Ця розмова розбила вщент мій ейфорійний півникарський настрій, я довго крутивсь у постелі й не міг заснути, до речі, Коля так само. Зрештою, заснув і знову приснилася мені моя кочегарка і піч, що була ротом вогнедишного звіра чи людини, чи ідола, чи того й того заодно; мені приснилося, що моя кочегарка — це величезна, не так висока, як широка зала, в якій лежать зв'язані, напівголі, а то й голі люди, і так їх багато, що вони нагадували сплетену вервечку рук, ніг, спин, голів, грудей — старі й молоді, жінки й чоловіки, вони ворушилися і ворушилася вся та сплетена маса. В проходах між людьми ходили чорти з бичами й плескали, або ж вряди-годи кидали тими бичами на спини, голови, руки й ноги, і в тому місці спалахувало виття-плач. Чудисько ж, ідол, людина чи тварина, вряди-годи механічно розтуляло червоні розпечені губи, і саме в той момент два могутні чорти жбурляли чергову жертву, яка видавала протяжний зойк. Залізні губи при тому стулялися, а з очей блискали потоки іскор. Почвара рухала щелепами, ніби пережовувала жертву, а тоді знову розтуляла пащу — вкидали туди розпластане тіло. Вони, очевидно, також були втомлені, бо піт густо тік струмками по їхніх чорних тілах — чорний піт чорними струмками. І от трапилося раз, що вони, ті чорти, не встигли кинути жертву, тоді чудисько виригнуло з рота вогняний смерч і обидва чорти миттю звугліли й розлилися чорною смолою. Натомість порискочило два нових і закинуло до рота пащеки жертву. Губи стулилися, з очей бризкнули іскри, і потвора заворушила щелепами. І хоч зникали люди один за одним у пащеці потвори, їх у залі не меншало, бо в розчинені двері в'їжджали з тачками інші чорти, а в кожній тачці було по зв'язаній людині. їх звалювали на очищене місце, розвертали тачки і мчали з ними в чорний розхилений простір дверей. Я теж був серед тих скручених і сплетених, зв'язаний однією мотузкою з Артуром, Славком, Ларисою, Людою, Степаном Вітличним, братами Горбачами, Славковим дядьком — пута впились у тіло й роз'їдали його, і я зовсім близько був до печі — отієї жахнючої всепожираю-чої почвари, вряди-годи й на мене падав пекучий бич, і я, як і всі, кричав, крутився, звивався, жах мене з'їдав, бо лишалося мені зовсім небагато, ще півгодини, найбільше годину, і мене вихоплять із цієї маси і жбурнуть у піч, тоді спалахне останнім зойком моя свідомість, і я навіки пропаду, перетворившись у нікчемну купку попелу. І от до мене кинулися чорні істоти, які спливали чорним потом, схопили за руки й за ноги, розмахнулися мною і я полетів у ненаситний рот потвори, але в нього не встиг улетіти, бо почвара передчасно замкнула .вуста — я вдарився об залізо її вуст і прокинувся.
Перелякано зирнув на годинника — було вісім годин ранку. Я схопився з ліжка, бо часу лишалося зовсім мало, адже о дев'ятій тридцять мав приїхати автобус із Ларисою, а їхати до автовокзалу таки далеченько. Хлопці ще спали — була субота,— і я швидко вбрався. Метнувся в туалет, кинув у розпалене обличчя кілька пригорщ зимної води, прополоскав рота, бо чистити зуби було ніколи, а за кілька хвилин бухнув дверима гуртожитку — на мене потекло свіже весняне повітря. Над головою розгорнулася неймовірно чиста блакитна баня неба, а недалеко задзвонила синиця. Повітря ще не встигло напитися диму Дарницьких заводів, було ясне, свіже, гостре на смак — таким воно буває тільки навесні. І це був такий разючий контраст між тим, що мені снилося, і цим весняним, повним сонця й пробудження ранком, що я захлинувся від радості, що той сон лише довільне марисько, результат моєї нічної розмови з Колею; зрештою, не існує тепер печей і масового знищення — часи вже не ті, а гайки, якими нас прикручували до залізного тіла державної машини, мабуть, уже зі стесаною різьбою; можливо, й той спрут, що безвидно охопив мацаками все живе й мисляче, не такий уже й страшний, як його малюють, а коли про нього забагато думати, то можна здуріти і звихнутися. Так гадав тоді я, бо хотів так гадати, бо десь у глибині цього весняного простору їхала до мене дівчина, яка заполонила мої думки й серце; зрештою, й день благословляв мене на речі ясні, отож, яке мені діло до того спрута, до чортів, огненних печей, коли над головою таке небо й отаке сонце, коли так ясно й прекрасно дзвонить до мене синиця, коли я весь переповнений хвилюванням од майбутньої зустрічі з коханою,— ні, був би я ідіотом, щоб думати про темні речі. Отож, вигріб із себе рештки того сну, всю оту павутину і всіх павуків, все оте темне, сколошкане й тривожне, і скочив у трамвай, що мав привезти мене до Ленінградської площі вже цілком оновленим, легковажним і радісним. Але коли я сидів біля вікна й дививсь у шибку, думки мої все одно вряди-годи наверталися до того сну і до нічної розмови: хто зна, думав я, чи Коля щирий, чи хоче ввійти до мене в довіру — поки що з ним зближуватися не варто. Можливо, щирий, але його пропозиція дати почитати оте "щось" виглядала підозріло. Однак, міг то бути цілком природний інтерес, а могла бути, як він назвав, і "пушка", тобто провокація. Я знову струснув із себе ці гадки і вийшов із трамваю, щоб пересісти на автобуса, що мав привезти мене на автовокзал. Зирнув на годинника: часу було мало, але я встигав. І ось уже їду автобусом, і в мене глухо защеміло серце — по-справжньому почав хвилюватися. Це до решти звільнило від тоскного думання про стежу за мною, і я все частіше й частіше нервово позирав на годинника — автобус, мені здавалося, не їхав достатньо швидко.
Біля автовокзалу підхопився. Але коли сходив із автобуса, нога натрапила на клаптик льоду, я посковзнувся і гримнув об асфальт. Мене підвели якісь співчутливі руки, я обтрусився, але урочистий і схвильований настрій як рукою зняло — за забобонами, це знак був недобрий. Зиркнув на годинника: скло на ньому було побите, власне, потріскалося аж так, що стрілки ледве проглядали. До приходу автобуса лишалося п'ятнадцять хвилин, а що часто приходили й раніше, треба було поспішати. Так воно, зрештою, й було: Лариса вже стояла на пероні у білій шубці, чорних штанах і в'язаній шапочці.
— Слава Богу! — сказала вона, йдучи мені назустріч.— А я вже думала, не дістав моєї телеграми.
Наставила мені щічку, і я її чоломкнув.
— Ще п'ятнадцять хвилин до прибуття,— пробурмотів я.
— Ти живеш у країні, де нічого не робиться точно,— сказала Лариса, і я трошки здивувався: досі вона щось проти "країни" не говорила, очевидно, це вже був Артуровий .вплив.
— Скільки маєш часу? — спитав я.
— А ти вже рахуєш час? — звела вона брівки.— На вечір, якщо тебе влаштовує, мушу бути вдома. Я цю ніч ночувала у Лялі, вона живе недалеко автовокзалу — за теорією, мала б пробути в неї цілий день. Можна зараз узяти квитка?
— Можна,— сказав я, і ми пішли до кас.
— Ні разу не була в Києві,— промовила Лариса.— Скільки тут машин-н-н!
— Кожне місто має свій антураж: машини, вулиці, будинки, люди. А зрештою, скрізь такі самі вулиці, машини, люди й частково будинки. Різниця в ритмі і кількості.
— Відчуваю, що мені тут кошмарно сподобається,— мовила Лариса.— Не будеш дивитися на мене, як на провінціальну дурочку?
— Це залежатиме, кого ти вдаватимеш,— мовив я.— В Житомирі я так на тебе не дивився.
— Ну, в Житомирі ти дивився на мене просто як на дурочку. А тут я буду ще й провінційна дурочка, красота!
— Перестань, Ларисо,— сказав я, штовхаючи від себе скляні двері й пропускаючи її вперед.
До речі скажу, забігаючи наперед: Лариса на київських вулицях і справді виглядала провінціалкою, і я навіть подивувався її бездоганному чуттю. Але це знову-таки свідчило, що вона далеко не дурочка, та я давно не ставився до неї як до дурочки — її наївна мудрість часом таки вражала.
Хотів, щоб узяла квитка на четверту годину, але настояла, щоб узяти на другу.
— Але ж за цей час нічого не побачиш! — розчаровано сказав я.
— Побачу іншим разом,— мовила вона незворушно.— Я підневільна істота і залежу від батьків. О шостій мені треба бути вдома.
— Такі вони в тебе деспоти?
— Не деспоти, а я так обіцяла.
Ми взяли квитка й вийшли з автовокзалу.
— А чому не сказала, що їдеш до Києва? — спитав я.
— Бо вони мене не пустили б. Добре знають, що у Києві ти. А з тобою мені заборонено зустрічатися, от!
— Але ж чому заборонено?
— Бо ти в моїх батьків, як це сказать... ну, викликав негативну реакцію.
— А хто їм сказав, що я в Києві?
— Я,— незворушно мовила Лариса.— Це для того, щоб не гризли мені голови.
Інфоримація була нова й трохи приголомшила мене. Отже, Ларисі вдома заборонили зустрічатися зі мною, бо я викликав у її батьків негативну реакцію. Нічого дивного: вони в мене викликали не менш негативну реакцію, але чому Лариса виявилася така слухняна? Судячи з її норовливого характеру, слухняною не повинна бути.
— Чим же я не сподобався твоїм батькам?
— Вони вважають, що ти погано закінчиш,— засміялася Лариса.— Уявляєш! Таке дурне! Та ти ж як овечка!
— Я овечка? — мій голос зламався.
— Ну да,— мовила Лариса.— При найменшій небезпеці овечка сахається в кущі. Оце і є те, що мені в тобі не подобається. Саме тому я й стала Артуровою подружкою, бо хто погано закінчить, так це Артур. Артур твердий, він або зламається, або вистоїть. А ти не зламаєшся і не вистоїш...
(Продовження на наступній сторінці)