— Наша церква бідна, ми не можемо викладати гроші на таке діло. Патріархи, не вам мені казати, самі змушені приїжджати сюди по гріш. Саме тому дозволити собі інквізиції ми не можемо. Окрім того, теперішній патріарх цього напевне не благословить. Це значило б, що ми починаємо наслідувати західну церкву.
Я схвилювався. Слова, які хотів вимовити, забивали мені подих. Зараз, зараз я виповім те, що хотів висловити ще на початку нашої розмови. Але я почав заздалегідь:
— Сам я не маю великих маєтків, а розмови з магнатами, котрі тримаються правої віри, добрих наслідків не дали. Не хочуть про це слухати й наші братчики... Врешті, я сам не бідний. Маю кам’яницю, а в ній підземелля...
Я примовк. Грек кинув на мене поглядом, і я зрозумів, що він уже починає вловлювати хід моїх думок.
— Маю вірних людей, з’єднаних між собою не силою гроша, а переконань. На жаль, кошти братств, — сказав я, ледве стримуючи роздратування, — йдуть казна на що. Візьміть історію з викупом друкарні і запровадженням школи. Я ледве ублагав, щоб в устав школи був записаний уступець про наглядачів за учителями. Бо ті відразу ж почнуть пити й волочитися. Однак моє противенство школі й заходам щодо купівлі друкарні виявилося марні. Братчики, скажемо відверто, бажають, щоб їхні діти не були гірші за латинських. Знову-таки йдеться не про збереження віри, а про власні забаганки.
— На це треба зважати, — ухильно сказав Дионизій. — Не можемо вимагати, щоб миряни жили законами чорного духовенства. Окрім того, ми ведемо боротьбу проти латинства, а незнанням знання не побореш. Треба запалювати власне світло, щоб горіло воно сильніше супротивного...
Я відчув, що гнів заклекотів мені в горлі, і цього разу вже не зміг стриматися.
— Свята благочестива віра — ось найбільше світло! — вигукнув я і встиг помітити гримасу, що виразно пробігла по Дионизієвому обличчі.
— Темною називають її наші вороги, — рівно й сухо відказав грек. — А наш обов’язок довести, що ми — світло потужніше й правдивіше за латинське. Тому й заводяться школи.
Я не став устрявати в суперечку. Школи в нас були давно. Дионизій чудово знає, про що йдеться: всі хочуть наблизити наші школи до латинських. Але хай те, що різнить нас із цим чоловіком, піде на суд божий. Мене принаджувало спільне в нас. Тому я вирішив не йти більше манівцями, а висловити, що хотів, просто, зрозуміло і навпрямки.
— А коли я, — голос мій мимоволі набрав сили, — запропоную свій вихід? Коли я згоджуся без спілки з братствами виконати все, що заповідав патріарх Єремія, на власні кошти? Чи одержу я патріарше благословення?
Зависла тиша. Дионизій був загнаний у тісний кут. Дивився на мене через вогонь свічки пильно і вивчаючи. Я витримав його погляд. Крутіям важко розмовляти з людьми прямої волі, через те я позирав на патріаршого посланця не без тріумфу. Він, очевидно, відчув це, бо відхилився у темінь, і звідти пролунали його багатозначні слова.
— Патріарх не може цього благословити, — повільно мовив він, — і то з багатьох причин. Не буду їх викладати, ви маєте зрозуміти мене без більших викладок та дізнань. Але можу запевнити, що він про те знатиме...
Мені й справді не треба було зайвих слів. Я зрозумів цього хитруна і задоволено звівся. Дионизій звівся також, розмовою були задоволені ми обидва.
3
Того разу ми засиділись у шинку і вже готувалися розійтися — крім своїх, не було тут ані душі. Врешті, про наш шинок пішла недобра слава — п’яниці, волоцюги, пройдисвіти й інша нечисть воліли нас обходити. Було це мені неприємно — надходила потреба вигадувати нові засоби для ловитви темної риби, котра так мало дбає про бога і сумління. Однак сьогодні я мав чітке про-чуття, щось нашіптувало мені затриматися довше й затримати своїх людей. Сестра моя, як завжди, стриміла у вікні для приманки — бути облудною їй ставало щоразу важче, бо, слухаючи наші розмови, вона переймалася вірою більше, ніж їй належало, і мені доводилося докладати зусиль щоб розтлумачити цій нерозумній голівці, що це воля божа і треба їй упокорюватися. Зрештою, я й сам починав потроху розчаровуватися: людці, які потрапляли в наші сіті, були дрібні, як і гріхи їхні: відьмацтво більш гадане, ніж справжнє, непоштиві слова проти церкви й попів — злочини це, без сумніву, тяжкі, але за ними не стоїть чогось такого, що збуджувало б мене й підносило б до високочинності. Мені праглося здибати злочинця виборнішого, від чого яскравіше проявилася б моя воля служити богові — душа моя прагла вивиситися до недосяжного.
— Вибачте мій гріх, панотче, — раптом долинув до мене солодко-закличний голос моєї сестри.
Ця завчена тирада пробудила мене. Я стрепенувся і відчув, що кров заграла в моїх жилах.
— Хто там? — запитав.
— Якогось ченця чорт несе, вибач мені, господи, — відказала сестра, і ми з нею відразу ж кинулися до дверей.
Чернець бабравсь у сінях, певне, зачинив ухідні двері, а на сходи піти не здогадувався. "Ну, ну, сміливіше!", — підігнав його я.
З темені виступила незвичайна проява. Розтріпане мокре волосся стриміло навсібіч, ряса була порвана, і крізь неї проглядало голе тіло, очі палали, а губи палахкотіли так червоно, що аж прискали. З чуприни в нього стриміла куряча кістка з помиїв, які вилила на нього сестра.
— Ласкаво просимо, панотче, до господи, — сказав я із тремтінням у голосі, смиренно йдучи йому назустріч. — Оці люди, яких бачите, — вчені мужі, які давно на вас чекають...
І мені спала до голови чудова думка. Схилився у низькому поклоні й покірливо прорік:
— Чи не дозволите, пане, омити вам ноги?
— Мені ноги? — здивовано перепитав чернець, підіймаючи затверділу й покриту невимивним брудом ступню. — Але ж, пане, що вам до того?
За столом хтось із моїх людей пирснув, але я повів туди оком, і всі знову набрали поважності. Я знову схилився у смиренному поклоні і так само сумирно сказав:.
— Всі ми, ваша милосте, виховуємо у собі святу, боголюбиму покірливість.
Я поклав долоні на плечі пришельцю і всадив його на лаву. Він, здається, був трохи ошелешений. Це не заважало йому, однак, пасти оком мою сестру.
Я зирнув на його ноги й відчув непереборну огиду — чогось бруднішого й занедбалішого в житті не зустрічав. Але цей жарт вигадав сам, тож мусив омивати ту бридоту, відчуваючи, що мене таки знудить. Зрештою поступився місцем одному із своїх людей — хай і вони виконають святу повинність. Мої люди вміли вестися в подібних ситуаціях, були поважні й серйозні — омивали мандрівника щиро й урочисто. Зрештою це, здається, сподобалося й нашому гостю, він великодушно і, як мені видалося, не без насміху нас благословив.
Сестра готувала на стіл вечерю, і я запросив нашого гостя до скромної учти. Мої люди вже оговталися, двоє навіть підхопили ченця під руки й так обережно повели до столу, ніби був він принаймні єпископ. Я не зміг стримати при цьому усмішки, а сестра пирснула, хоч я зробив їй застережний знак бровами — полошити даремно прибульця не треба було.
Ми повсідалися за стіл, я і мої "вчені мужі", хоч більшість із них ледве уміла написати власне ймення, почали точити таку-сяку балачку, обмінюючись чемними примовками. Я тим часом устиг роздивитися того, кого принесла нам сьогодні доля. Було в ньому щось особливе. Не тямив що, але знав напевне — вороже мені. Хто б він не був, подумалося під ту хвилю, але з моїх рук не вирветься. Але я його сполошив. Здається, надто пильно дивився, бо в його очах спалахнула тривога...
Навколо зависла тиша. Я зрозумів, що дочасно відкрився перед прибульцем, тому увійшов у благочестиву молитву, щоб попрохати в бога вибачення за гріх мій. Я попросив у того, хто всіма нами володіє, аби дав мені до рук оцю жертву. Подякував тому, в кого в руках нитки долі нашої, що вислухав моє бажання і прислав мені зі світу цю дивну рибу.
Чернець тим часом увійшов у балачку з сестрою і грайливо почав залицятися до неї. Мова його була фігурна і придибашна, штучно піднесена, а кінцівки речень звучали співзвучно. Не знаю чому, це мене починало дратувати, а може, не тільки мене — всі ми мимоволі насторожилися, а що повернулися у його бік, чернець знову сполошився і почав кидати оком по мешканню, певне, приміряючись до втечі.
— Гадав, — обізвався я якомога урочистіше, — перш, ніж віддатися богомерзькому ділу і насищати мерзенну плоть, ми б очистилися застольною духовною бесідою.
— Але це буде жахне, бо тут чудово пахне! — фігурно сказав чернець, втягуючи носом повітря: пахло і справді незле.
(Продовження на наступній сторінці)