«Мор» Валерій Шевчук

Читати онлайн твір Валерія Шевчука «Мор»

A- A+ A A1 A2 A3

— Певне, що знаєте, — з готовністю підхопив я. — Але чи те, що я, відчуваєте?

— А ця штука вам не заважає? — шинкарка смикнула мене за мою убогу рясу.

— Ця штука для душі спасіння, а ваша краса для ока звесеління, — знову-таки з готовністю обізвався я. — І те, і те в житті необхідне, кожне у світі це знає, багате і бідне.

— Ви штукар, панотче! — милостиво прирікла моя мила і знадлива провідниця.

Ми зайшли в охайно прибране помешкання, а звідти потрапили в дощату прибудову, де стояла повна діжка води.

— Отут можете помитися, — сказала вона, — пізніше я зайду.

Вийшла, плеснувши дверима, а я роздивився. У світлі залишеної мені свічки видно було обшиті дошками стіни, підлога — кам’яна, потріскана і вкрита іржавими розводами — певне, тут і справді милися. Я визирнув у сусідню кімнату, світилося тут лише одне вікно, і я подивувався, які грубі стіни в цьому домі — вікно визирало з глибокої ніші. Я швидко скинув із себе рясу і полив на груди води. Задоволене розтерся, вода була прохолодна, а повітря парке. Здригався розкішно од вільги і щохвилі бадьорішав. Зрештою вилив кухоль води просто на голову й виполоскав волосся, яке чи не найбільше постраждало од помий...

Знову почулися кроки, шинкарка постукала, гукнула до мене, а коли я милостиво дозволив до себе увійти, зайшла із розсвіченим на обидва боки обличчям.

— Можна прибрати? — спитала вона в той час, коли я підперезувався очкуром, зараз він не тримався на моєму животі так сиротливо.

— Дивних гостей у своєму шинку приймаєте, — сказав я, відчуваючи, що став бадьорий і моторний. — Чи ж добрий прибуток од них маєте?

Шинкарка грайливо хихикнула й почала витирати підлогу після мого миття. Я задоволено її оглядав. Відчував те, що має пізнати кожен бурлака, потрапляючи в затишне житло. Було мені сумно і нестримно тягло до молодиці. Я вже не володів собою. Торкнув пальцем її пишний бік і засміявся, відсмикнувши руку.

— Бавитеся, панотче? — добродушно обізвалася шинкарка. — Там на мене люди чекають!

— А може, вони трохи пождуть, а не захочуть, то й підуть, — сказав я і доторкнувся до пухкого шинкарчиного тіла вже цілою долонею.

Вона повернулася до мене, і я відчув шал. Сильне бажання струснуло моїм тілом, і я забув про все: про оцей незвичайний шинок і про підозрілі погляди, якими мене прошивали сіролиці. Ця жінка захопила мене, окрім того, вона сама заграла очима, а я був не з тих, хто дивиться на те з відразою; Я вже відчув біля себе сокровенне, тобто принадну й податливу жіночу плоть. Схопив її в обійми, а вона, хоч і почала пручатися, стала м’яка і тремка. Тоді я махнув рукою, збивши приклеєну до діжки свічку, і та з шипінням упала у воду. Відтак сталося те, на що я сподівався: шинкарка гаряче, аж запекло мені, присмокталася мені до вуст. М’яке, запашне, повне щасливого трепету тіло злилося з моїм, підлога захиталася під ногами, а з тіла сам по собі спав вічний округ очкура.

РОЗПРАВА ПРО ТЕМРЯВУ

Була якась така чудна темрява, незнайома й палка, наповнена солодкою втіхою, коли тіло стає прозоре і юне, коли воно починає жити само по собі, але чоловік не відчуває себе роздвоєним. Гарячий чистий оксамит захитався в мене під грудьми, і я потопав у ньому, ніби приймав ще одну купіль, тільки цього разу гарячу. Темрява, кволо подумав я, розділяє людей, але і з’єднує їх. Темрява недаремно нам посилається, бо вона також, нам потрібна, як і світло. День робить нас звичайними, а ніч зміщує і змішує все, що здається безглуздим удень, тоді знаходиться виправдання дивним та несподіваним речам. Я топивсь у чорному оксамиті, цілував тепле, палке обличчя, відчував шорстку й м’яку плоть, і було мені так радісно і так весело, що захотілося застогнати чи закричати. Темрява оживлено колотилася довкола: ніколи не відчував я її так гостро. Отак нагло впала на мене й на цю жінку ніч без дна — ми пили її навзаєм.

3

Але те, що пережив я наступної хвилі, могло б уразити будь-кого. Я почув, як у глибині будинку біжить аж кільканадцятеро ніг. За мить двері помешкання, в якім я хотів знайти втіху, було відкинуто і до нас увірвалися всі ті сіролиці, що ми їх залишили у шинку. Сама шинкарка, лежачи на підлозі, продовжувала міцно тулити мене до себе, обхопивши сильними, чіпкими руками, і я рвонувся, щоб таки звільнитись од тих підступних обіймів. У цей час у мене вціпилося з десяток рук, хапнули за одежу й волосся, і я відчув, що відриваюсь од землі. Повернувся й крутнувся, щоб утримати рівновагу, але щось важке вдарило мені по голові, і я втратив тяму...

...Він утратив тяму, і той другий у ньому раптом пробудився. Той, котрий прийшов у це місто в супроводі рою мух і в кого так тонко й невиліковно боліло у грудях. Знову відчув себе звільненим, цього разу вже від ченця Григорія — тихий сум його засіяв. Чорне зерно падало в нього, ніби на ниву, засівало, а за мент уже росло пагінням — чорні квіти розцвітали в ньому й на ньому. Залишалося тільки одне: знову вийти на вулиці, по яких нещодавно блукав, і, хоч там ще не було мору (жив іще в минулому ченця Григорія), навідати дім, у якому ледве не розтікся, як розталий під сонцем лід. Бачив: якісь завзятці витягували бездиханне тіло ченця Григорія з темної комірчини в покій, де було в глибочезній ніші вікно, вони збуджено й весело перемовлялися. Шинкарка звелася із землі і весело заблискотіла до сіроносого зубами. Водночас вона і гнівалася — все-таки той вогонь, що запалив його чернець Григорій, не лишився без відгуку. Сіроносий сказав їй щось гостре, і шинкарка заплакала, затрусилася од ридань. Сіроносий поправив їй очіпок і мовив уже щось заспокійливе — тоді перестала вона плакати, а лагідно блимнула очима, промовивши щось через хлип...

Я розплющив очі і здригнувся. Лежав розпластано на столі, а довкола згрудився сонм сіролицих. Очевидно, вилито на мене кухоль води, бо чув я: стікає струмками на підлогу.

— Славно, славно, панотче! — сказав сіроносий, криво всміхаючись. — Ви з’явили про себе так багато, що можна без мук сумління вести вас на шибеницю. Чи не дозволите, однак, дещо у вас розпитатися? Чи не були б ви такі ласкаві звістити нам, до якого монастиря належите, хто його настоятель і чому мандруєте? І, будь ласка, не говоріть з нами фігурно.

— Не належу до жодного монастиря, — сказав я, пробуючи сісти на столі, на якому мене покладено. Але сильна, рука притримала мене, і я мусив говорити лежачи. — Я мандрованець, який пішов у світ для того, щоб пізнати життя. Одна людина сіє хліб, інша живе, як войовник, а я вирішив удосконалити свій розум і збагнути закони цього світу. Саме тому я й натяг на себе чернечу рясу. Але, пане, важко мені не говорити фігурно!

Я озирнув усі ті схилені до себе обличчя й побачив, як зламалися їхні брови, а очі запалали майже щасливо. Один тільки сіроносий виявляв скам’янілу поважність.

— Але ж чи ви, пане, — сказав він, дивлячись на мене з тією лагідністю, з якою дивиться вуж на жабу чи мишу, — стриглись у чорне духовенство? Ми шануємо закони і хочемо вияснити, якому суду підлягає ваша милість: світському чи духовному?

— Сказати треба, що немає у тому потреби, — легковажно озвався мій голос: я знову заговорив фігурно. — Не від постригу залежить наше поступування і наше про бога дбання, а від того, яке є серцю ударування. Я відчув потребу у внутрішньому вдосконаленні, а вже це одне піде для найвищого хвалення.

— Ага, ага, у внутрішньому вдосконаленні, — всміхнувся, закивавши радісно головою, сіроносий. — Саме для цього вам конче необхідно ґвалтувати шинкарок?..

Вони розсміялися, а я, відштовхнувши руку, що притримувала мене на столі, обурено сів.

— Пані шинкарко, — вигукнув я. — Мені вже стає жарко! Засвідчіть цим людям, що вони даремно кладуть на мене огуддя!

Але шинкарки в покої не було, і я роздивився навкруги не без здивування. Здається, я вже починав розуміти, на що тут заходить, і страх таки почав проникати у мене.

— Це тобі не допоможе — облишив чемне "ви" сіроносий. — Коли б вона призналася, то кара не оминула б тебе все одно, хіба що покарали б вас обох. Ти ж не такий простак, щоб не відати про приписи Литовського статуту[2]...

Я не дослухав його мови, а, рвонувшись зі столу, з розгону вдарився об двері, котрі вели на сходи й до шинку. Але двері було зачинено, і на цю потугу сіролиці розреготалися. Тоді я кинувся до ніші, де було вставлено вікно. Але й там я побачив залізні штаби, крізь які міг пролізти пацюк або кіт, але не людина. Сіролиці стежили за моїм борсанням з іронічною цікавістю.

— Вже набігалися, пане? — спитав сіроносий. — Коли так, сідайте, щось нам розкажете, хай навіть і фігурно. Про те, хто ви такий і від яких злочинів ховаєтеся...

Я й справді почав заспокоюватися. Здається, вони не за того мене прийняли, у

— Ні від кого я не ховаюся, — сказав гаряче і таки не фігурно, — і все, що оповів про себе, правда. Нікому я не вчинив лиха і ніде нічого не вкрав. Ніхто не проклинав мене в цьому світі, і я сам не маю ні до кого жодної злості. Живу вільним птахом, а коли мені дають милостиню, то тільки з доброї волі: ножа я до горла людям не приставляю.

— А шинкарки? — солодко спитав сіроносий.

— Пане, — гордо сказав я. — Тут теж якесь непорозуміння. Те, що сталося, невідомо чи й моя вина; я випив недоброго меду. Чому, пане, пив той мед я один, а не всі ми?

(Продовження на наступній сторінці)