у хатину, хоч певності він у тому не має…
— Цей-таки Никифор міг підпустити до вас змію, яка цього разу вибрала благого духом Павла, — сказав печально Созонт. — Найпевніше, що відділився Никифор від своїх із глядалища.
— Дивні речі побачив і розповів, брате Созонте, — мовив я задумливо.
— Це свідчить, — мовив Созонт, — що правда таки посередині. Не збрехав карлик Мусій про Марту, що вона бита бісом похоті, але неправду повів, що злягається з Микитою: коли той ущипнув її, досить гостро й без пошанівку відсікла його. Не злягається вона із Симеоном, ані з іншими учнями, а пристрасть має до одного Симеона, якого любить несамовито. Більше того, вона знала Симеона раніше у світі, через що називала його світським ім'ям, і пішла сюди заради нього. Отже, розпутниками ці люди не є. Симеон ставиться до Марти як байдужий чоловік до надто причіпливої самиці і якому це остогидло, а Марта через самоприниження має похітне задоволення, що можна назвати й розпутністю. Але віддана тільки одному і тільки від одного згодна все терпіти. Другий вислід, — сказав Созонт гарячковим шепотом, — голова їхня таки Симеон, як я й здогадувався.
— Може, він чинить так, уникаючи слави людської?
— Швидше відповідальності, — сказав Созонт, — бо наука їхня в ім'я Боже, а діла темні. Власне, все йде від їхнього учення про смерть і бажаність смерті як розрішення. Отже, коли Смерть так вивишується, вона бажана й послужити задля неї не гріх. Відтак вони оминають заповідь Божу: "Не убий!" — загалом, не вбиваючи саморучно, а сприяючи смерті: Кузьму ковтнуло Око Прірви, Павла затруїла змія — не вони.
— А розбійник?
— Розбійник попросив смерті сам, вони ніби йому допомогли. Отже, дотримуються своїх суворих правил чи заповідей, схожих до Христових, але порушили в тому міру, от же, власну правду чи її розуміння поставили вище Божої, а це і є злочинність. Учинивши так раз, вони й почали плести хитромудру мережу, у якій зав'язли й рабами якої стали, як уловлена риба. Ось тобі найпевніша розгадка цієї Прірви, її Око.
— Павло перед смертю радив нам якнайшвидше звідси тікати, — мовив я. — Чи ж він знав?
— Не так знав, як прочував, він був тепла душа, — свистячим шепотом говорив Созонт. — Але ми цілком у їхніх руках. Без них через Око Прірви не перейдемо, через острашку в цьому вони й виставили вартового.
— Трохи побоююся, брате, що в твоїх розмислах забагато здогадів, — сказав я, — хоч доказів і збільшилося.
— Правду кажеш, брате Михайле, я сам цим мучуся. Але достеменніше про них не довідаємося. Те ж, що побачив цієї ночі, хоч і підтвердило цілком їхню лицедійність, але не під твердило злодійності, а лицедійність і злодійність не одне і те ж. Навіть смерть Павла можна приписати випадку, бо змії в болоті чи біля нього водяться — за руку того, хто її пустив, ми не піймали. Отже, залишається одне для доказу правди — моя загибель в Оці Прірви, — він замовк посутенівши. — Коли там загину, це напевне значитиме: вони злякалися моїх вислідів і хочуть остерегтися. Отже, і в смерті Кузьми винуваті. Здається, ними керує голова, яка не шукає крові задля крові, а все чинить із необхідності: Кузьму вбили у науку, розбійника для переконання у чудодійності слів Микити. Я ж виставив себе творцем їхньої слави, і вбити мене можуть тільки зі страху, що щось вивідав і це вивідане напишу чи винесу. Вони-бо усвідомлюють власну злодійність і бояться викриття, отже, розум ними керує не Божий, а сатанинський.
— Але тоді вони повинні вбити й мене, — мовив я.
— Не знаю, брате, не хочу брехати, — прорік Созонт, — але маю надію, що тобою злегковажать. Ти у їхні справи не влазиш, та й Микита поставився до тебе найлагідніше.
– І ти згоден так легко піти на смерть? — з жахом спитав я.
— А що мені залишається? Покаятися перед ними, то вони тим паче мене звідси не випустять, але і в них щодо мене тільки здогади — не докази.
— Страшна й фатальна ведеться гра, — прошепотів я.
— Так, брате Михайле! І в цій грі виграє не той, котрий загине, бо судитимуть не люди, а Господь. Виграє правда, яку він заповів, а я був і є її жерцем. Але, щоб виграти, потрібна умова: хай таким жерцем станеш ти, щоб виніс не житіє, записане на папері, воно без вартості і хай загине зі мною, а записане в голові — його й тобі передаю.
— А коли знищать і мене?
— Оце і є той крайній випадок, коли треба звертатися за поміччю до Бога. Вірю, що він мою молитву вислухав.
— Отже, ти молився не за себе, а за мене?
— Так, бо відчуваю, що моє призначення стати жертвою. Сподіваюся також, що вони не цілком утратили міру в дотриманні Божих заповідей. Ти ж постав для них як такий, що помер для світу.
— Отже, тонка ниточка?
— Тонка, але вона є. На неї й сподіваюся, а ще більше на Бога.
— А що, коли Око Прірви щасливо перейдеш?
— Питав уже таке, — сказав Созонт. — Тоді признаю свою поразку, свої здогади виплодом хворого розуму, а їх назву благочестивими лицедіями. І поширю житіє Микити, яке написалося, за дійсне.
— Але сам казав: вони списали його із житія Симеона Стовпника.
— Вони за тим житієм живуть, а житіє Симеона Стовпника признала дійсним церква. Я ж супроти її приписів і руки не піднесу. Зрештою, всі житія списані із житій давнішних, але убрані вони в місцеву одежу і вписані у сучасне життя — мав змогу у тому переконатися, отже, певною мірою достовірні. І про це я казав і зараз повторю: живучи за приписами Христа, ми не Христом стаємо, а християнами, коли ж вони за приписами святого Симеона живуть, то вони не Симеон, а тільки симеоніди.
Я замислився, мені аж у голові потріскувало від усього цього.
— А що, коли розум Симеона, учня Микитиного, такий великий, що зрозуміє це і відпустить нас вільно?
— Тоді він має надію на покаяння, — сказав Созонт. — Але природа злочинця така, що, почавши творити зло, зупинитися він не може.
В цей час ми почули кроки, стежкою йшли Микитині учні: всі шестеро, в тому числі й Никифор, який мав би стояти в цей час на чатах біля Ока Прірви.
Розділ двадцять третій,
у якому розповідається, як ми переходили через Око Прірви
Побачивши нас біля випростаного на землі трупа Павла, прибульці вражено зупинилися.
— Що сталося із братом Павлом? — спитав Антоній.
— Помер від укусу змії, — спокійно відказав Созонт.
— Змії? — здивовано спитав Теодорит. — Але тут, силою слова святого, змії не водяться, навіть вужі.
І тут Созонт мовив річ, яку, здається, не треба було казати:
— Коли може словом відганяти зміїв, чому не може їх прикликати?
Микитині учні спохмурніли.
— Чому так сказав? — спитав Антоній.
— Бо саме святий прирік Павлові смерть, — мовив Созонт.
— Святий не накликає смерті, — мовив холодно Антоній. — Він її тільки може проректи, аби приречений мав час покаятися.
— А приречення не може бути накликанням? — спитав Созонт.
— Аж ніяк! Святий не може порушувати однієї з найбільших заповідей, — мовив Антоній. — Де ця змія?
— Отам, біля куща, — сказав Созонт. — До речі, це вже друга, ту першу я скинув із грудей сплячого брата Михайла.
— Дивовижа, — мовив Антоній, перекидаючи палицею мертву гадюку. — А першу теж убили?
— Першу начебто вбили, але вона зникла, мабуть, відповзла, — мовив я. — А може, це та ж таки.
— Треба буде попросити святого, — тривожно сказав до своїх супутників Антоній, — щоб прогнав зі святого острова цю нечисть. — І раптом спитав: — Може, маєте приховані, потаємні лихі думки, що навели сюди гаддя?
— Коли б навели гаддя ми, не нас воно вбивало б, — сказав Созонт.
— Ну, це у волі Божій! — мовив Теодорит.
— Гаддя — поріддя дияволове, і коли б ми були лихоносні, то пробували б у дияволі, отже, з гаддям були б заодно, — сказав, Созонт, і я подумав, що й цього не треба було йому казати.
(Продовження на наступній сторінці)