Я схвилювався. Ясна річ, телеграма була від Лариси, вона таки зважилася, виїжджала аж зовсім рано, мабуть, для того, щоб побути тут день, а ввечері повернутися. Я швидко перевдягся — і от уже сидів у 27-му трамваї, і мені було якось так дивно на серці, ніби хтось обдарував чимось великим,— все в мені співало й світилося. Був уже березень, тобто з часу нашого останнього побачення минуло майже три місяці, і тільки тепер я збагнув, що всі ці місяці тоскно чекав, сподіваючись, і думав, що вона, Лариса, збіса немилосердна, коли примусила так довго чекати. Зрештою, при моїх заняттях та захопленнях ці три місяці промайнули як один день, але тепер я пізнав, що в той довгий день в серце мені таки було забито терпкого гвіздочка і той гвіздочок мене постійно непокоїв. Я дивився на звичні краєвиди, що пропливали переді мною: Дніпро вже майже скрес, київські горби, печерські закутки, по яких гримотів трамвай, зрештою, сам Печерськ, Арсенал, поворот біля будинку офіцерів, потім до Клов-ського спуску, бульвар Лесі Українки, палац спорту і нарешті Бесарабка, і весь цей шлях безгучно наспівував тихі й теплі мелодії, вони нуртували в мені, заполонювали — так гарно було й затишно. Не хотілося навіть іти в їдальню, а праглося десь забитись у кінотеатр, сховатись у темряву — і хай течуть переді мною картини чийогось життя. Так я і вчинив, перехопив щось нашвидку в буфеті "Панорами", і ось я вже в останньому ряду, побіч із парочками, що сиділи тут, обіймаючись, і навіть не мав тихої заздрості до тих парочок, бо сьогодні був поблажливий, бо той гвіздок у моєму серці почав раптом розростатися, як весняна брость. Отож, я сидів між парочок, дивився на примарне видиво чийогось життя, але зовсім того життя й історій, що розгорталися переді мною, не сприймав, хоч акторка, яка грала головну роль, була прекрасна, і я не міг на неї не дивитися із замилуванням. А в серці моєму проростав гвіздок, повільно розбруньковуючись, як це буває знову-таки в кіно при пришвидшених зйомках, бруньки розводили брунатні лусочки, з-під яких проглядала зелена плоть листка чи біла — квіту, лусочки відпадали, а листок чи квітка випростовувалися, розгиналися, набирали форми, квіти витинали жовті, покриті легеньким пушком, тичинки, листки набували блиску, а сам гвіздок ставав стеблом, з якого витиналися й пришвидшено виростали пагони. А та прегарна акторка з екрану дивилася на мене чудовими, вологими очима, вона, здається, одна розуміла мою схвильованість і м'яко її зі мною поділяла. І я думав, що ми в цьому світі без краси, навіть коли вона нам малодоступна, краса нас не тільки зворушує, але й ушляхетнює, краса нас самих робить у цьому світі гарнішими, краса розм'якшує нам серця, і саме завдяки їй у ньому може так несподівано проростати залізний гвіздок. Я намагався трохи збити цю дивну телячу ейфорійність, в яку потрапив, але нічого не міг із собою вдіяти, і всі мої тверезі резони пропадали, гинули, як краплі дощової води, котрі крапали у пісок пустелі. Бо й пустеля моя раптом десь пропала, почала заростати травою, і та трава же гналась у стебло, ніколи ні до того, ані після не відчував такого гарячого почуття, може, й дурного, може, й телячого, але воно залило мене, як заливає людину молодий весняний дощ перед тим, як мають заспівати солов'ї.
Вийшов із кінотеатру зовсім п'яний, понісши з собою останній розуміючий і теплий погляд прегарної акторки,— ми з нею розлучилися навіки, але я за тим не жалкував. Знову їхав у трамваї, і мене наливала тиха й тепла музика, і єдине, чого праглося, щоб мої сусіди по кімнаті не затіяли сьогодні пиятики — бо це могло б мене зруйнувати, надто на високе й гарне я був наладнований. Доля мені посприяла: в кімнаті світло вже не горіло, і я заповз у свою постіль, щоб там перед сном тихо завершити своє щастя, бо чомусь повірив, що Лариса мала приїхати до мене, щоб таки стати моєю дівчиною; я вже цього хотів без усяких застережень та умов.
Але в цей мент зі свого ліжка став Коля й підійшов до мене.
— Слиш! — шепнув він.— Вийди на хвильку в коридор, перекуримо.
Ми вийшли як були в трусах і майках і пішли на кухню перекурити. Коля пильно подивився на мене й випустив дим.
— Слиш, чого це тобою кагебісти інтерисуються? — спитав, мружачи очі.
— Та ти що! — вдав я здивованого, а може, й справді здивувався: до таких матерій надто далеко сьогодні був.
— Ну да! В мене розпитували,— Коля хрипко засміявся.— Знайшли в кого!
— І що ж вони розпитували? — мій ейфорійний настрій миттю пропав, я навіть подумав: за нього завжди доводиться розплачуватися.
— Чи не приносиш ти антісовєцьку літературу в общагу,— сказав Коля.
— Ну, це ти добре знаєш: приношу я чи не приношу.
— Я так і сказав,— Коля підморгнув.— Але книжечки читаєш.
— Ясно, що читаю,— сказав я.— Поки що книжки читати не заборонено.
— А то можуть буть разні книжки і анті-совєцькі... Вони недаремно інтересуються. Ти б того, те дєло, кинув, бо загремиш, як старший тобі кажу. Не знаю, хто тобі їх дає, але ти ще пацан, тобі жить ще треба. Я їм сказав, що ти з книжками не ховаїшся, що вони на тумбочці чи в тумбочці лежать. І знаєш, що той барбос сказав: "Ми знаємо!" — вони тут уже в тебе робили шмон.
— То хай роблять,— сказав я.— Я нічого не ховаю.
Коля озирнувся, ніби нас хтось міг тут підслухати й прошепотів:
— Слиш, може б ти мені дав щось таке почитать...
— Та не читаю я нічого такого, Коль,— сказав якомога щиріше.— Це вони щось переплутали.
— Кажи, кажи!.. То не ті, що переплутують. Коли вони тобою заінтерисувалися, щось є... Я ж не дурний.
Я насторожився. Може, Коля був і недурний, був він, зрештою, як на мене, й непоганий хлопець, але ця остання фраза змусила мене триматися на бачності. Взагалі, я останнім часом про існування за собою нагляду ніби й забув — надто вже захоплено жив. Засобами застороги, правда, не гребував, але був таки менш сторожкий.
— У мене, Коль, перед тобою секретів нема,— сказав я.— Хочеш, буду тобі показувати ті книжки, а коли тебе щось зацікавить, читай. Ти розумний хлопець, але боюся, що тих книжок не вгризеш. І ніякі вони анті-совєцькі... А те, що вони мною заінтересувалися, нічого дивного, бо, як мені казали, вони скрізь нюшать. По гуртожитках найбільше.
— Не думай, 'то я на пушку тебе беру,— сказав Коля.— Я про тебе їм нічо не сказав.
— А що ж ти можеш сказати, Коль? — здивувався я.
Коля озирнувся й підморгнув мені таємниче.
— Щось та й міг би сказати,— майже прошепотів.— Ти не такий як всі... А раз не такий, щось там за пазухою держиш. У гуртожитку буваєш мало, десь шаландаєш, приходиш пізно, до чарки не дуже. Нє, щось там у тебе є...
Він справді був недурний, цей Коля, тому й виявив до мене підвищений інтерес. Але хто він: приятель мені" чи ворог? Чи ж те, що я "не такий", приваблює його чи викликає глуху заздрісну неприязнь? От тобі мул і дно, подумав я,— і в мулі, і на дні є свої закони, а ті, що втикуються сюди збоку, не завжди вміють і можуть під ті закони підлягти.
— І ти їм це казав?
— Не на того напали,— мовив Коля.— Я, може, цю страну дураков більше тебе не люблю. Але я не такий, щоб узяти себе за жабри.
— Гаразд, Коль,— сказав я, поклавши йому руку на плече.— Щиро тобі дякую, що попередив. Ти справжній друг. Коли в мене будуть щось розпитувати про тебе, я тебе теж попереджу.
— А що можна розпитувати про мене? — насторожився Коля.
— Кажу ж тобі: вони нюшать. Там, де щось є і де нічого нема. Треба ж їм щось робить!
— Да, я їм так і сказав,— мовив Коля.— Ми тут укалуєм, сказав, а вам нема чого робить. Ти от, кажу, здоровий, як бик, то пішов би, коли такий правильний, на стройки комунізма.— Коля засміявся.
— Та ти що? Так і сказав?
— А ти що думав! — героїчно мовив Коля, ще й носа задер.
— Погано сказав. Тепер вони й за тобою будуть нюшить.
— Ну, мене так просто не візьмеш, хай викусять,— Коля зробив непристойний жест, а я подумав, що він уже бахвалиться: навряд чи такі речі казав. Може, думав, а не казав.
За мить він знову подивився на мене уважно, навіть з підозрою.
— Слиш, а звідки ти про них так знаїш: і шо нюшать, і що общагами інтернуються, шо треба казать, а шо нє?
— Дурний цього не знає, Коль,— мовив я.
— А я от і не знав, хоч не дурак,— мовив Коля.
— Тепер знаєш,— відказав я.
Коля докурив сигарету й плюнув нею у відро в кутку.
— Давай договоримся,— шепнув.— Коли вони в тебе про мене щось, ну пойняв, і коли вони в мене про тебе — то понятно! Бо вони мені казали, що разговор у тайні держать. В случаї чого, я тобі нічо не говорив, добро?
— Добро,— сказав я, і ми пішли до кімнати...
(Продовження на наступній сторінці)