Цього разу господиня не сиділа у фотелі владною королевою, тримаючи мене перед собою як слугу чи учня, який завинив перед її величністю, а люб’язно запросила нас сісти до столу, запропонувавши чай із коржиками. Іра ж відразу підхопилася, запропонувавши поміч, і вони обидві сховалися за дверима, в які ні разу не входив, теоретично там мала бути кухня, отже, ніби зібралися обслуговувати обидві мене, грішного, мов пана якого, у чотири руки — позиція для мене цілком незвична, отже, ліпше подумати, що вони забули про мене, залишивши стриміти бовдуром за столом, накритим важкою, яка могла би бути й музейним експонатом, скатіркою. Принаймні дістав змогу спокійно тут роздивитися, бо коли заходив сюди, то пробував вельми коротко та й ніколи не сідав. На світі речей я знався мало, мій інтерес — книги, але тут усі речі були з того минулого, у якому не жив: гнуті віденські стільці, канапа чи диван із прямою спинкою і з двома валками по боках; кілька потемнілих картин без скла, мальовані, очевидно, якимсь аматором, тобто без жодної мистецької вартості, старовинний німецький годинник у різьбленому футлярі, за склом монотонно похитувалася жовта бляха маятника — такі годинники бувають із боєм, але не чув, щоб цей вибивав години. Збоку — буфет чи креденс із важкою підставкою-шафкою, на якій зведено конструкцію легшу; дверці засклено фігурно різаним і навкоси заточеним, уставленим у нікельовану оправу склом; кругле старе дзеркало почало руйнуватися, бо обкришилося по краях, і якось печально зорило, ніби й справді було, як у готичних творах, вступом для духів із минулих часів; різьблена шафка була покрита старим, справді вишуканим мереживом, на ній стояла фотокартка — чоловік у військовому однострої ще царських часів. На стінах у важких рамцях за склом висвічувалися вигаслі й увіч нетеперішні обличчя, і все це ніби притрусилося особливим пилом, що його творить час, хоча видимої куряви не було ніде, а може, й не пилом, а тим особливим духом, який завжди відчувається у приміщеннях, де зібрано речі з минулих епох, отже, чимось, я б сказав, музейним. Певне одне: господиня, очевидячки, із старої інтелігенції невисокого суспільного становища; цікаво, що книг не побачив, хіба старий оксамитовий фотоальбом, який лежав на ще одній шафці, прикрашеній такою ж мережаною покривкою. Не міг не помітити й іншого: у моїй кімнаті — жодної старої, отже, цікавої, речі, там меблі сучасного, найпримітивнішого ширужитку. Назагал я мав честь сидіти у вітальні, отже, господиня спала не тут, а за іншими дверима, також зачиненими; на підлозі не помітив килимків чи доріжок. З кухні долинали високі голоси, про що говорили чи співали, розібрати не міг, бо чомусь причинили двері, але одне примітити можна було: ті голоси присолоджено цукровою пудрою; досі думав, що голос у господині низький із каркаючими (воронячими) нотками; зрештою, саме таким голосом зі мною й говорила. Мусив змінити думку й про Іру, бо коли йшли сюди, був переконаний, що не може володіти собою і власними настроями, отож і виглядала роздратованою чи роздразненою, але, переступивши цього порога, ніби за помахом палички, одмінилася, стала лагідна й люб’язна, цілком зігнорувавши, що я такі речі можу помітити, — очевидно, різкі переключки властиві жіночій породі, хоч мене це трохи й дивувало, бо чому ставитися до мене роздратовано, коли не давав до того підстав?
Зрештою двері розчинилися, з’явилася усміхнена Іра з тацею, на якій стояла ваза з коржиками і якась порцеляна того ж стилю, що й ця мебля, — очевидно, господиня тримала її на кухні, ззаду ступала господиня із чайником у руці, цей чайник був у стилі меблів із моєї кімнати, тобто жахливий і нечупарний сучасний ширужиток.
— Вибачте, що залишили самого, — сказала господиня, — але ми трохи з Іриною Карлівною по-жіночому заговорились. Річ у тому, що я в тій школі, де вона тепер, працювала, отже, у нас виявилося немало спільних тем.
Ну що ж, коли й справді так, то ті теми мені не цікаві і вони мали рацію залишити мене в самотині.
Іра вправно і швидко порозставляла філіжанки, чайничка, цукерницю, вазу з коржиками, поклала ложечки, а господиня поставила на чорну від сажі підкладку отого жахнючого ширужиткового чайника, і той на цьому столі стримів, як чужорідне тіло чи символ часу, у якому маємо щастя жити, — дисонанс, скажу, разючий. Я навіть подумав, що господиня цим рухом ніби перемкнула регістра тональності, бо її голос знову став знайомий: низький із каркаючими нотками.
— Прошу, призволяйтеся, — сказала, сівши до свого фотеля, якого присунула до столу. — На жаль, варення тепер не варю, а колись, за моїх часів, чаювання без варення не відбувалося.
Ми з Ірою сіли навпроти одне одного на віденських стільцях, але вона чомусь уникала мого погляду, котрий увіч хотів порозумітися чи запитати: чи все гаразд? Виходило, ніби сердиться на мене, а чого було на мене сердитися?
І тут, після того, як розлито чай, — це зробила Іра, — господиня, на велику і, можливо, не вельми шляхетну мою втіху, вчинила Ірі справжнього допита, перед цим чемно перепросивши, що вона, мовляв, така цікава, але свіжа людина рідко тепер у цей дім заходить, отож її інтерес, попередила господиня (голос був низький, але без каркаючих ноток), — інтерес самотньої старої жінки, а самотні старі жінки завше неподобно цікаві — я це зауважив, поклавши собі не тримати на видноті принаймні свого щоденника. Вона ж, господиня, ніби відчувши мою засторогу, сповістила, що колись любила багато читати, і в них була добра бібліотека, але з неї залишилися самі окрушини (дещо з того давала мені читати, але відкрито їх не тримала, а десь сховано), однак тепер читати не може, бо очі болять і навіть окуляри не допомагають.
— Казав Дмитро Іванович, що живете в Києві? — почала допита господиня, я кинув оком на Іру й побачив, що вона внутрішньо зіщулилася, але на обличчі тримала свою й справді привітну й милу всмішку, очі ж залишалися холодні й трохи метушливі.
— Так, — коротко відповіла.
— Співчуваю, бо недогода їздити щодня туди й сюди.
— О, я звикла! — мовила Іра. — Крім того, люблю їздити.
— А я не люблю, — вперше каркнула господиня. — І ніколи не любила. А де в Києві живете?
— Недалеко вокзалу, — спробувала викрутитися Іра десь у тому стилі, як викручувалася і від моїх прямих запитань, ну хоч би про її прізвище, яке довідався таки при сприянні своєї милої господині; зрештою, і вона дізналася не від Іри, а через свої, як сказала, "звіди". До речі, мову мала правильну, навіть вишукану, отже, належала, як виснував ще раніше, до старої української інтелігенції, а та мене цікавила завжди.
— Хоч це зручно, — мовила. — А на якій вулиці? Я Київ знаю дуже добре, бо довго там жила.
— На Жилянській, — неохоче сказала Іра.
— Який збіг! — радісно вигукнула чи, власне, каркнула господиня. — Але ж і я колись жила на Жилянській, у нас там збиралося чудове, ну, просто чудове товариство! А який номер?
Іра назвала номера, але це виявилося ближче до вокзалу, ніж жила колись господиня, вона назвала номера свого й описала коротко будинка, у якому жила. І тут я зрозумів, що Іра каже неправду: щоб дістатися на Жилянську, не треба було тролейбуса, та ще й десятого, який курсував до бульвару Шевченка, а тоді до університету й далі; трамвай підходив ліпше, бо могла вийти після повороту із Саксаганської, однак трамваєм їхала лише раз, а двічі таки тролейбусом, причому першого разу, коли були ще майже незнайомі, обрала таки тролейбуса. Я пильно дивився на Іру, на всі, як то кажуть очі, але вона того ніби не помічала.
— Живете з батьками? — продовжила допита господиня.
— Звичайно, — відгукнулася Іра. — Як же ще?
— Ну, Дмитро Іванович не живе з батьками, а він вашого віку, — резонно зауважила господиня. — А ваш батько Карло… Чому в нього таке дивне ім’я? І як його звуть по батькові?
— Васильович, — сказала Іра.
— Карло Васильович, — задоволено затвердила господиня, — то він ще працює? Не вчителем?
— Ні, він агроном, — неохоче сказала Іра.
— Агроном і працює в Києві? — здивувалася господиня.
— Так, — сказала Іра. — В Міністерстві сільського господарства.
— О, то ви з доброї родини! — задоволено прорекла господиня. — Колись серед агрономів були дуже культурні люди. А мати ваша теж працює?
— Мати не працює, — мовила Іра. — Хворіє і змушена була покинути роботу.
— А що в неї таке? — швиденько запитала господиня, і вперше, відколи її знаю, її очі жваво зблиснули. Воїстину, як сказав один мій знайомий злостивець: "Жінки люблять свої хвороби більше за чоловіків", — принаймні ця тема їх завжди чомусь непомірно збуджує, я знав це по своїй матері.
— Ну, це важка тема, — сказала Іра. — В неї був інсульт.
— Інсульт — це страшна річ, — ентузіастично пророкотіла господиня. — Найбільше, чого боюся, то це інсульту. Бо як тоді прожити самотній людині. Лежача чи ходяча?
— Трохи ходить, але погано.
— Співчуваю! А сестер і братів маєте? — поцікавилася ніби між іншим.
— Є сестра, — сказала Іра і вперше зустрілася зі мною очима, я зрозумів чому: тепер мені мало стати ясно, чому так поспішає додому, а ще й те, в яку халепу я її втрутив, намовивши на цього візита.
— А сестра з вами живе?
— Ні, вона заміжня і живе з сім’єю окремо.
(Продовження на наступній сторінці)