Я був заскочений. Виявляється, батько мій був ще більшим вільнодумцем як я, принаймні більше за мене розумів. Ніколи раніше не вдавався зі мною в такі розмови, хоч ми жили поруч усе життя.
— Живемо в країні брехні і брехунів,— казав смутно батько.— А брехню треба захищати, це правда захищає себе сама. Через це у нас така велика армія, стільки багато шпиків і така могутня у нас політична поліція. Нам кажуть, що біле — це чорне й навпаки, а коли хто сумнівається, того — під ніж.
Отож всі дружно кричать, що біле — це чорне, а чорне — це біле!
І тут він виклав свою теорію життя, просту, але й несподівану.
Поділ людей на панів і простих був і є і завжди буде, але не тим люди між собою різняться — то різниця позірна. У світі є люди й болото, сказав батько. Болото — це ті, що рвуться до чинів, обставляють свої конури чи квартири, обвішують себе цяцьками чи пишними тканинами, болото невдоволиться, злоститься, заздрить, топить брата свого, хоче стати чи підскочити у вищі начальнички, краде, вдається до пияцтва, розпусти, чинить злочини, освячені державою чи й не освячені, намагаються більше й краще з'їсти й випити, менше працювати, а більше взяти — і кінця і краю їхнім потребам та апетитам нема. Це не люди, а істоти, сказав батько, вони земля і в землю перетворяться. В їхнє число входять пани й непани, освічені й неосвічені чи малоосвічені, вищі й нижчі, бо всі одному Богові вклоняються, і ймення тому Богові — корито. Рвуться до модного, блискучого, розцяцькованого, дорогого, смачного, солодкого, але душі їхні як дупла гнилого дерева, тобто душ у таких людей нема. Це, можна сказати, люди-тварини, які нічим не різняться від собаки чи корови, чи кота, вовка, барана і так далі. Одне слово — вони болото. Але є між них і люди (освічені, неосвічені чи малоосвічені чи й неписьменні), які байдужі до модного, блискучого, дорогого, не ганяються за чинами, посадами, місцями із вищою платнею і за кращою їжею. Головна їхня турбота в цьому світі — здобути, виховати і зберегти чисту душу. Вони не вкрадуть, не уб'ють, не будуть заздростити, ненавидіти, не чинитимуть зла ближньому, бо нічого не хотітимуть у того ближнього забрати, вони просто, чесно й порядно живуть. Байдуже, чи моляться вони Богові чи б'ють йому поклони, чи малюють його образи і схиляються перед ними, вони можуть навіть не думати про Бога, але саме їх обрав Бог і саме вони його сини. Саме завдяки їм світ іще тримається, і його не можна назвати бедламом та бардаком. Кінець світу настане, сказав батько, коли вмре із них останній. Але поки хоч один житиме, світ триватиме, бо саме вони і є цей світ.
Цього разу я був не просто заскочений, а вражений. Тільки тепер зрозумів, чому Іван Маркіянович назвав мого батька дон-кі-хотом — батько викладав свої погляди і йому. Але яка різниця між ними та його думками!
— Все це розказав тобі,— мовив батько, мерзлякувато поводячи плечима,— щоб ти зрозумів: чому ні я, ні мати не підемо купувати тобі довідки. Щоб не думав про нас погано і щоб не вважав, що ми не любимо тебе.
Саме тому не підемо, що любимо тебе!
— Але я ж цього не вимагаю! — вигукнув я.
— І чудово, що не вимагаєш. Ми дуже б хотіли, щоб ти вчився, але освіта з тебе людини не зробить. Людину із себе можеш зробити сам. І коли тобі не вдасться здобути освіти, це ще не значить, що ти станеш ущербним. І з освітою людина може бути болотом, а людина проста й убога піднестися вище царя, коли той — болото, а вона — з душею.
— І мати теж так думає? — спитав здивовано я.
— З жінками діло складніше,— мовив батько.— Вони, бідні, більш підвладні капостям цього світу і цінять речі серцем, а не розумом. Серцем вони багатші нас, чоловіків, через що й серед них є багато людей, а не болота. Але є серед них чимало й болота. Ми, чоловіки, повинні усвідомлювати своє добро і зло, а в них воно часто проявляється натурально.
— А ти віриш у Бога? — спитав я.
— Колись вважали, що Бог у вірі нашій, а мені здається, що й без нашої віри Бог є Бог. Коли віра допомагає людині стати людиною, то хай вона буде, а коли стає ще одним мракобіссям, то це не Божа справа, віра ота, а чортяча. Тому віруючий може бути далі від Бога, як невіруючий. Вірити треба в добру людину і в добро на світі, а не в Бога, бо Бог вищий нашої віри чи невіри. І той, хто Бога хвалить і той, хто Бога проклинає, однаково безумний, бо Бог вищий нашої хвали і проклять.
— Дивні речі кажеш,— мовив я.— А як бути з тими, в кого трохи добра, а трохи зла, трохи світських прагнень, а трохи духовних. Чи не може бути гібриду болота й людини?
— Може й такі є,— мовив батько.— Це люди лукаві.
— А коли не лукаві?
— Тоді це люди неосвітлені. Вони ще не пропащі. Коли ж лукаві, то вони так само болото, а може, й більше: справжнє болото своєї тванності не усвідомлює, а ці усвідомлюють. Немає гіршого у світі від зрадників, провокаторів та лукавих — вони не просто болото, а смердюче болото. Людина з чистою душею не може бути лукава.
Ми повернули й пішли назад. Мороз припікав обличчя, місяць підбився вгору і став менший, але не блідіший. Уся земля була залита тріпотливим сяйвом: від снігу, ліхтарів і місяця. Батько закурив. Я витяг сигарету й собі. І як того разу, коли я його зустрічав із роботи, він коротко зирнув у мій бік, але не сказав спершу нічого. Але, помовчавши, спитав:
— І давно ти куриш?
— Вже з рік.
— Гаразд. Чоловікам це потрібно.
Я припалив від його цигарки. Йшли мовчки й пихкали.
— Ну, а як щодо боротьби за добро? — спитав я.
— Не знаю,— відповів батько.— Все залежить від людини. Одній треба боротися за добро в собі чи світі, а іншій у добрі жити. Одного треба стерегтися: щоб, борячись за добро в Інших, не забував про добро в собі. Бо тоді приходить біда. Коли ж казати про мене, то я вважаю: у добрі жити ліпше, ніж боротися за добро. Бо коли людина живе в добрі, вона зла не сіє, а той, хто бореться за добро, може засліпитися, і добро в його душі зігниє.— Він подумав трохи й додав.— Ні, я проти революцій, бо вони приносять більше зла, як добра. Я за людину з чистим серцем. Але чи у волі Христа було, що його розп'яли?
— Без революцій мерзотні режими не впадуть,— мовив я.
— Впадуть,— сказав батько.— На те обов'язково прийде час. Зрештою, й революції не чиняться з волі людини, а з волі Божої.
— А мерзотні режими?
— Ну, це у волі дияволовій. Адже на землі його царство.— Батько знову трохи подумав.— Ні, я проти боротьби. Бо тоді з життя вилучаються добрі, а лишаються лихі чи болото. Батогом обуха не переб'єш!..
Ми дійшли до хати. Наші вікна світилися, мати нас чекала. Сиділа сама за столом і чекала.
— Не спитала, чи прибирати зі столу,— мовила вона.— Чи, може, ще поїсте?
—' Поїмо і вип'ємо,— сказав батько.— Можна якусь ніч і не поспати. Але чи не ліпше у тиші?
Телевізор був увімкнутий, там передавали якийсь галасливий концерт.
— А я хочу подивитися,— мовила мати,— бо ви, чоловіки, такі нудні!
Хто любив казати подібну фразу? Звісно ж, Лариса. Зрештою, я знав матір більш позірно, як з глибини, більш у побуті, як у душевному спілкуванні. Зирнув на неї уважніше: всміхалася до мене самими очима.
Телевізор ми залишили не вимкнутим. До настрою щойно відбутої розмови ота штучно організована веселість увіч не підходила з її шумом, гамом, банальним співом, не менш банальними жартами й обличчями, але матері все те подобалося. Ну, і хай! Ми випили, поїли і відчули втому — вже не було більше сили ні їсти, ні пити. Я це побачив по батькових притлумлених очах — були посоловілі і тільки на дні їх вряди-годи спалахували іскорки; він, очевидно, й досі переживав те, про що мені говорив. Але вже був здоланий ніччю, їжею, трунком, так само, зрештою, і я. Мати миттю відчула цей наш настрій.
— Прибирати зі столу?
— Прибирай,— сказав батько.— Я вже Новий рік зустрів.
— А я ще телевізора подивлюсь,— мовила мати.
— Постели нам у тій кімнаті, а сама дивись,— сказав батько, позіхаючи.
Мати пішла стелити, а ми залишилися знову сам на сам.
— Як же тобі ведеться в тому Києві? — спитав батько.
— Приживаюся,— всміхнувся я.— То чудове місто.
— А нам без тебе самотньо,— сказав батько.— Відверто кажучи, мені не хотілося б, аби ти нас покидав... Але рано чи пізно... Принаймні, знатимеш, що в тебе є куди повернутися. І що ти не бездомний блукач.
— Так,— сказав я.— Сьогодні це відчув.
— І слава Богу! — коротко мовив батько. Він уже засинав. Загалом, трунків уживав мало, а коли вживав, то його відразу ж після невеличкого збудження тягло на сон. Зараз уже не міг боротися зі сном і втомою.
— Постелила,— сказала, входячи, мати.— Ти теж, сину, лягатимеш? Ми з тобою ще й не поговорили доладу.
(Продовження на наступній сторінці)