«Диявол, який є (Сота відьма)» Валерій Шевчук

Читати онлайн твір Валерія Шевчука «Диявол, який є (Сота відьма)»

A- A+ A A1 A2 A3

– Звідки знаєш? – спитав строго патер. – Дивись не бреши!

– Він чоловік добрий, – злякано сказала Луїза.

– З’яви істину, – мовив урочисто патер Йоганес, – щоб я не добивавсь у тебе правди іншими шляхами.

Луїза злякано замотала головою:

– Я сказала правду.

Тоді з іншої кімнати виступив кат, в його руках був дауменшток[5].

– Бачиш цю штуку, – сказав він. – Рука чи нога закладається сюди, а гвинт закручується – буде дуже боляче. Ліпше зізнайся.

– В чому? – злякано спитала Луїза, всі думки від страху в неї змішалися.

– А ти вже й забула, що я питав. Чи Петер Ліпс знав, що його жінка відьма.

– Знав, – тихо сказала Луїза, губи її тремтіли.

– І відмовляв її не тільки від книг, але і від того, щоб не літала на шабаш?

– Так, – шепнула Луїза.

– А сам читав ті ж таки чорні книги?

– Ні, він читав учені книги.

– А звідки знаєш, коли сама невчена?

– Чортики на тих книгах не стрибали.

– З’яви істину! – сказав патер, а кат показав Луїзі бейнештаубе, або іспанського чобота.

– Хороша річ, дівонько! Хочеш покажу, як вона діє?

Луїза заверещала.

– Викладай! – крикнув патер Йоганес.

– Він читав ті самі книги, – видихла служниця.

– Тепер ти молодець! – сказав кат.

– Цього нам досить, – мовив патер, позіхнувши. – Записав усе? – звернувся до писаря. – Хай поставить хрестика.

Луїза поставила.

– Далеко з міста не відходь, – наказав патер Йоганес, колупнувши пальцем у вусі, бо йому засвербіло. – Може, ще тебе покличемо. Йди, дочко, з Богом, і хай тебе благословить Господь!

Луїза присіла, поцілувала патера в руку і чимдуж побігла до дверей, бо їй тут уже й страшно ставало, а ще відчувала вона на спині пильний патеровий погляд, яким той дивився на неї, – як вуж на жабу, хоч і не знала думок, що з’явились у патеровій голові, а це було зовсім не прихильні до неї думки.

V

Усе це відбувалось у магістраті, де тимчасово розмістився мандрівний духовний суд, тут було, зрештою, й тюремне приміщення з колодками та знаряддям для тортур.

Катарина лежала в глибокому підвалі, ноги їй було забито в колодку, аж не могла вона зворухнутися, а на шию їй одягли ошийника із залізними шипами до тіла – ошийник був на ланцюгу, припнутім до стіни. Руки їй прикуто до поперечної балки, лежала ж жінка на балці повздовжній, отож ніби на хресті була розп’ята. Не мала змоги й ворухнутися, тіло їй заклякло й уже боліло, і вона послала думку й молитву до того, котрий був розп’ятий 1516 років тому, бо проповідував світові любов та милосердя і всі десять заповідей. І от прийшли його учні, зрозумівши з тієї науки те, що їм було корисне, тобто пожиточне, й іменем його хреста почали розпинати всіх невдогодних та непокірних, а разом із ними й невинних, в ім’я любові сіючи смерть, а в ім’я покірливості – непримиренність. Ця думка засіла кілочком у голові Катарини Ліпс, і їй раптом здалося, що хтось колись безнадійно зрадив учителя, що вчинок Іуди Іскаріотського – тільки перша печатка тієї великої зради[6]; зрештою, то й не зрада була, а відречення. Зрада ж справдешня замислювалася серед вірних та відданих, тих, котрі за потребою відрікалися, а коли варто було каятися, то й каялися, й поверталися, тих, котрі спершу гонили вчителя, а потім раптом перейнялися його вченням, – побачили-бо дійовість того вчення і відчули його живучість у віках.

Й раніше про це думала, начитавшись книг Святого Письма, але не допускала таких думок до серця; зараз же, розіпнута на хресті, як і він, і в передчутті мук, що на неї чекають, тільки й думала, що про нього й про велику йому зраду, бо мимоволі ніби переходила в його плоть, а її думки ніби навіювалися його думками.

– Господи, – прошепотіла вона, – ти прийшов на світ і дав себе розіп’ясти, бо хотів спасти його від ненависті, яка затопила цей світ. Але, Господи, ти не спас світу, а тільки розтяг свою муку у віки. Велиш добрим та розумним гинути, а лихим панувати. Хіба така має бути наука любові?

Прислухалася, ніби хотіла почути відповідь, але тиша стояла навдокіл. Тяжко нило тіло, бо не могла ним рухнути, в’їдалася поперечна колода у спину, тіло ніби руйнуватися починало зсередини. Ні, вона не зовсім добре знала, що її чекає, бо про те, що чинять із запідозрюваними в чарівництві, ходили тільки глухі чутки, зокрема про нелюдські муки, яким їх піддають, – зрештою, ніхто ніколи живим звідтіля не повертався. Тільки раз бачила вона, як палять відьом, і це було щось таке жахливе, що вдруге і втретє це дивитися не пішла. В тих нещасливих були почавлені пальці на ногах та руках, чорні лиця, осмалені голови, несамовиті очі, сині плями на шиї – і от вона також у їхній шкурі. Десь поруч лежить так само закутий її добрий та напрочуд спокійний чоловік Петер – як би вона хотіла перемовитися з ним, порадитися, але також неможливо. Тоді відчула, що має згадати щось конче потрібне: чи з прочитаних книжок, чи з того, що при нагоді оповідав їй чоловік; здається, це мала бути ниточка, за яку можна схопитися, – їй у голові аж обертом пішло, так напружила пам’ять. Десь читала, чи це чоловік казав, що обвинуваченому в чарівництві не давалося ніяких засобів захисту. В "Malleus maleficarum", тобто "Hexenhammer-i" – "Молоті відьом", було встановлено принцип, що імена доносителів мають зберігатись у тємниці. Одне тільки могли вжити оскаржені, але що? Ні, вона не могла того згадати; колись це було сказано в принагідній розмові; може б, на ясну голову воно б і прийшло на думку, але тепер, коли вона мучиться, коли її чомусь уподобили до Учителя, водночас називаючи її його ворогом, була цілком безпорадна. Ну от, поворушила головою – й шипи миттю в’їлися їй у шию – скрикнула; спробувала поворухнути руками чи ногами – тільки біль був у відповідь на її потуги.

Тоді почула в коридорі кроки – йшло, очевидячки, двоє. Кроки лунко розлунювались у тиші, і їй аж жахко від того стало. Зупинилися біля її дверей, заскреготів ключ. Один із сторожів тримав смолоскипа – всунув його у підставку, перед тим освітивши її всю.

– Ну що, поласуємо, поки її не перетворили у м’ясо?

– Ги-ги! – засміявся другий. – Ти перший чи я?

– Звісно, я! – сказав перший, очевидно, старший. – Відстебни їй ошийника, щоб не заїло. Чуєш, красуне, – до неї нахилилося заросле обличчя. – Може, ми тебе розкуємо й побавимося з твоєї волі? Відьми таке діло полюбляють, ще й з надмірностями.

Вона закричала. Тоді їй всунули до рота кляпа й почали чинити насильство. Відчувала на собі тягар, чула сопіння, запах перегару й часнику, потім упав на неї другий, від цього смерділо перегаром і цибулею. І знову – тягар і сопіння. Вона задихалася, пробувала пручатися, але була безсила. Сльози текли їй по щоках – ось він, початок тортур: позбавлення її честі. Ні, її позбавили честі ще раніше, коли волокли за ноги до воза – то було перше зіткнення з брутальною силою, у волю якої потрапила.

Потім їй дали спокій. Пішли, зачинивши двері й погримотівши чобітьми, весело поміж себе розмовляючи, – знала, що не востаннє до неї прийшли. Тоді вилила решту сліз і як могла заспокоїлася. І прийшла їй до голови дивна думка: світ тільки позірно сонячний та гарний. Насправді ж він – черево апокаліптичного звіра, і живе в ньому ще й безпросвітня тьма – не має вона ні форми, ні розміру. Можливо, й справді та тьма у формі безвидного й безформного звіра, щось ніби хижа риба, котра вряди-годи заковтує когось із сущих. І той, кому трапляється таке нещастя, потрапляє в її черево, тобто у її волю: не має значення, винуватий він чи ні. Має значення тільки те, що людина стала належати тому звірові і, доки не з’їсть і не перетравить її, доти з утроби своєї не випустить. Колись така тьма[7] прийшла і до Вчителя. Ковтнула його, як ковтає кожного смертного, хоч він і не був смертний. Хтозна, може, він пішов назустріч апокаліптичному звірові, тьмі отій, щоб навчити покоління, як, в неї чи у нього увійшовши, залишитися чистим?

– Боже, Боже, – зашепотіла вона. – Хіба можна в череві апокаліптичного звіра, в пеклі цього світу залишитися чистим?

І знову задудніли в коридорі кроки, і знову прийшли до неї ті брутальні двоє – служки пітьми, розкували її, знову згвалтували і, даючи тумаки, погнали сутереном. В неї було заклякле тіло, і вона ледве дибала, в неї була бридка ураза від того, що з нею чинили, але раділа хоч би з того, що могла розправити закляклі члени[8], що в спину не в'їдаються ребра колоди, що зараз вона спробує розтлумачити тому чоловікові із комітету боротися з відьмами: сталася якась несвітня помилка, це її оббрехала власна служниця, навісна негідниця, а вона насправді жила благочестивим життям, ходила ретельно до храму і вчасно сповідалася, що вона вірна овечка Христового стада і хоче такою залишитися навіки.

(Продовження на наступній сторінці)