Ми вклонилися Микитиним учням і відійшли. Коли ж ішли по стежці, Павло завів:
— Що ж це виходить, брате Созонте: святий замість лікувати мою хворобу пропонує мені вмерти…
— Це значить, брате, що вилікувати твоєї хвороби він неспроможний. Чи ж має бути сильніший отців скитських та отців печерських? Зрештою, має сумну рацію: мертвому не болить.
— То це мені так ніхто й не допоможе? — заканючив Павло, він часом подобав на дитину.
— Я не лікар, брате Павле, а правник. Моє діло не значити приписи для уздоровлення, а звідувати й розшукувати. Чи не ходив ти до лікарів?
— Ходив ще коли не постригся у ченці. Увесь маєток на них видав, але не знайшли вони мені ліку, хоч давали пити й глитати всіляку бридоту, натирали мене мастями.
— Тоді піди до знахарок.
– І до знахарок ходив. Ті м'яли мені тіло, ледве кісток не переламавши, розбивали яйце в головах, шепотіли й охали. Але й від них не дістав помочі. А може, те, що казав святий Микита, правда?
— Маєш розум, щоб розсудити, — мовив Созонт. — Я тобі ума свого всадити до голови не можу.
— Не прибіднюйся, брате Созонте! — вигукнув Павло. — Твій розум куди більший мого розтерзаного і сколошканого! Чи ж істинні речі говорив Микита?
– Істинні щодо чого? — спитав Созонт.
— Відповідно християнського вчення.
— На жаль, Павле, єдиного християнського вчення нема. І західна церква, і східна, а в останній грецька, і наша, й московська, і протестанти, сектанти й різні ордени в церкві західній — усі вважають себе істинними, а інших фальшивими, єретичними й блудними, через що й гризуться між собою, як пси, а всі разом хворіють на найбільший із великих гріхів — гріх нетерпимості. Відтак і в догматиці творять різниці інколи цілком поганські та смішні, наприклад у науці, як накладати хреста.
— Слів "терпимість" і "нетерпимість" у євангеліях нема, — сказав я. — Є "терпеливість", "терпіння", а це не завжди те саме.
— Маєш рацію, брате Михайле, вони замінені там слова ми "любов" та "ненависть", а часом "терпеливість" і "нетерпеливість". І деякі надмірно гарячі розуми християнські не без допомоги диявола, яким скаламучуються людські думки, зрозуміли терпеливість як потребу терпіти муки і йти на смерть, через що в християнстві настало два способи думання — мізантропічний і, як тепер кажуть, гуманістичний. Микита сповідує саме мізантропічний спосіб мислення, будований не на любові, бо й любов у нього мізантропічна, а на ненависті до великого Божого творення — людини та її світу, і саме між цими двома способами пролягає прірва, а не в умовлених маломисельними людьми догматичних різницях. Як на мене, тяжко грішить той, хто ділить любов на плотську та до Бога, бо і в плотській любові присутній Бог, а дочасність і перехідність — запорука вічного, як це бачимо в зерні, котре зігниває, а зігниваючи, проростає і дає не тільки новий плід, але й подесятиренний чи й сторичний. Тяжкий гріх, як на мене, заперечувати любов до світу й краси любов'ю до Бога, бо й світ — Боже творення в ім'я посланої ним на землю людини. Як уже казав, не із помсти та ненависті, а із любові Бог усамітнив людину, виславши із раю для земного життя, щоб із тлінного творила вічне. І коли Христос сказав: "Терпеливістю вашою душі здобудете"[25]чи коли казав Яків: "Терпиливість має чин досконалий, щоб ми досконалі й бездоганні були", то терпеливість тут треба розуміти не як заклик плекати в своїх ранах хробаків, а як терпимість або ж любов. Сказав-бо Ісус: "Як Отець полюбив мене, так і я полюбив вас. Перебувайте в любові моїй". Кого полюбив? Таж людей у світі, котрі пробувають у добротворенні, а коли й так, то й роблять добротвореним світ. Два світи на землі творяться: добротворений, Божий, і лихоносний, дияволовий, — і це теж учинено з волі Божої, щоб добротворність мала свою видимість у протиставленні до зла й ненависті. Прірва ж з'являється тоді, коли людина перестає бачити біле білим, любов називає ненавистю, ненависть любов'ю, тобто неважить Божі заповіді, замінюючи своїми, гаданими. Тоді й починається блюзнювання і блюзнірство і, як сказано у Приповістях: "Надутий злодійник — блюзнірець ім'я йому" і "Блюзнірець — огида людині", "На блюзнірців кари готові повсюди і удари на спини безумним".
Слухаючи Созонтову проповідь, ми прийшли на місце нашого осідку, я з Павлом тут повлягалися, а Созонт стояв, поки не закінчив. Сила його слова була для мене приступнішою й пожаданішою від Микитиної, але Павло, очевидно, думав інакше, бо побачив на його обличчі недовіру.
— А що таке наука вмирання? — спитав він, коли Созонт закінчив.
— О, то велика тема! — сказав Созонт. — Казав уже вам: чи хтось із учнів Микити, а може, й сам Микита пізнав немалу в тому світі, який зненавидів, науку і напевне вчився не на нашій землі. Чи чули ви про ars morіendі?
— Мистецтво вмирання? — спитав я.
— Саме так. Або ars bene morіendі — мистецтво доброго вмирання, про які говорили ще Сенека, Епікур та Ціцерон. Ціцерон ужив вислову morі descere — наука вмирання.
— То це не християнська наука чи мистецтво? — спитав Павло.
— Усе суще має корінь у тому, що було, — мовив Созонт. — Ще Кипріян, котрий жив у третьому столітті після Різдва Христового, картагінський біскуп, у трактаті "Dе moralіtate" навчав, що ніхто не має лякатися смерті, коли хоче з'єднатись із Христом, бо тільки через смерть можна ввійти в Царство Боже. Про мистецтво вмирання писав святий Амбросій, Іван Хризостом і святий Августин. Писав ще Руперт із Деутца в одинадцятому столітті; є це і у псевдоавгустиянському трактаті "Speculum morsіs" із тринадцятого століття, а особливо докладно в Ансельма із Кантебури в трактаті "Admonіtіo morіentі", який написано у формі запитань та відповідей. Ансельм радить тому, хто вмирає, здобути собі жаль за гріхи й прагнути прощення, а своє спасіння хай завдячує смерті Христовій. Можна вважати цей трактат за перший, у якому викладено мистецтво вмирання. Писав про те святий Йосип, пізніше німецький домініканин Генрік Сеус у "Horologіum sapіetіae", а особливо Іоанн Герсон у трактаті "Opusculum trіpatіtum", а з ляхів Матвій із Кракова в трактаті, який так і звався "Ars morіendі". Коли тобі цього мало, назву Доменіка де Карпаніку з його книжкою "Speculum artіs bene morіendі" — цей жив ближче до нас, у минулому столітті.
— Дивовижна в тебе голова, брате Созонте, — тихо сказав Павло.
— Тебе послухати, то пізнав немалу науку також, притому не в нас, — повів я.
— У нашому вузькому світі, — сказав Созонт, — такої науки пізнати неможливо.
— Де ж ти навчався? — спитав я.
— Спершу у Кракові, тоді в Гейдельберзі, де був свого часу ректором Матвій із Кракова, потім у Болоньї.
— Чого ж повернувсь у наш вузький, як кажеш, світ?
— Бо людина родиться не тільки з волі батьків своїх, а з волі Божої. Коли ж Господь призначив їй місце народження — це значить визначив їй пробуття. Цього закону ламати не посмів, адже людина відірвана від кореня свого, ущербна духовно.
— Не збочуймо в нашій розмові, — мовив Павло. — Признаюся, вже кілька днів мене з'їдає страх перед смертю. Що про це кажуть учені мужі?
– І Яків із Парадижа, і Еразм Роттердамський вістять, що страх перед смертю потрібний, творчий, бо має зрушити людину до приготувань для зустрічі зі смертю. Для цього й витворена була школа доброго вмирання.
— Хочу стати учнем цієї школи, брате Созонте, — тихо повів Павло. — Але боюся, чи не пізно мені.
— Наука ніколи не є пізня, коли до неї відкрити серце, — сказав Созонт. — Якщо маєш потребу, брате, вжий духовної медицини.
— Готовий до того, — мовив Павло.
— Поклич лікаря, котрий зветься Правда і Добрий Розмисел; хай помацає тобі пульса і спитає, що розумієш.
— Що маю розуміти? — спитав Павло.
— Себе, власне своє минуле життя, творене тобою добро й переступи. І вжий духовного рецепта.
— Скажи мені його.
— Візьми найбільше покори при пізнанні вад своїх. Відтак додай до того думку про правдиве навернення до Бога і три жмені зілля покути. Приклади до того фунта правдивої скрухи душевної. Це все змішай добре із щедро пролитими слізьми, коли оплачеш гріхи свої. По тому тяжким зітханням та биттям у груди сумління своє збуди, проціди все на ситі справедливості, аби Бог тебе пожалів, а ближній зневажив те, що нечисте в тобі було. Тим чистим напоєм сумління відтак напій душу, щоб звільнилася від давніх гріхів.
— Добрий твій рецепт, брате Созонте, — сказав Павло.
— Рецепт не мій, а вчених мужів, що обмірковували ars morіendі. Коли ж хочеш мого, то скажу і його.
— Зробиш ласку, брате, — мовив Павло.
(Продовження на наступній сторінці)