«Мор» Валерій Шевчук

Читати онлайн твір Валерія Шевчука «Мор»

A- A+ A A1 A2 A3

Він раптом зупинився. Так, це була та сама вулиця, якою йшов чернець Григорій, перш ніж дійти до шинку. Онде й те вікно, звідки обіллято його помиями і звідки принадно всміхнулася до нього шинкарка. Ось і двері, куди він зайшов, — були безживно розхилені. Йому захотілося навідатися туди знову, і він несміливо переступив порога. Вгору тяглися сходи з обламаними перилами, а двері були так само розчинені. Він зайшов у покій, так більно й гостро йому знайомий, — було тут порожньо. Один із столів перекинуто — безпомічно стримів догори ніжками. Замість вікна сяяв світлий квадрат. Кроки лунко відбивалися у порожньому покої, і він раптом насторожився, прислухаючись. Але довкола було тихо, тихо й мертво, аж він позадкував: ставало йому незвідь од чого моторошно. Спустився по сходах і почув з вулиці брязкання зброї — проходила міська сторожа. Він постояв, даючи змогу охоронцям спокійно пройти, і в цей мент йому здалося, що там, за спиною, де був шинок, щось важко й скрушно зітхнуло.

І йому раптом захотілося, щоб і його власне життя почало відкручуватися назад. Щоб знову потрапив він на те бойовисько, звідки пішов, народжений удруге, — хотів побачитися з отим, котрий назвався його побратимом, із Сомком Струсем, якого він так нерозважно на тому бойовиську покинув — була то єдина людина, котра знала, хто він був раніше, й могла про те оповісти.

Знову зітхнуло нагорі, можливо, ходили там порожніми покоями продуви, і його пам’ять відійшла, як і свідомість власного "я", — сльози застигли на очах страннього. Не відав, куди має йти і для чого; зрештою, його власне життя відкручуватися назад не могло. Тоді він уявив самотню людську постать, котра шкандибала серед широкого поля, вщерть закиданого людськими тілами. Меншала й меншала і нарешті стала жучком. Странній дивився на той витвір власної уяви засклілим поглядом — печаль відгукнулась у ньому, як оте зітхання в порожньому домі сіроносого. Отой сухий, жорсткий продув, що гуляє по мертвому домі, котрий приносить на землю нещастя і так само легковажно їх із землі зміта...

Йшов, і йшов, і відчував печію в грудях. Від спеки не було чим дихати, пашіло жаром небо й каміння вулиць, шкіра сохла і струпіла. Небо було блідо-голубе, покрите тонкою курявною завісою, а мушиний дзиск над головою ставав тонкий і пронизливий — проникав і в мозок. Странній волікся порожньою вулицею — луна кроків наздоганяла його. Здавалося, що ходить він отак по колу, міряючи ті самі вулиці. Все навкруги напрочуд знайоме: будинки, вікна, ґанки, церкви й костьоли. Лише часом здибувався з людьми, але ті, побачивши його, ще здаля завертали набік. Лише один безбоязно пішов назустріч, бо зігнувся під величезним лантухом. Лантух був важкий і покривав чоловіка зовсім, виднілися тільки худі, маслакуваті ноги.

Вони стали супроти: чоловік із лантухом і странній. Зоріли насторожені й вивідчі очі, які раптом зокруглилися, — і з-під лантуха вирвався розпачливий зойк. Чоловік дрібно затругився і, не кидаючи ноші, прудко помчався вулицею. Лантух нависав над ним, як велетенський горб, а під ним миготіли цибаті ноги — чоловік скидався на дивоглядного звіра.

Странній присів під стіною. Піт тік йому по лобі й по щоках, мочив розчухране волосся і шию. Здавалося, кожна волосина стала тоненькою рурочкою, з якої стікала вода. Заплющив очі, бо запраг спокою. Отут, у кам’яному царстві, серед мертвого буту, де недавно ще жили люди, з’явилася така тиша, якої не буває н містах. Не чув ні рипіння вікон, ні скімління кішок, ні писку пацюків, що вряди-годи пробігали повз нього зграйками, — здається, готувалися покидати місто, — ні голодного рику собак. Здавалося, каменіє у цій безоглядній порожнечі, і його вже ніхто від того не визволить. Щоб розігнати тишу, скрикнув, як кричав на тому страшному бойовиську, з якого прийшов. Цей крик був — як зойк розбитого у порожньому місті скла: по тому застогнав, як стогнуть сходи під ногами заблуклих, — хотів жити! Слухав хід хвилин, наче сам був великим годинником, бігли вони одна за одною — так біжать по брукові стривожені пацюки. Над головою неозоро розгорталося небо, і на ньому вирізьблювалися химерні витинанки хмар.

Все більше й більше кам’янів і, може, через те запраг чуда. Захотів повернутись у простий світ, коли мав власне "я", коли всі барви та звуки жили тільки для того, щоб звідомляти про небезпеку і радість, коли не існувало глибоких і темних ночей, що тривожать людину, і високих білих днів, які її підносять. Коли існував, зрештою, рідний дім, у який завжди можеш повернутися, знаючи, що матимеш там затишок і добре до себе співчуття. Знав, що не зможе жити, не відчуваючи в собі такого ояснення, і, коли довше не знайде звільнення, йому остаточно випаде закам’яніти на якійсь непорушній, як ця, чужій і висохлій на струп вулиці...

Але він ще мав силу. До того ж знав, що місто не порожнє. Окрім кварталу, куди не пускали заражених моровицею, був ще один — у тому кутку, який оминав. Саме звідтіля неслися п’яні вигуки і вискотіла, аж захлиналася, музика. Там танцювали й пили чоловіки та жінки, обмінюючи все, що мали, на горілку.

Странній поволікся туди. Серед п’яних на нього ніхто не зважатиме — незнайомець, хай і чудний, там не дивина.

Перед ним ліг, немов долоня велета, майдан. На тій долоні, наче в муравлиську, кишіло людьми. Біля стін виладналися пивнички, з яких визирали понурі пики шинкарів із запнутими хустками обличчями. Скидалися від того на сердитих відлюдкуватих псів і вряди-годи гарикали на безгрошівних гуляк. Турляли їх безмилосердно од віконець, а часом висовували супроти і списа.

Вліворуч купкою стояли жінки. Були розпатлані й п’яні, але трималися одна біля одної. Кілька музик дули в дуди і свирілі, а кілька розколошканих пар завзято кидали ногами. Хтось притяг здоровенного тимпана і бив довбишем. Страннього дивно тривожив цей звук — нагадувало це щось забуте.

Чоловіки пили з великих дзбанків, сидячи за дерев’яними столами серед майдану, і жінки, відриваючись одна по одній від гурту, як кішки, підкрадалися до них. Хапали чоловіків за плечі й жалібно Та нудно просили горілки — чоловіки вряди-годи давали їм відпити зі своїх кухлів. Жінки спрагло присмоктувалися до пійла, аж доки чоловіки не виривали їм дзбанків із рук, тручаючи їх геть. Падали на землю й безгучно ридали там, трусячи розпатланими головами.

Странній стояв у затінку. Лив звідти розтопленим металом погляду — придивлявся до всього.

Чоловіки обнялися за плечі й, похитуючись, заспівали пісні, дудки підвивали й скавуліли під той спів. Кілька п’яних, кого пойняла хіть, схопили жінок і товклися разом з ними в божевільному танку. По лицях усіх густо стікав піт, блищало мокре волосся, люди хрипко дихали, хекали і погукували хрипкими голосами. Якийсь чолов’яга волочив жінку, яка вискотіла і кусалася, — пики корчмарів у віконцях були холодно-неприступні.

Майдан вирував. Крик і регіт, вискіт і плач, сварки і рик. Дмухали в дудки музики, їхні обличчя були зарослі й пітні. На брукові валялися п’яні чи хворі, дехто був закривавлений. Кілька лежачих жінок скиглили, наче малі діти, їх турляли ногами танцюристи, котрі на них наскакували.

Странній подумав, що тут він міг би знайти не одне людське "я", щоб замістити свою порожнечу. Всі вони губили себе, і їхнє єство ледве трималося тіл. Він міг би підходити до них по черзі, розчиняти груди й міряти до себе їхні "я", як приміряють одяг.

Странній усміхнувся: і пальцем не кивнув, щоб наблизитись до бенкетників. Дивився на них широкими очима, а коли якась жінка полізла до нього, наставляючи руку з розчепіреними пальцями, відступив у завулок.

— Давай потанцюємо, дурню! — загорлала до нього жінка і зробила в його бік кілька невпевнених кроків.

Він стояв і дивився. Жінка раптом зупинилася й заверещала. Метнулася назад на майдан, але впала. Підхопилася на ноги й кинулася до інших жінок. Щось вискотливо розповідала й тицькала пальцем у той бік, де щойно він стояв.

Він же ішов геть. Його мандрівка зараженим містом затяглася, бо сонце вже зійшло із зеніту й почало хилитися до заходу. Тоді ще душніше й нестерпніше зробилося на вулицях, і странній ледве волочив ноги. Він навіть подумав, що годі бути таким доскіпливим — треба взяти першого, кого пошле йому доля. Але мав у собі якісь незбагненні остереження, тому вдруге спинився біля розчинених дверей порожньої церкви.

Обережно ступив у морок і полегшено зітхнув: тут було прохолодно. Навіть мухи не відважилися полетіти за ним слідом, а залишилися біля входу, зморено повсідавшись на стіни. Він причинив за собою двері: важко розідрали рипінням тишу. Звалився на підлогу, і йому здалося, що в глибині храму завмирають відлуння слів вечірньої відправи.

Тоді він зашепотів спрагло до того, хто названий тут, на землі, небесним царем, утішителем правди, що всюди є і все наповнює, до того, хто є скарбом життя і дарителем його. Просив, щоб той прийшов і вселився в нього і очистив од всілякої скверни, а зрештою, і врятував його, адже не стає в нього вже власної сили!

Його голос пропав десь у глибині, де напивалися світлом урізані в небо церковні бані.

— Я не знаю, хто я і що зі мною чиниться, — вигукнув він у порожнечу. — Я не знаю, чому мене одні бояться, а інші ні. Я не можу подивитися на себе збоку, бо не трапилося мені жодного дзеркала. Але я й не хочу дивитися на себе, я тільки прошу, господи, будь милостивий до гріхів моїх, прости беззаконства мої; коли те, що я чиню, — беззаконство, зглянься, святий, і зціли неміч мою заради імені свого!

(Продовження на наступній сторінці)