Цю історію кладу як виправдувальну собі в тому самосудилищі, яке влаштував у весняному лісі; тоді намагався зрозуміти Іру, а тепер хочу — ще й самого себе. Мій вивідчий інтерес мав своє, як визначав, коріння; не бажав попектися вдруге на тому ж вогні, тож і хотів про свою обраницю знати все, що можна було. Через це й спитав тоді Іру: "Що в тому злого, коли в тебе запитали про родину?" Окрім того, мене вельми турбувала ота історія з Калиновською: був майже стовідсотково впевнений, що Íрина мати напевне Калиновська; більше того, Іра здогадується, що я цю історію знаю не лише з її вуст, тож активно загороджувала до неї всі виходи та входи. ("Не люблю про це розказувати, маю свої причини", — сказала.) Чому? А тому, що можна уявити, яка реакція була б у її шаленого, ревнивого батечка, коли б привела мене у свій дім (квартиру) і радісно сповістила б:
— Таточку, це син отого, котрий мав роман із нашою мамою! Я його люблю, а це значить, що перестанеш, таточку, маму за те мучити!
То яка могла бути нормальна реакція такого чоловіка, яким я уявляв її батечка? Таж він заревів би, мов бугай, схопив стільця й кинувся б на мене, а я мусив би класти ноги на плечі, бо такі типи не прогнозовані.
Здається, я трохи піджартовую, але смішного в тому мало. Отже, Íрину тактику варто визнати за розумну: вона не хоче дочасно зіштовхувати полярні сили, бо це призвело б до трагедії у стилі "Ромео та Джульєтти", тобто ми навзаєм постругаємося. Коли ж не так, то всю цю історію я розуміти відмовляюся.
18
Жахливо не хотілося зустрічатися ще раз із господинею, отож спробував відчинити двері якнайтихіше, але вони, бувши змащені, очевидячки, злотворною чи злорадною мастю, від моїх обережних рухів зарипіли так люто, що господинині двері мали конче розчахнутися, а в них постати вона у всій своїй величі, що й сталося абсолютно так, як уявив і вже мав нагоду описувати.
— Зайдіть на пару хвилин, — сказала по-діловому господиня, — якщо вам цікаво послухати, що думаю про вашу… ну, знайому.
Було вкрай нецікаво слухати, що думає про "мою знайому" господиня, бо я це достеменно знав, але був настільки утомлений самокатуванням і вичерпаний, що суперечити не мав сили, відтак подумав, що більше, ніж є, мене ніщо не вичерпає, а відбути церемонію однаково доведеться. Тому мовчки переступив її порога, сподіваючись, що знову всядеться на свого фотеля й перетвориться в королеву-пророкиню. Але стояла, не запросила сісти й мене.
— Не хочу, щоб думали, Дмитре Івановичу, що влажу у ваше життя, але живемо в одному домі, тож не можу не відчувати за вас моральної відповідальності.
Прорекла цього пасажа напівурочисто, напівкаркотливо.
— Але, по-моєму, я цілком повнолітній, — кволо заперечив я.
— Це по-вашому, — сказала тим-таки тоном. — Але збоку, як то кажуть, завжди видніше, а ще дивлюся на речі з висоти свого віку. Це ж каже мені, що ви безпомічний і вам потрібний добрий догляд. Одне можу запевнити і хочу, щоб вірили: зла вам не бажаю.
Голос її лунав у трохи завищених регістрах, але не через те, що сердилася, бо в жінок, скільки знаю, саме тоді і з’являються завищені регістри, — навпаки, та завищеність була від її патетичної настроєності, згадати б хоча оте чудове: "з висоти свого віку". Окрім того, чітко підтвердила мого здогада щодо її починань, якого виклав вище.
— Чого б мали бажати мені зла? — сказав я.
— Отож-то, жодних на те причин. А добра вам хочу, бо мені вас жаль, — патетика з голосу не зникла й тепер, але й давніше знав, що мені готується нещадимий удар, отож внутрішньо зіщулився. Вона миттю це помітила.
— Та не лякайтеся, — сказала поблажливо, — нічого страшного не скажу, а тільки те, що повинно вас уберегти, бо належите до таких, кому потрібна опіка.
— Але чому почуваєте до мене жаль? — пробелькотів я.
— Бо чоловіки у виборі жінки, як мусила переконатися, особливо такі, як ви, дурні та сліпі й не бачать розставлених на них силець.
— Хочете сказати…
— Так, хочу сказати, що ваша знайома не порядна дівчина, а таки дівка!
— Вибачте! — спалахнув я, хоча сподівався саме на такі слова.
— Не вражайтеся, бо спокійно це доведу, — каркотливо, але без патетичних ноток сказала господиня. — Вже казала: провела щодо неї звіди. У неї там, у школі, недавно був інший роман, і повелася так, що від неї відвернувся весь учительський колектив.
Оце й був удар. Сподівався на нього, але такого не чекав, тим більше, що у співній партії, яку повела господиня з Ірою, в отому дуеті високими голосами із цукристими домішками, було сказано щось зовсім протилежне, що, мовляв, про Іру в її школі вчителі найкращої думки, — може, це була така в господині іронія?
— Не знали про це? — перебільшено скромно спитала господиня.
— Таки не знав, — безпорадно розвів руками.
Назагал мав би не слухати її після того лицемірства, мав би по-лицарському обуритися й героїчно гримнути дверима. Але малодушно того не вчинив, а мовчки стояв перед нею, а це значило… Так, це значило, що я готовий її вислухати.
— Не забиратиму багато часу, — по-діловому й без жодної патетики з прикаркуванням зголосила господиня. — Історія така: вона злигалася з учителем фізкультури, а може, вибачте, і злягалася, а тоді заявила директорові, що він хотів її зґвалтувати. І директор змушений був запропонувати вчителеві фізкультури роботу покинути, щоб скандал не виходив за межі школи.
— А коли це правда? — спитав я. — Бо якщо вона дівка, як сказали, то чому такі речі зголошувати, дівці чинити так природно.
Господиня дивилася на мене десь так, як і тоді на Іру, коли та зумисне розлила на її старовинну скатертину чай.
— Це вчинила з помсти, — каркнула, виділяючи кожне слово, — бо хотіла того фізкультурника окрутити, а він свою родину покидати не побажав. Те, що він не цяця, так само певно, бо, маючи жінку, в гречку таки скакав, але швидко цю дівку розкусив.
Отже, удара мені завдано блискучого, за класичними правилами боксерського мистецтва, бо впав на мене із цілком несподіваного боку. Я стояв і хапав ротом повітря, а це значило, що вдарено мене хоч і за класичними правилами, але в недозволене місце, тобто супроти тих правил.
— Переконані, що це правда? — спитав і справді безпомічно.
— Абсолютно! — відрубала господиня. — Розповіла це мені вчителька тієї школи, до речі також Ірина.
— Ірина Володимирівна, — сказав приречено. — Маленька й кругленька, учителька природознавства.
— Знаєте її? — з підозрою спитала господиня.
— Так, — збрехав я. — Заходила якось у нашу школу.
— Заходила в учительську? — здивовано спитала господиня.
— Так, — сказав я. — Хотіла щось сказати Наталії Вікентіївні, — цю Наталю ввернув, бо перша спала на думку.
— Але того не може бути! — вигукнула цілком експансивно господиня. — То ж її найбільший ворог, саме через неї вона й пішла з нашої школи.
Я, здається, попався. Господиня добивала мене короткими прямими ударами, як боксер суперника, котрий перестав чинити опір, як я щось тямлю у боксі, але колись хлопцем на таких змаганнях бував.
— Може, й не Наталія Вікентіївна, — пробурмотів. — Не придивлявся, так мені здалося.
— Отож! — знову перейшла на патетичні ноти господиня. — А кажете, що не потребуєте над собою опіки. Я б вам цього, може, й не казала, бо ви мені ніхто, але як живете в мене…
— То відчуваєте моральну відповідальність, — згодився приречено. — Дякую!
— Оце правильно! — мовила господиня. — Хочу вам тільки добра. Я сказала все!
Остання фраза прозвучала воістину із цезарських вуст. Я повернувся й пішов до виходу, а коли переступав порога, мені в спину послано ще одне, але вже не удара, а заштрика шпадою:
— До речі, чай вона розлила навмисне. А ви кажете: не дівка. Дівка, тож оминайте її десятою дорогою! І запам’ятайте моє слово: з нею ви ніколи не одружитеся! Ніколи!
(Продовження на наступній сторінці)