З такими думками знову поблукав любими мені алеями університетського Ботанічного саду, і мені виразно пригадалося, як бачив Калиновську востаннє. Це було чотири роки тому, коли помер мій батько. Мати тоді сказала, я це точно пригадую: "Треба послати телеграму Калиновській", — і доручила це, здається, братові. Господи, як це раніше мені не спадало на думку: брат мій надсилав телеграму, отже, адресу Калиновської мати йому дала. Він може не пам’ятати вулиці й номера, але місто, куди надсилав телеграму, напевне знає. І ще одне: коли б Калиновська продовжувала жити в Житомирі, то ніхто б її не сповіщав у такий спосіб: у нашому середовищі цього не було заведено, бо телеграму слали у виняткових випадках, ось чому й досі боюся телеграм, адже за своє життя одержав їх тільки дві: про смерть батьків — тоді миттю примчався в Житомир. Коли б Калиновська продовжувала жити в рідному місті, то мати просто послала би брата чи мене на відому адресу, і ми ту жінку про сумну подію сповістили б. І третє цікаве в цій історії: мати не тільки знала адресу Калиновської, а й мала переконання, що їй конче треба сповістити про батькову смерть, що й учинила: ще один доказ, що ревності до неї не почувала й лишалася дружньо до неї настроєна; ба в такий спосіб своєрідно пошановувала суперницю, тобто історію стосунків батька з Калиновською знала достеменно, так само й чому той із нею розійшовся, але ні мені, ні братові того, ясна річ, не оповідала, хоча від нас зовсім не таїлось, що Калиновська колишня батькова кохана — згадаймо те іронічне, коли мати казала: "Он прийшла твоя колишня!" Оці речі й були найбільш незрозумілі. Може, про це ґрунтовніше знає брат? Мати моя натоді ще жила, але в неї чи ж допитаєшся? Колись я намагався дещо вияснити (це не стосується до цієї історії), але мати відбулася відмовкою; запитував її якось і про Калиновську, але вона сказала: "Так, батько колись із нею дружив". Не кохався, а дружив. Зрозуміло, але не зовсім, хоч колись і я свого часу дружив із дівчиною, тією-ото Світланою Миколайчук, причому без жодного еротичного наближення, дружив навіть, коли вона почала ходити з хлопцем із математичного факультету, про стосунки з яким мені спершу звірялася, правда, у певних межах, а потім перестала, і ми якось непомітно одне від одного віддалилися. Тепер вона з Києва виїхала, здається, з тим хлопцем одружившись, а я ж не став другом їхньої родини? Чи не була й у батька схожа дружба, раз його син до такого здатний? Але тут я сумнівався. Дружба з дівчиною може бути, але нетривала. Та ж, батькова, з Калиновською була тривала. Зайве казати, що Калиновська на батьків похорон таки приїхала і спинилася таки в нас, допомагала матері в заупокійних клопотах, вони про щось розмовляли, але, бувши гостро вражений смертю батька, я до тих розмов не прислухався; одне тільки можу напевне виснувати: Калиновська приїхала з іншого міста, і ставилися вони одна до одної як подруги, а не як суперниці. Чому? Може, через шляхетство душ? Але я твердо знаю, що мати моя характеру не лагідного, а більше гострого, темпераментного, навіть почасти в’їдливого і любила батька добряче, як то кажуть, "гризти". Так, йому не можна було палити, він же ту заборону увіч ігнорував, і вона просто-таки верещала на нього, коли заставала з цигаркою. А тут така дивна й незбагненна лагідність. Скажу більше, я не міг не помічати, що Калиновська була тяжко вражена смертю батька, виходив навіть парадокс: не так вона втішала в горі матір, як та її, звісно не прямо, тобто приділяла Калиновській ласкаву увагу, а потім, коли все закінчилося, особисто провела її на автовокзал, таки не на поїзд, а на автобус, повернулася пізно, бо навідалася до костьолу, як сповістила потім, — ми вже й турбуватися почали з її довгої відсутності, — де, очевидячки, молилася за упокій батькової душі; загалом же відвідувала костьол рідко, тільки в особливих випадках. Калиновська ж багато сиділа біля батькового тіла, інколи й на самоті і саме тоді плакала. Почувши її плач, мати входила до кімнати, де лежав батько, і заводила якусь балачку, отже, ніби розраджувала. Я й тоді був уражений такими стосунками, але достатньої інформації, щоб пояснити їх, не мав. Правда, мусив признати: ці всі побудови гроша ламаного не варті, коли моє припущення, що Калиновська є Íрина мати, не підтвердиться. Проте цю історію міг би розгадувати, припустимо, з генеалогічного інтересу, вивчаючи історію своєї родини, адже історія родин — це також своєрідний кросворд. Але належав до родини, сказати б, безіменної, тобто мої предки навряд чи могли бути історично значущими й суспільно заанґажованими, а без цього який інтерес у таких пошуках? З другого боку, інтерес може бути суто людський, як в оповідженій історії, а скільки їх, таких чи не таких, навіки загинули в прірві часу? Зрештою, саме система таких історій і витворила мою генетичну систему, через що прийшов у цей світ такий, як є, адже з нічого нічого не береться. Отже, не заперечую потреби індивідуального вивчення історії власного роду. Але тут ситуація складніша, вона торкнулася мене безпосередньо, ба взяла пазуристою лапою за горло, адже мої стосунки з Ірою, чомусь гадалося мені, прямо залежали від неї, і я й досі, по довгому часі, вважаю, що так воно й було, хоча тоді багато чого не відав і більше здогадувався та уявляв, ніж живився беззаперечними фактами. Наука ж, як харчу, потребує саме безперечних фактів — і це аксіома, інакше перетвориться у гру розуму, отже, белетристику. Але я й белетристикою не гребую, бо вона також мова людської душі, інакше б не мала б такого суттєвого місця в людському бутті.
Отже, далі у своїх розшуках я піти не міг, а щоб їх продовжити, мав кілька можливостей: перша і головна — спровокувати Іру чи просто випитати в неї про те, що мене цікавить; друге — поїхати в Житомир, добре було б прихопити й Іру, отже, мав би три години для інтимної розмови, коли спогади — натуральний компонент; у Житомирі ж переговорити з братом, котрому своєї інформації затаювати нема потреби, і схилити до спогадів матір, знову-таки якось це спровокувавши, але це треба чинити вкрай обережно й делікатно, щоб не насторожити її. До речі, мене гостро цікавило, як би вона зреагувала на мої стосунки з Ірою, коли б довідалася, що це дочка Калиновської, припустимо, що це й справді так? Третій варіант примарніший: списатися із Світланою Миколайчук, тепер, правда, вона має інше прізвище, і попитатися, що саме вона розповідала Ірі про мене — це потрібно, аби виокремити дані, які Іра здобула про мене від неї. Це вчинити я міг, бо Світланина подруга Клава, також моя однокурсниця, була киянка, і при випадковому здибанні, уже після закінчення університету, це сталося на Хрещатику, вона дала мені свого телефона, бо ми в розмові разом попечалилися, що всі наші порозповзалися Україною і ніби у воду попадали, а це ж чи добре? Шлях був простий, і я здійснив його відразу. Зателефонував Клаві з автомата біля Ботанічного саду — до речі, це місце для мене особливе, яким залишилося і згодом, бо тут найкраще міг зосередитися, провадячи наукові аналізи із здобутих у Центральній науковій бібліотеці фактів, а ця бібліотека, як відомо, побіч із садом, як і університет. Клава виявилася вдома, ми потеревенили, і я взяв у неї адресу Світлани, вона тепер була не Миколайчук, а Підгаєцька і жила недалеко — у Чернігові. Клава поцікавилася, чому я випустив із рук таку чудову дівчину.
— Бо між нами нічого не було, — сказав я. — Просто дружили та й усе…
— Ти дурний чи придурюєшся? — спитала Клава. — Нє, хлопці бувають часом, як колоди! Та вона сохла за тобою!
— Дякую за комплімент, — сказав я, — але я, очевидно, і справді був колодою.
(Продовження на наступній сторінці)