«Мор» Валерій Шевчук

Читати онлайн твір Валерія Шевчука «Мор»

A- A+ A A1 A2 A3

Тут уперше побачив людей. Сива жінка з розпатланим волоссям штовхала поперед себе візка, з якого безживно звисали руки й ноги покійника чи хворого. Вона йшла, тупо дивлячись на того, кого везла, і ледве не зачепила страннього. Зирнула на нього сивим, розширеним поглядом, який на мить засвітився, але відразу ж погас: горе старої було надто велике, щоб із чогось дивуватися.

Попереду волочилося, тягнучи на собі клумаки, кілька біженців. Ці не чекали, поки він наблизиться: страх перекосив їхні обличчя, і вони незграбно побігли, спотикаючись і вряди-годи озираючись. Йому стало жаль їхньої даремної праці: заразити їх не міг. Гукнув, щоб вони спинилися й не боялися, але біженці круто завернули з вулиці у двір.

Він вийшов до церкви. Двері були напіввідхилені, і странній ступнув досередини. Тут стояла сутінь і не було ані душі. Хрумтів під ногами пісок, звуки кроків віддавалися по кутках.

Підійшов до вівтаря й зазирнув у розгорнуту священну книгу. На сторінках лежав шар куряви.

Странній укляк біля цієї книги й прошепотів молитву. Йому причулися далекі, як відлуння, голоси, спів хору, урочисті слова відправи, і він пильно до того прислухався. Під цей супровід думав про ченця Григорія: той любив церковний спів: не раз прибивався до якоїсь церкви і ставав там хористом. Думав, що хоч і позбувся ченця Григорія, але той щось від себе в ньому залишив.

Вийшов із церкви: на нього ледве не наскочив заюшений потом чоловік. Оголені частини тіла його лискотіли, очі мав несамовиті, викруглені і, здавалося, не бачив світу. По тому з’явився ще один бігун — цей також був заюшений потом, і за ним, як за першим, летіло по зграйці мух. Були причеплені до бігунів, наче прозорі, розметані за плечима тканки, і странній почув знайоме настирне дзижчання. Обидва бігуни були босі, їхні скривавлені підошви лишали червоні сліди.

Здаля замиготіла третя постать. Цей також біг, скільки сили, але вже мав сміливість зирнути на страннього: жах написався на його обличчі. Щось гукнув тонко і наддав ходи. За мить наздогнав другого бігуна і щось тонко верескнув. Той другий важко озирнувся, а за хвилю обидва стрімко завернули за ріг.

Странній пішов по пустельній вулиці: до нього також приклеївся гудливий мушиний рій. У самому кінці міжряддя, на кам’яній кріпосній стіні, лягло велике, каламутне, але все ще нестерпучо-пекуче сонце.

Він пішов просто на те сонце, не відводячи від нього погляду, і його ще більше захитало. Закусив губу й ступав, постогнував вряди-годи і ступав, наче хотів дістатися туди, де знайшло собі короткочасний прихисток вічне світило. Від того потекли йому по лицях сльози, і йому раптом захотілося горланути щось відчайне й бунтівливе просто в ту осяйну кулю.

Відвів очі: не міг дивитися на сонце. Очі йому осліпли, і він втирав сльози. Може, тому, не помітив, що вибрів на майдан, власне, на просторий вигін біля стін, де було гнойовище, В лайні, обмазані з голови до ніг, ворушилися люди. Деякі позакопувались по шию, і їхні обличчя корчилися од болю. Кричали, широко розтуляючи роти, або ж натужно постогнували. Звивалися, ніби черв’яки, і ляпали собі на тіло жменями гиді. Від гнойовища несло нестерпним сопухом, а над ним висіла така хмара мух, що повітря від того посіріло й тремтіло від помахів тисяч крилець. Странній різко озирнувся, хтось до нього підходив.

— Ну от, знову вони позабирались у гній, — сказав чоловік у лікарській одежі, зупиняючись біля страннього. Чорна керея спускалася до п’ят, а замість обличчя стримів дзьоб. — О, і ви тут? Не боїтеся заразитися? Як це ви сказали там, на вступі до міста?

— Од мору не рятується той, хто тікає, — спокійно мовив странній.

— Ну от, а я визнав, що це дивні думки...

Странній засміявся.

— Більше того, — сказав жорстко, — мене вабить туди, де лютує мор.

Він подивився на лікаря так, що той мусив би злякатися. Знав, що погляд у нього лихий. Але лікар, здається, відвик уражатися.

Закинув угору дзьоба й розглядав його, наче побачив цікаву комаху.

— Може, ви чорнокнижник? — спитав. — А може, чернець-милосердник? Чому ж на вас не чернеча одежа?

— Що може зараз означати одежа? — понуро відказав странній. — Гляньте на отих: хто там шляхтич, а хто ремісник?

Гнойовище ворушилося. Зводилися руки, розчепірювали пальці, руки ті хиталися, як дивні, несвітські рослини, а за мить знову опадали у твань. Викруглювалася часом чиясь спина, коли хворий хотів устати, смикалися й горлали темні од гною голови.

— Що вони тут роблять, пане? — різко спитав странній.

— Мали б знати, — глухо відповів лікар. — Це давній забобон. Вважають, що хвороба побиває хворобу, а гній виганяє гній.

— Скажіть їм, що це не допоможе, — так само різко, наче ворона каркнула, мовив странній.

— Скажу, і що? — гірко спитав лікар. — Поведу у шпиталь, де вільної місцини нема? І не тільки місцини, але й надії, що урятуються!

Однак він ступив кілька кроків вперед і спинився біля самого гнойовища. Біля лікаревих ніг лежав мертвий. Викачаний у калюці, з виставленими вперед розчепіреними пальцями рук, з хижо вискаленим обличчям.

— Гей, люди! — закричав лікар. — Говорить до вас моровий бурмистер Іван Алембек! Вийдіть із гнойовища! Обмийтеся й приходьте до мене у шпиталь!

Але голос його потонув у стогонах і прокляттях, його заклик провис без відгуку. Сонце підбилося вище, і гнойовище запарувало. Мухи шалено носилися з одного кінця гноївки в інший і з маху вдарялися в обличчя страннього.

Ставало важко дихати від сопуху, і странній відступив до стін будівель.

Алембек ішов до нього, наставивши гострого дзьоба, немов хотів ударити ним у груди.

— Це все даремно, — сказав він. Його голос був роздратований, а очі поблискували. — Чи, може, вам приємно на все це дивитися? Дивіться й майте із цього науку.

— Науку? — перепитав странній.

— Еге ж! Добру науку. У людині можна вбити бога, але забобон ви з неї не виб’єте ніколи!

Моровий бурмистер крутнувся на п’ятках, і за мить странній побачив, як порожньою вулицею стрибає великий, чорний, розсерджений птах. Біг якось по-особливому, здавалося, от-от відірветься од землі й полетить. Підскакував і підскакував, доки не змалів. Якусь мить странньому хотілося наздогнати його — був бурмистер так само дитина мору, як і він. Вже звівся навшпиньки й розкрив рота, щоб гукнути, але перепалене повітря зі свистом мирвалося з грудей, а тіло ніби обважніло...

Рушив у зворотний бік. Ішов якийсь час загаданий, аж доки дорогу йому не заступили списами. Він побачив здоровенних дядьків з прикритими хустками обличчями.

— Куди прешся? — закричав один із них. — Завертай!

— Я не заражений, — повільно сказав странній, дивлячись просто в очі стражникові.

Той зиркнув на страннього перелякано, в його очах загусав жах. Другий стражник відкрив рота, щоб і собі щось сказати, але застиг і тільки кліпав очима.

Тоді він розвернувся на п’ятах, як зробив це нещодавно моровий бурмистер, і подався геть, покинувши їх, задубілих і вражених.

— Як ти думаєш, хто це був? — почув він голос одного із стражників.

— Проява! — зовсім тихо відказав другий.

— То, може, нам годиться схопити його? — спитав перший.

— Щоб біди собі напитати? — відказав другий.

Від тої розмови йому в грудях тонко озвався біль, і він закинув голову, щоб позирнути на сонце. Стояло біля однієї з костьольних веж і немилосердно сипало на місто проміння. Було його так багато, що камінь починав розпікатися ще зранку, жарячи ноги через благі підошви. Странній подумав, що йому треба було б розшукати ціліші патинки, але то була надто квола думка — ішов і не міг спинитися. Наче вела його стороння сила, і мав через те чітко вимірений крок. Похитувався, ніби п’яний, а може, це похитувалися довкола нього стіни? Знав, що люди його лякаються, хоч не розумів чому. Один тільки моровий бурмистер не побачив v ньому чогось дивного — странній подумав про нього з теплотою. Мав напівприплющені очі, зведений посмішкою рот і майже мертве обличчя. Голова з довгим волоссям похитувалась у такт ході — ішов та йшов. За ним летіла хмарка мух, але він уже до цього звик: мухи ув’язувалися тут за кожним. Інколи випльовував Іржаву слину, і та падала на гарячий брук — — те місце одразу обсідали мухи і спрагло слину випивали.

Мусив спинитися — через дорогу перебігали пацюки. Кілька сотень разом, вилаштувані в майже правильні шереги, вони бігли, не Зважаючи на страннього, що покірно дав їм дорогу. Стукали об брук сухими лапками, а коли котрий позирав на страннього, в його очах спалахували червоні іскри.

Вже кілька день ходив він порожній, і кілька день не вгавав біль. Мав би щось обміркувати, але для цього призначав ночі — зараз тільки день у початках. Можливо, шукає собі заспокоєння, а можливо, він, як і моровий бурмистер, ворон у цьому місті, птах, котрий не пізнає льоту. Стрибає по розпеченій бруківці, і йому нестерпно пече підошви.

(Продовження на наступній сторінці)