«Диявол, який є (Сота відьма)» Валерій Шевчук

Читати онлайн твір Валерія Шевчука «Диявол, який є (Сота відьма)»

A- A+ A A1 A2 A3

Катарина схвилювалася: не мала ніяких підстав тримати в себе негідницю, але щоб та виявилася аж така нахабна, що й погрожувати посміла, – цього вже було занадто! Зрештою, все можна було забути, коли б не почала невдовзі відчувати щодо себе охолодження сусідок, з якими раніше втримувала сякий-такий лад. Очевидно, та пащекуха рознесла про неї якісь брехні, омовила її, розповіла про ті ущипливі, але цілком добродушні кпини щодо сусідок, які Катарина в сімейному колі часом дозволяла. Отже, довкола неї, Катарини, почала зводитися стіна відчуження; з нею віталися крізь зуби або й не віталися зовсім. Коли проходила вулицею, жінки замовкали й дивилися на неї порожніми очима. А що найгірше, Катарина не могла знайти собі нової служниці, хоч бажаючих служити дівчат завжди було досить. Отже, навколо неї почала ніби снуватися якась змова, і жінка це виразно відчувала. Не втрималася й поскаржилася Петеров, і той як міг заспокоїв її, порадивши менше виходити на вулиці й золити жіночі очі, бути до всіх як і раніше, тобто ніби не помічати зміни до себе ставлення, а ще піти і щиро посповідатися патерові Маркусу, який був людина розважлива та впливова.

Катарина чоловіка послухалася, стала тільки зрідка виходити з дому, завжди чемно з усіма віталася і ніби не помічала відвернутих спиною до себе сусідок. Пішла вона й до патера Маркуса і щиро розповіла про все, що навколо неї чиниться, і про негідницю служницю, яка її напевне обмовила.

Патер Маркус, очевидно, знав щось більше.

– Ходять чутки, дочко моя, – лагідно сказав він, – що ти читаєш книжки свого чоловіка і часто засиджуєшся за ними й до півночі.

– Хіба ж то гріх, панотче? – спитала Катарина, бо те, що сказав патер, була правда.

– Це не гріх для людини вченої і мужа, але гріх для жони, – мовив патер Маркус.

– Але ті книги – тлумачення Святого Письма, отче! – сказала Катарина.

– Тлумачити Святе Письмо можуть мудрі філософи, люди твердого розуму, а істотам розуму тонкого, як жіночий волос, досить молитви і сповідання віри, тобто боговгодного й чесного життя.

– Хіба ж я не жила боговгодно й чесно?

– Це мусиш знати сама. Але щось чинила не так, коли люди від тебе відвернулися. Уподібнюватися до інших треба, а не відрізнятися, бо гординя – один із великих гріхів людських. Хай книжки читає твій муж, а ти знай жіноче діло, тобі належне.

– Я жіночого діла в домі не занедбую, отче, – впустила очі Катарина.

– Жіноче діло ведеться не тільки в домі, – сказав патер Маркус, – але і в світі. Бо коли ти жона в домі, а до інших жон гординю тримаєш – це також гріх.

– Що ж мені робити, отче?

– Молися й уповай! Покірлива будь і добра! Ходи в храм щодня, до сусідок своїх підійди, перепроси їх і у покорись… А книги читати покинь. Бо твердий розум вони укріпляють, а тонкий зламати можуть.

Пішла з храму, глибоко задумавшись. Ні, не все розуміла в цьому світі. Читати й писати навчив її чоловік, а вона виявилася настільки здібна, що напрочуд легко засвоїла науку. Здивований тим, Петер виклав їй курс граматики й латинську мову. Вона засвоїла й цю науку блискуче, а за кілька років вони могли між собою говорити латиною. Дітей не мали, отже, Катарина знайшла в науці розраду. Чоловік почав викладати їй поетику. За рік Катарина вже віршувала, притому так, що дивувала свого чоловіка.

– Тобі треба було народитися хлопцем, – сказав якось їй. – Стала б славна на весь світ. А так… Аби біди тобі з цього не вийшло.

Більше він її не вчив, хоч вона прагла ввійти в таїни риторики й філософії. Тоді й почала читати його книги, навіть і найскладніші. Робила те не на очах людських, і, коли б не та негідниця Еліза, ніхто про те й не довідався б.

Не йшла із храму, а летіла. Гірка образа пекла їй серце: ну, що лихого вдіяла в світі? Хіба віддаватися науці й поезії жінці гріх? Хіба розум не треба ширити в світі, а нерозум проганяти? Але не в одній книзі прочитала, та й Святе Письмо про те вістило, що розум може таїтися в нерозумі, адже те, що розумне для світу, для Бога – це нерозум, і навпаки. Тоді навіщо всі ці книги, науки й розмисли? Навіщо школи, колегії й академії, навіщо магістри, філософи й богослови? Чому чоловік може мудрість осягати, а жінка ні? Чи тонкий розум, навчений мудрості світової, не може стати твердий? Коли б у неї були діти, мала б досить клопоту біля них і не мучилася б цими думками. Ні, вона не все у світі розуміла; знала тільки: своїми заняттями й читанням нікому не несла ніякого зла. Єдине зло, яке вчинила: не втримала біля себе лихої та дурної пащекухи, яка тайкома підглядала за нею, підслуховувала їхні з чоловіком розмови, а потім виносила все те з хати на вулицю.

І от тепер Катарина відчувала, що світ, ніби петля, звужується і звужується навколо неї, що їй мало стає повітря, аби дихати, що вона ніби у скляну кулю потрапила й біжить, біжить у ній, лишаючись при цьому на одному місці, тоді як куля тікає з-під ніг, а до скла попритулялися зусебіч обличчя, розплескавши носи й вирячивши очі, і тицяють у неї пальцями, порозтулявши зубасті роти, щось регочуть і кричать. Ні, вона знає, що вони кричать:

– Дияволиця! Дияволиця! – і це так страшно.

Катарина схаменулася. Справді кричали – вуличні хлопчаки.

"Що вони, показилися? Чому до неї посміли вжити це слово?"

Злякано, затравлено озирнулася – сонце блиснуло їй у вічі, на мить засліпивши. Химерна біла хмара застигла біля нього. Загорілася яскраво-зелена на узбіччях трава. В очі впали спотворені від крику обличчя хлопчаків. З-за дерев’яних затул визирають цікаві очі, жіночі очі – ох, як вони її ненавидять, а вона їх! А біля під’їзду її двору стоїть критий чорний віз і стоять якісь озброєні люди в чорному, а довкола них – міщани, котрі збились у гурт і простягли водночас в її бік руки. Тут-таки, біля воза, застиг її чоловік Петер, на руках у нього кайдани[4], і він повернув бліде обличчя в її бік? І воно таке бліде, як і та хмара над головою, що біля сонця.

Катарина відчула, що в неї так само зникає з тіла кров, що в неї широко розверсті очі і вражено розтулений рот. Вона зупинилася з розгону й раптом повернулася й кинулася тікати звідси геть, але хтось темний чекав на неї зовсім неподалік, а може, це прискочив один із тих капосних хлопчаків, що неподобно обзивали її дияволицею, – підставив їй ногу. Вона перечепилася й упала у куряву. Тоді й почула регіт, улюлюкання й тупіт важких чобіт. Знову зірвалася й закричала, ніби смертельно поранений птах. Важкий кулак бухнув їй межи очі, вона знову впала обличчям у куряву. Цупкі, грубі лаписька схопила її за ноги, насилили петлю й потягли дорогою, а вона зав’юнилася й закричала, але й цього разу їй нічого не допомогло.

ІV

– Вона справжня відьма, – сказала Еліза Гільген цілком переконано. – Я за нею давно стежу. Якось вона пізно встала, а коли я допомагала їй одягтися, побачила на її тілі червоні круглі плями з монету – було це вранці. А однієї ночі я прокралася до її спальні – вона лежала як мертва й не рухалася. Я торкнулася її – тіло було холодне. Перед ранком щось захурчало в комині, я навмисне не спала, щоб все дослідити й побачити, і я уздріла білу тінь, що вилізла з печі й чимдуж побігла в спальню. А ще вона варила зілля, а що там і до чого вичитувала з книжок, про те не відаю. А ще вона вбила дитя і варила його в котлі, пританцьовуючи й ухаючи. А ще до неї приходив чоловік, зовсім схожий на пана Петера, але з чудною шапкою на голові і в дуже маленьких чобітках. Коли ж скинув шапку, я побачила на голові в того ніби пана Петера ріжки, він кинувся до пані обніматися й цілуватися – тьху, тьху, тьху, не загадати б на себе! А потім він скинув чоботи, і я побачила, що в нього не людські ступні, а ратиці. І почав він таке з панею вичворяти, при тому обмовляючи Бога, що про те не можу розказати, а тих слів повторити.

– А ти повтори, повтори! – лагідно сказав гексенкомісар.

Тоді Луїза впала на коліна, перехрестилася, звела очі до неба й заклялася:

– Убийте мене і ріжте, але проти Бога таких слів мої вуста ніколи не вимовлять.

– Ну гаразд! Тоді розкажи, що вони витворяли.

Це розповісти Луїза згодилася, хоч спершу трохи й ламалася, але тільки при тій умові, що прошепче ті слова панові гексенкомісарові на вухо. І вона почала шептати, пристрасно, із захватом, ніби не осуджувала, а заздрила своїй пані й сама була не проти таке вчинити.

– Досить! – обірвав патер Йоаган. – Що іще?

– А те, що вона цілими днями й ночами читала чорні книги, і від тих книг підіймалася чорна пара, пані дихала тією парою і щось бубоніла. А по тих чорних сторінках стрибали чорні чоловічки із чорними ж хвостиками, а пані дивилася на них, плескала в долоні й реготала. По тому волосся в неї стало дибом, а я так перелякалася, що зуб на зуба мені не потрапляв.

– Чому не донесла на неї зразу? – спитав патер Йоганес.

– Бо хотіла вислідити, не споловивши, – твердо мовила Луїза.

– А виказала, коли вона вигнала тебе.

– Бо вислідила все й не могла більше.

– А пан Петер теж читав ті чорні книги?

Луїза ніби отямилася, очі її забігали.

– Пан Петер – чоловік добрий, – сказала вона. – Він і жінку од чорних книг одмовляв.

– Але ж він знав про те, що його жінка відьма?

– Ні, не знав, – ніяково сказала Луїза. – Він тільки, наскільки знаю, відмовляв її читати книги.

(Продовження на наступній сторінці)