— І ще одне потрібне. Не знаю твого прізвища.
— А я ж твоє знаю! — кинула гостро.
— Нічого дивного, — відказав. — Ти мною цікавилася, а я тобою, на жаль, ні.
— Отож! — мовила. — А знаєш, чому тобою цікавилася?
І мені тієї миті жахливо захотілося сказати: "А тому, що прізвище твоєї матері Калиновська", — і ці слова просто висіли на язику, але зумів стриматися.
— Сам дивуюся, — відповів на позір спокійно. — Бо належу до чоловіків, які не подобаються жінкам. Відповідно, мною їм нічого цікавитися.
— Дурна в нас виходить розмова, — розсміялася штучно. — Обов’язково до тієї мегери йти?
— Не конче, але бажано, — розважно сказав. — Щоб здобути легального статуса. Бо я сповістив, що стосунки між нами серйозні.
— Гадаєш? — спитала, ніби випірнувши із самої себе.
— А що, знову збрехав?
— Воліла б сьогодні до твоєї мегери не йти, — мовила категорично. — Не той у мене настрій.
— То й не йдім, — сказав легковажно. — Покажу тобі ліс, він уже починає оживати.
— Але тобі це треба? — спитала. — Отже, коли треба, то мушу піти.
— Мені потрібно, — відказав лагідно, — щоб у тебе покращився настрій, все інше зараз неістотно.
— Так турбуєшся про мене?
— А чому маю не турбуватися? — спитав. — Маю щодо тебе й справді серйозні наміри.
— Але ж зовсім мене не знаєш та й не хотів знати, хоча бачив не раз. А я про тебе щось та й знаю.
— Маєш рацію, — жартівливо відказав і підвів руки, ніби здаюся. — Тут у тебе безсумнівна перевага, і я визнаю: був сліпий і дурний.
— Отож! — сатисфакційно сказала вона.
— Є на вибір два шляхи: офіційне знайомство з господинею, щоб мати легальну змогу перебувати на самоті, і другий — сама самота, тобто оглянути ліс, що його будить весна, як пробудила нас.
Тону я вжив жартівливого, але не міг не відчувати: чорна кішка між нами таки пробігла. Не відаю, хто її пустив і для чого, але так було. Зрештою, коли в Іри й справді неприємності, то чи така вона нестримна і не вміє володіти собою, адже прийшла на любовне побачення і мала б хоч якось маскуватися — дівчата, на моє переконання, у цьому мастаки. І тут мені знову згадався мій донжуанистий приятель, саме той, котрий боявся лягти, померши, на сільському цвинтарі, він якось мені сповістив, що жінки, які відразу легко піддаються, потому обов’язково роблять, як він назвав, "відкат", звісно, якщо вони не легковажні. Отже, це й міг бути, подумав я, традиційний відкат і навряд чи будемо сьогодні з нею близькі.
Оцей мислительний пасаж умістивсь у паузу, яка зависла після моєї пропозиції ступити на одного з двох шляхів.
— У тебе є нестерпна звичка, — сказала вона, — оця: або так, або так, і ніяк інакше.
— То подай третього варіанта, — запропонував я. — Можемо походити вулицями, але тут вулиці цілковито нецікаві, хіба що різновиддям псів, які нас оббріхуватимуть.
— Боїшся, щоб тебе не побачили учні?
— Але ж, мила моя! — вигукнув я, — вони вже мене побачили. А побачене вдруге — це ствердження, а не відкриття. І, по-моєму, ми вже тут сягнули погодженості.
— О так! — сказала вона. — Та учениця дивилася на тебе, як щасливий вуж.
— Отже, ваш вибір, — сказав я, чомусь перейшовши на "ви". — Я ж підкорюся йому безвідмовно.
— Не люблю чоловіків, які підкоряються безвідмовно, — сказала.
— Гаразд! — мовив твердо. — Підемо до мене й візьмемо собі індульгенцію. Бо це потрібно не мені, а нам, і не завжди буває добра погода. Окрім того…
— Що окрім того, — підігнала мене, бо замовк.
— Окрім того, вам, моя люба, бракує ліричного настрою, щоб, пишномовно кажучи, дослухатися до мови лісу та весни.
— Справді пишномовно! — сказала, ведена моєю твердою (чи начебто твердою) рукою. — А чому ти знову перейшов на "ви"?
— Бо нічого про вас не знаю, а ви не бажаєте, щоб знав. Навіть прізвища свого не хочете сказати.
— Ви знаєте моє прізвище, — сказала вона, переходячи й собі на "ви". — Окрім того, прізвище — це щось цілком ефемерне.
— Умовна позначка, — підлестився я. — Але вашого прізвища й справді не знаю.
Цю фразу мусив виповістити, бо з мого язика зіслизало вже: "Калиновська?" Але не бажав поспішати, бо міг би її насторожити. Через це обклався вищеподаним реченням, як рятівним колом, а вона, здається, те помітила, бо в мій бік знову їдко метнувся блискавкоподібний погляд.
— Дивна у нас сьогодні балачка, — засміялася вона, але трохи нещиро. — Ніби сваримося. Але чемно сваримося.
— Найменше хотів би сваритися, — м’яко сказав, — бо страшенно стужився за тобою.
— Я за тобою теж, — глухо відгукнулася. — Може, тому й поводжуся так по-дурному.
Отже, ми свого розлама сяк-так залагодили, але тут я зробив помилку, бо почав у тоні ледь утрованого переказу оповідати свій сон, котрий наснився мені вже тричі: про косу в Азовському морі" про катер, повен гуляк, і про нас, позбавлених одежі, пістолетів та рушниць. Слухала мою оповідь із особливою, навіть нашорошеною увагою.
— А ти був колись на Азовському морі? — спитала, коли докінчив.
— Ніколи, — сказав. — Але чомусь цілком певний, що це на Азовському, а не Чорному.
— Бо таки на Азовському, — сказала тихо. — І я там була. Щось знаєш про мене й розігруєш?
— Та Бог з тобою, Іро! — вигукнув я. — Клянусь, що це був сон, який бозна-чому повторився тричі, а може, й більше.
Але вона увіч спохмурніла й ішла побіч, як хмара: щось я тією розповіддю в ній зачепив. Але як її переконати, що то й справді був сон?
— Мстишся, що прийшла до тебе не дівчиною, — сказала тихо. — Ну що ж, розвідка твоя працює добре, колись про це розкажу.
— Але, їй-богу, це був сон! — згукнув я.
— Не бреши! — категорично сказала. — Ти, як переконалася, це вмієш. І облишмо цю тему, бо мені треба приготуватися до зустрічі з мегерою.
Отже, щось у ній зачепив, і це знову зруйнувало так важко знайдену погодженість — мені й справді треба було кінчати цю балачку, бо підходили до дому, котрий чекав нас із сліпими, але настороженими вікнами-очима, із зачиненим ротом-дверима і з порожнечею у дворі, аж я навіть подумав блаженно: цей дім також сьогодні не в гуморі. Бо хто їх збагне, цих жінок, то чи не ліпше було б нам таки піти в ліс і прислухатися до весняного пробудження та й пробудитися там один до одного? Але було вже пізно, тож чемно пропустив супутницю у хвіртку, твердо знаючи, що хоча ті вікна-очі й сліпі, але більше видючі, а що насторожені, то сумніву тут ніякого.
За хвилю я голосно застукав у двері господині.
15
(Продовження на наступній сторінці)