Ми розсміялися, розмова закінчилася, але вона мене ошелешила. Клава була найближчою Світланиною подругою, і в її інформації сумніватися було годі. Для мене ж це освідомлення набуло спеціального інтересу і знову-таки не тому, що потішив свою пиху, чи почав каратися докорами сумління, чи пошкодував за втраченою можливістю мати добру дружину, — дівчина й справді була, як то кажуть, "душа", — а у зв’язку з оповідженою історією: Клава мене переконала, що платонічна дружба між чоловіком та жінкою — це також любовний роман. З огляду на цю логіку, роман між моїм батьком і Калиновською не закінчився навіть тоді, коли обоє одружилися й завели власні сім’ї. "Вона сохла за тобою", — почув я знову насмішливий чи зневажливий, не знаю, як точніше означити, Клавин голос. Отже, Калиновська сохла і за моїм батьком, бувши одружена й мавши дітей від іншого, — ось що живило ревнивий шал її чоловіка. Напевне й він знав цю історію і вважав її закінченою, а коли дочка сповістила (хай і через сестру), що його дружина продовжує зустрічатися, а ще й таємно, 3 колишнім любасом, оскаженів — це речі нормальні. Оскаженів аж так, що виїхав із Житомира і вивіз невірну жінку в інше місто. Але чи знав він про легальні відвідання Калиновською нашого дому і про її приїзди в Житомир задля цього, хоч би й на похорон? Питання риторичне, але з Києва в Житомир і назад можна цілком змотатися за один день, ще й час залишиться, а ревнивець напевне ж ходив на роботу. Однак тоді, на похороні, Калиновська в нас ночувала, приїхала зранку, очевидячки, одним із перших автобусів, а поїхала наступного дня під вечір (мати її провела, а тоді пішла на вечірню службу в костьол), — такої відсутності чоловік не помітити не міг, а ще з ревними комплексами, отже, поїздка була з ним погоджена. Або ж вона заявила йому, що поїде, незважаючи на його дозвіл чи заборону, і він мусив із цим примиритися — ішлося-бо про похорон, отже, справжній кінець того кохання. Ось які думки збурились у мені після звичайнісінької розмови з Клавою, і я знову мотався алеями Ботанічного саду, підіймався вгору, спускався в яри, сидів на лавці й курив — попри все, даремно чи ні, але кросворд у моїй голові продовжував творитися. До речі, одного разу для газети я склав був з’єднаного варіанта кросворда із сполучених між собою частин, з’єднаних кліткованою смужкою; можливо, ця ідея прийшла до мене також у зв’язку з оповідженою історією: Калиновська та мій батько — один кросворд, а я та Іра — другий. Признаюся, третій, ледь накреслений кросворд: я і Світлана Миколайчук чи тепер Підгаєцька — так і не склався, не тільки з тією простої причини, що наші стосунки не вийшли з платонічного циклу, а з причини іншої, також простої: Світлана на мого листа не відповіла, а самого листа написав тоді ж, у той приїзд до Києва, на головпошті, і відразу ж відіслав. Отже, вона цілком утратила до мене інтерес, а може, була вражена, що я зійшовся з Ірою: жінок збагнути важко, хоч я у цьому скрипті посильно це вчинити намагаюся.
І ще одне зауваження до можливого читача, коли такий знайдеться. Він може запідозрити, що я багато фантазую: де б то можна навіть при великій пам’яті пам’ятати стільки деталей? Але й тут скринька розкривається просто: в той час, про який оповідається, я вів щоденника, отож усе докладно записував, а тепер ті нотатки використовую. Але я й трохи лукавлю, не ховатиму, у своїх здогадних розмислах і запитаннях я, теперішній, знаю набагато більше, ніж тоді, коли все відбувалося. Так, наприклад, я напевне знаю, чи була Калиновська Ірі матір’ю, чи ні, але навмисне того не розкриваю, і це моє лукавство також легко пояснити: пишучи цього скрипта, я ніби переживаю вдруге пережите колись, тож мушу занурюватись у час із питомими його реаліями.
14
Тепер я вже нетерпляче чекав зустрічі з Ірою. І не тому, щоб удатися до розпитів, це було все-таки вторинне, — я стужився за нею і чомусь знову почав побоюватися, що цього разу не з’явиться, — признаюся, це абсурдне відчуття жило в мені проздовж усієї нашої історії. Окрім того, знову почали снитися еротичні сни й у повторі: піщана довга коса в Азовському морі, притому залишався твердо переконаний, що море було не Чорне, а таки Азовське, був і катер із гуляками, який від нас чи віддалявся, чи до нас наближався, часом гублячись у просторі, — гуляки дивилися на нас у біноклі, ґелґотали (очевидно, це були росіяни, але не місцеві, а кацапи, тобто справжні), сміялися, тримаючи в руках наповнені келихи. Зрозуміло й чому, бо ми на краю тієї коси розгулювали чи сиділи цілком голі, притому зовсім не соромлячись гуляк, — удавали, ніби тих і не було; зрештою, для нас їх і справді не було. А коли починали любитися, переконавшись, що катер знову зник, він так само вигулькнув наче з-під води й гуляки висипали на пісок, оточуючи нас колом і кидаючи репліки, а один, бородатий, присів коло нас і подавав поради, як любитися, і ми виконували безвідмовно все, що нам пропонували.
— Але їх немає, правда? — пошепки запитувала в мене Іра.
— Звісно, — спокійно відповідав я, не припиняючи акту. — Хіба не знаєш: це люди з Летючого Голландця.
— Але чому вони до нас приходять? — питала вона.
— Хочуть перешкодити, — казав я. — Але ми не піддамося, правда?
— Так, — згоджувалася вона. — Тільки не забувай, що я теж із їхньої компанії. Минулого літа цілий місяць провела на тому катері.
— Тобто хочеш сказати, — здивовано спитав я, — що й тебе нема?
— А ти й досі не здогадався? — засміялася вона.
— Але ж ти є, — казав уражено. — Торкаюся тебе, входжу в тебе, ні, ти є!
— Тоді й вони є, — пошепки сказала. — Прожени їх, бо не витримую!
Я зривався на ноги й, дико лаючись, — назагал же ніколи не лаюся, — кидався на тих гуляк, які зі сміхом розбігалися, кидались у воду й пливли до свого катера, відтак вилазили на нього залізною драбинкою й повертали в наш бік засміяні лиця.
— Вони пішли? — тривожно питала Іра, сідаючи на піску.
— Хіба не бачиш? — мовив, підходячи. — Розігнав паскудників, як мишей!
— Пацюків, любий, а не мишей, — поправила лагідно. — А я жахливо боюся пацюків.
— Уже не прийдуть, — казав, цілуючи її обличчя й намагаючись знову покласти її на пісок. — Бо постріляю, як псів.
— Але вони не пси, — сумно казала Іра, лягаючи. — Вони пацюки, а пацюків вистріляти неможливо.
— Чому, люба? — запитував я, гладячи її волосся.
— Бо не маєш із чого стріляти, — казала печально вона, — та й не вмієш. Хіба не бачиш: навіть одежі не маємо, бо вони все забрали: й одежу, і пістолі твої й рушниці, а тепер з нас кплять.
— Тоді давай викреслимо їх із свідомості, — сказав я, ніжно поринаючи в неї. — Бачиш, зникли! Немає їх і вже ніколи не буде! Є тільки ми, пісок і море.
— І пацюки, яких не можна прогнати та знищити, — сказала печально вона. — Прожени їх, коханий, бо вони вже гризуть мені п’яти.
І я знову підхоплювався. Але навколо стояла порожнеча, хіба чайки літали, а може, інші птахи, подібні до чайок, і тільки невігласи у птахознавстві переконані, що це чайки. Отож кричали вони горлово й печально, а ще віяв сильний, солоний і гарячий вітер. Я стояв і дивився в порожнє море.
— Чому не проганяєш їх? — крикнула, як та ж чайка (чи не-чайка), Іра.
Підійшов до води і вмочив пальці. Був наче кипінь — обпікся. І знову стояв нерушно, відчуваючи, як повільно вгинається під ногами пісок…
Прокинувсь у гарячому поті й почув, як за стіною постогнує господиня. "Господи! — подумав я. — Адже в цій хаті тонкі стіни! Нам треба бути остережнішими, якщо, звичайно, колись сюди прийдем".
Отже, навіть уночі, прокинувшись, я сумнівався, що вона приїде. Але вона приїхала. Правда, була напружена й ніби знервована, але намагалася радісно мені всміхатися. Погода випала нормальна. Іра роззирнулася й сказала:
— Куди підемо, бо до тебе не хочеться! Там та мегера!
— Яка це мегера? — здивувався я.
— Хазяйка твоя, — сказала безапеляційно. — Так на мене подивилася, ніби я хвойда якась.
— Але ж навпаки: хоче з тобою познайомитися!
І я жартівливо переповів нашу з господинею розмову, тобто подаючи її утровано. Іра слухала уважно, але знову-таки напружено, а в тому місці, де я подав, що ми однокурсники, тож має мені підіграти, раптом вибухла:
— То ти гравець? Чи брехун?
— Не брехун, а тільки трохи факти підтасував, що робимо всі ми й завжди. Це називається дипломатія. Чи ж так сама не робиш?
— Так ніколи не роблю! — відрізала вона.
— А хіба не втаюєш про себе багато чого?
Погляд, який метнула на мене, був блискавкоподібний.
— Утаювати — це не те саме, що брехати, — гостро сказала.
— Сьогодні якась не така, — здивовано протяг.
— Ах, вибач, такий випав день! З самого ранку неприємності.
— То розкажи, — просто сказав, — і я їх з тобою розділю.
— Щоб зіпсувати настрій і тобі? — спитала глухо. — Ні, хочу з гобою добрих емоцій.
І на її обличчі засвітилася її гарна усмішка.
— Гаразд, — мовив я. — Але готовий ділити з тобою не лише добрі хвилини, а й лихі.
— Не зарікайся, бо ще хтозна, — сказала знову трохи роздразнено.
(Продовження на наступній сторінці)