«Диявол, який є (Сота відьма)» Валерій Шевчук

Читати онлайн твір Валерія Шевчука «Диявол, який є (Сота відьма)»

A- A+ A A1 A2 A3

Тоді Йоганес відчув крижаний холод під лопаткою – може, це він занадто? Чи не ліпше спровадити цього чоловіка миролюбно, щоб не заважав чинити святе діло, а потім узятися й за нього? Ну, не самому, а показати комусь на нього пальцем.

Патер Йоганес сів і витримав довгу паузу.

– Ні, не хочу губити з тобою давньої дружби, Агріппо, – тепло сказав. – Але неналежне місце для балачки вибрали. Все одно справа не вирішиться, поки не повернуся до Меци. Там і продовжимо балачку. А може, й урятуєш ту, про яку так печешся.

– Дякую, Йоганесе. Печуся за нею не через свій інтерес, а через те, що в світі мусить існувати Божа справедливість.

– Це вже ти даремно, Агріппо, – розсунув пухкі вуста Йоаган. – Бог судить не в цьому світі, а в кращому. Для суду в цьому світі він настановив нас.

– А коли ви помилятиметеся?

– Тоді судитиме нас. І дитина знає, Агріппо, – невинному суджено царство небесне, а винному пекло, упаси нас від нього, Господи!

– Воістину! – сказав Агріппа вже з просвітлілим лицем. – Радий, що ми, хоч і випадково, ще раз зустрілися і дійшли згоди.

ІІ

Обід принесли до кімнат, притому не служка, а сам господар. Патер Йоаган Шпінглер любив поїсти, особливо вишуканих страв, які майстер готувати тутешній кухар, котрий свого часу знав часи кращі, але через надмірну схильність до вин опинивсь у цьому заїжджому дворі, в якого, правда, репутація була досить висока. Отож, коли патер уздрів тацю, а на ній салати й паштети, яким мало прийти в поміч добре вистояне вино, він миттю забув про справи й прикру розмову, яку тільки-но відбув із Агріппою, а звів руки догори, здаючись перед чарівним наступом усміхненого на обидві щоки господаря.

– Радий прислужитися вашій милості скільки можу! – мовив улесливо шинкар, добре знаючи, що недаремно прийшов, бо так вимагали їхні вже складені стосунки. Патер мав запросити його, господаря, у співтрапезники, хоч їжа й вина була шинкареві, при тому пан Максиміліан мусив удавати величезне зворушення за таку честь – решту страв доноситиме їм служка. Отак вони й опинилися віч-на-віч, обід тягся добрі дві години, патер Йоаган щасливо поглинав десятки принесених страв, заливаючи їх густо таки справді чудовим вином, і вони балакали при цьому як справжні друзі, оповідаючи веселі фабла, при чому господар сміявся, ніби в бубон бив, а патер заливався тоненько, хоч такий сміх не дуже личив його поважній персоні, а ще при такій украй серйозній місії.

І тільки тоді, коли було подано і з’їдено фрукти, пан гексенкомісар споважнів, його обличчя скам’яніло і він уперше зирнув на господаря двору й компаньйона аж так, що в того з’явився дрож у ногах.

– Тепер, пане Максиміліане, подайте мені чогось смачного на закуску. Чи ж є?

– Катарина Ліпс, ваша милосте.

– Хто така?

– Дружина вчителя, ваша милосте. Вона пізно встає вранці, і щоразу на її тілі помітно сліди.

– Свідок є?

– Так. Дівчина, яка в них служила. Часом на тілі Катарини бувають і рани. Окрім того, вона дивиться спідлоба, а часом завмирає серед дня, закочуючи під лоба очі. А найгірше… Вона, пане ви мій, читає книги!..

– Книги? – аж підскочив патер. – Де ж вона їх бере?

– В чоловіка вчителя, який їх купує, хоч заробляє не стільки, щоб купувати аж таку розкіш.

– О, це вже голубка з голубком. Як його звати?

– Петер Ліпс, ваша милосте.

– Це заможний дім?

– Цілком. Патерів батько був відомий у місті купець, гендлював худобою. Але його син не захотів перейняти доброго батькового ремесла, а вчивсь проклятим наукам десь у Вюрцбурзі.

– Де? – стрепенувся патер Йоаган. – Там не вчать, до вашого відому, проклятих наук!

– Ну, це вже вам ліпше знати, ваша милосте, – ухильно відказав шинкар. – Я знаю інше: коли жінка замість порядкувати в домі читає книги, тут уже без отого, імені якого не хочу й називати, не обійтися, ваша милосте!

– Гаразд, – сказав патер Йоганес, бо в нього вже склеплювалися повіки. – Матимеш із того діла достойну мзду. Достойну, Достойну!

– Чи ж смачна вам закуска, ваша милосте? – спитав підхлібно шинкар.

Але патер уже позіхав. Любив отак перед сном потягтися з насолодою; зрештою, це був знак і для господаря, щоб забирався. А відбувався цей акт так: патерові починало ломити вуста, очі його заплющувалися, замлоювалися, тоді з розхилених вуст виривалося зітхання, а наступної хвилі широчезний рот Йоагана Шпінглера розтулявся аж так, що у щелепах хрускало. Так було й цього разу, й шинкар миттю зірвався на ноги, щоб, боронь Боже, не завадити високому гостеві і не зіпсувати йому отих солодких перед сном та відпочинком хвилин. Це було вчинено й справді, бо в патера Йоганеса була одна слабкість: після доброї їжі він конче мав передрімнути, притому сонливість накочувалася на нього лавиною і знагла захоплювала – сидів тоді чи лежав.

Отож і тепер, сидячи в кріслі, патер ніби проваливсь у підземелля: падав туди як чорний птах, розкинувши руки-крила, розвіявши поли чорної мантії, аж свистіло довкола повітря, а може, й не повітря – свист наростав ізнизу, ніби з підземних рурів виривалися струмені пари; зрештою, й справді від того розливався туман, кошлатий і клубастий, в якому мигали якість червоні оголені постаті. Тоді на нього, Йоагана Шпінглера, напливло обличчя Агріппи фон Нетесгейма, криво усміхнене й також червоне, і він, Агріппа, сказав:

– Твої докази виводять, що ти сам єретик, патере Йоганесе!

– Але я спалив уже дев’яносто вісім відьом, – вигукнув Шпінглер. – Ще дві – і їх буде сто, не рахуючи тієї, яку ти захищаєш і до якої запалений гріховною пристрастю, – їх, ті дві, я знайду тут. Але й твоя згорить на вогнищі, Агріппо! Нею я почну свою другу сотню!

Агріппа на те тільки засміявся, вискаливши червоні губи й зуби, і патер Йоаган раптом збагнув, з ким має діло. Він зойкнув, бо йому просвітліло в голові, хай тисячу разів був поринутий у сон і хай летить у червоно-синіх хвилях сморідкого туману. Його мозок, однак, працював чітко й тверезо, бо завжди був на сторожі Божої слави, спить він чи не спить. І за довгий час, відколи став комісаром відьом, добре вивчив своє ремесло, як і те, якими можуть бути підступи диявола, – недарма все те пильно й старатливо записував. Добре відав також, що не варто забувати й про власну засторогу, адже сила дияволова більша людської.

І це так його схвилювало, що він аж прокинувся й довго сидів у кріслі, очунюючи й отямлюючись, картаючи себе за те, що полінувався дістатися до ліжка, щоб заснути нормально. Йому знову загучав у вухах Агріппин голос і те несподіване звинувачення в єретицтві, притому звинувачували не кого, а його ж, Йоагана Шпінглера, – ні, це пахло чимось недобрим. "Того не можна полишати на так, треба випередити нечестивця. Я його випереджу!" – подумав твердо він.

Кліпнув оченятами, що наче темні сливки плавали в молоці білків, і вже більше не думав про Агріппу – думав про речі нагальніші: зараз викличе людей і пошле їх по ту відьму, яку йому Господь сподобить викрити і знищити в науку прийдешнім поколінням. І він відчув, як завжди в таких випадках, гостру цікавість до чергової жертви, а водночас холодний, але й пристрасний розважок мисливця, який зважився йти супроти хижого звіра.

Потягся до дзвінка й подзвонив двічі, викликаючи посіпак. І, поки мали відчинитися двері, патер Йоганес думав лише про одне: брати Катарину Лiпc чи її чоловіка також. Петер Ліпс напевне був чорнокнижником, але коли брати обох, то його в число ста викритих відьом. не зачислиш. Загалом же, брати обох було вигідніше для святої інквізиції – тоді майно нечестивців повністю буде сконфісковано. З того майна має заплатити й господареві цього двору, де сидить, – ні, таки ліпше брати обох! А щодо числа сто, то є шлях простіший і так само певний. Зрештою, й чорнокнижники в нього мали свій рахунок, цього разу виходило також кругле число – двадцять п’ять. А дев’яносто дев’ятою відьмою могла б стати прислужниця, яка свою господиню й виказала. Треба її промацати! Отож патер Йоганес наказав посіпакам, щоб брали обох Ліпсів, а їхню колишню прислужницю викликали для допиту.

ІІІ

Катарина Ліпс відчувала останнім часом тривогу. Все почалося від того, що вона вигнала свою служницю Елізу Гільген, бо та виявилася неохайна, лінива й пащекувата. Еліза подивилася на пані з-під лоба і процідила крізь зуби:

– Це вам діло так не мине, я подбаю! – повернулася й пішла геть.

(Продовження на наступній сторінці)