У дворі було порожньо. Залиті місячним промінням, не-рушпо стояли дерева та сараї. Підгаєцький сторожко поко-сував у той бік, де було вікно Терещучки, але цього разу в ньому не стриміла знайома постать, вікно було міцно запечатане, і місяць відбивав від нього своє проміння. Старий пішов у куток, де стояв туалет. Тоді-то він і побачив у глибині околиці, десь на самому березі, багряний відсвіт. Це зацікавило його, він довго стояв і дивився, як до неба здіймався стовп диму, освічений колихким багрянцем. Його дивпо поманило на той вогонь, і, сам не усвідомлюючи навіщо, підтюпцем рушив із двору. Відчув дихання річки: пахла мулом, вільгою та рибою. Вогонь із дороги було видно краще: високий золотий стовп, що мінився. Старий ішов туди, заплеснутий нагальним відчуттям: був, як нетля, котру тягне на світло. Тільки наблизившись до греблі, він зрозумів: горять шини, що їх збирали сьогодні вдень хлопці прибиральниці Кларки. Дивно було те, що біля вогню ані душі. Він відзначив це із задоволенням: не потребував зараз товариства. Шини були складені одна на одну і горіли високим, гогітливим полум'ям. Чорний дим виринав десь вище і тягся, здавалося, аж під зорі. Підгаєцький присів неподалік, щоб не було гаряче, і задивився на вогонь. Шини горіли з голосним тріском, і очі Підгаєцького, стежачи, розширювалися чи звужувалися. Відчував на серці мир та злагоду, і те, що поруч так шаленіла вогняна стихія, напрочуд його заспокоювало. Десь позаду почулося шарудіння: хтось ішов. Не обернувся на ті кроки, був наче загіпнотизований. Той, хто йшов, зупинився недалечко, власне, поруч із ним; Підгаєцький скосив око й побачив облиту жовтим світлом курточку й короткі штанці.
— А ти чого ходиш поночі? — спитав він.
— Побачив вогонь,— спокійно сказав Вітько.— Його і з мого вікна видно.
— А батько тебе пустив?
— Чи ж я питався? — В голосі у Вітька бринів тихий сум.— Вони з тою жінкою, що матір'ю моєю хоче стати, лягли в кімнаті, а мені постелили на кухні.
Хлопець присів біля старого, як той,— навпочіпки.
— Не почули, як ти виходив?
— Я через вікно виліз,— сказав Вітько.— А вам що, теж невістка допекла?
— Що ти знаєш про мою, невістку?
— Ота батькова жінка казала, що дуже вона на вас свариться.
— Часом і свариться,— беззлобно сказав Підгаєцький.— А взагалі вона не така й лиха... Тобі не подобається мачуха?
— Вона ще не мачуха, а тільки готується розписатися.
— А мати твоя так і не подала звістки?
— Чого ж, подала,— сумно відгукнувся хлопець.— То я вам неправду сказав, що не хочу її. Краще б ми разом жили.
— Прислала листа?
— Батькові. А я списав її адресу. Як ви думаєте, коли напишу, вона повернеться?
— Це діло вая^ко вгадать. Може, тебе до себе забере?
— Я вже й про це думав,— сказав Вітько.— Бо якась ця нова батькова жінка не така...
Вони замовкли і довго слухали, як тріщить і шаленіє вогонь. Кожен думав про своє, і в кожного було надто багато того "свого". Відчули якусь мимовільну зближеність, начебто не було поміж ними ніякої вікової різниці.
— Я, як виросту,— сказав Вітько, не відриваючи погляду від вогняного стовпа, що викидав язики, аж видавався полум'яним деревом,— то хочу таким, як ви, бути. І стільки книжок матиму, що не вміщатимуться в хаті, і теж об'їду півсвіту.
Старий мовчав, тільки ледь-ледь похитувався, начебто вторячи ритму багаття. Йому раптом захотілося розказати цьому дітвакові, що зовсім небагато в нього книжок і що на горищі вони не тому, що не вміщаються в хаті; захотілося признатися, що ніколи й нікуди він із Житомира не виїздив, хіба що у війну, і ніякого світу не бачив. Аж повернувся, повен того несподіваного каяття, але побачив біля себе напружене хлопчаче лице із закушеною губою і запаленим поглядом,— слова застрягли йому в гррлі.
— А як ви думаєте,— мовив Вітько,— коли б я7 зараз пустився в мандри, то що було б? ч
Старий розсміявся тихо й лагідно.
— А нічого,— мовив просто.— Бо ти ще ні до чого не здатпий. Казав уже тобі: зняли б тебе з поїзда на найближчій станції і доставили б додому. Б'є тебе твій батько?
І, як того разу, хлопчак помовчав, наче зважуючись: і— — Б'є,— сказав коротко.
— Отож, цим биттям усе й закінчиться. Тобі ще вирости треба...
— Це так усі дорослі говорять,— сказав Вітько трохи розчаровано.— А може, ми б разом із вами пустились у світ.
— Це вя^е діло інше,— мовив Підгаєцький і гордо звів голову. Вогонь перед ними бушував, гоготів і виламувався, хитав могутнє полум'яне дерево, наче його вітер гойдав.
— Ми поїдемо з тобою на Сахалін,— сказав старий.— Тільки це не так просто робиться: треба приготуватись і зібрати гроші. Тоді сядемо в поїзд і їхатимемо цілий місяць. Уявляєш, цілий місяць у поїзді!
— Еге,-— гаряче відгукнувся малий.— І ніхто мене з того поїзда не зніме.
— І пальцем не посміє торкнуть! — запевнив його Підгаєцький.
Вони знову замовкли, цього разу надовше. Бо обох вабив вогонь; їхні думки сходилися десь там, у глибині цієї розбурханої стихії, і напрочуд єдналися. Двоє людей завмерло один обіч другого на березі, однаково присівши навпочіпки й однаково похитуючись у ритмі, що його задавало вогнище. Старий скосив око на малого і раптом відчув те, чого сподівався. Уже жив частково в тому хлопчаку, переходив у нього і по-своєму перевтілювався.
І йому раптом здалося, що те, що мріяв безосновно, у певний спосіб усе-таки може здійснитися. Тобто перед ним ляже уявна дорога, і вже скоро він по ній піде. Знає навіть, куди приведе його: буде це заросла хмелем кімната із оленячими рогами на стіні і з ліжком, застеленим сліпучо-білими простирадлами. Він прийде туди; як з роботи, втомлений і вмиротворений. Все відбудеться так, як побачив уві сні...
Дивився на мале, закам'яніле хлопчаче личко, облите жовтавими відблисками, і раптом відчув, що воно й справді віддавна знайоме йому й дороге. Повільно перевів погляд на вогонь — перед ним ожило, проростаючи в небо, вогненне дерево. Не чув уже ні тріску, ні гуготіння, а тільки бачив палахкий стовбур, а на ньому розлоге, зі щирого золота гілля.
АНТИСТРОФА: "ОКАЗІЯ НЕ НА ЩОДЕНЬ" Діється в Києві 1984 року
1
Цієї історії могло б і не бути, коли б не захотілося мені піти в кіно. До початку сеансу лишалося півтори години, бо я приспів саме на той час, коли кінчили давати квитки, тобто на найближчий сеанс запізнився. Це трапилось у зимову суботу, кілька днів тому випав сніг, спершу він тримався зі стоїчною впертістю, але сьогодні вночі я прокинувся від того, що по блясі, якою оббив свій балкон сусід піді мною, почали льопати великі краплі. Спершу мені приснилися барабани, власне, люди, в яких замість голів були ці стародавні музичні інструменти,— люди ці, певне, накоїли щось неподобне, бо били самі себе по маківці. Потім я зрозумів, що це тарабанять по залізу краплі розталого снігу, і довго слухав ту загадкову азбуку Морзе.
Зранку затуманило. Я майже фізично відчув, як мряка натискає на будівлю, тисне, аж увігнулися вони всередину, на шибки, спресовує сніг, проїдаючи його, від чого недавно блискучо-біле укривало стало сіре і брудне — така погода була дарунком невеселим.
Височезна стеля моєї кімнати (дім старий) губилась у сутінку, і я почав міркувати, як згаяти вихідний: останнім часом вихідні стали для мене мукою. "Чи так би воно було,— подумав я, позіхаючи,— коли б біля мене дрімала затиш-ненька жіночка, а в хаті зранку вовтузилися б дітлахи". Такі думки навідували мене нечасто, хіба що в негоду,— я все-таки закоренілий старий парубок, і до сімейного раю мене тягне не вельми. Отож, кіно мало врятувати мене від нудьги, бо, відверто кажучи, я вже починав лінуватися спілкуватися і з друзями. Але ні, в цьому в мене була розроблена своя система: кого, скільки й коли відвідувати, щоб не обридати та й самому не нудитися.
Я ніколи не ходжу у великі кінотеатри на центральних вулицях, мене більше ваблять маленькі, так би мовити, заштатні, й клубні. Все там по-домашньому просто, крісла, як правило, незручні, білетером — пенсіонер чи пенсіонерка, екран абиякий, але чи розповіси про ту втіху, коли забиваєшся десь у куток і дивишся, дивишся на міражні видива — образи чиїхось життів та доль, на людей, у житті яких конче щось відбувається. Знаю, що в клубних кінотеатрах збирається публіка така ж, як і я,— ті, в кого нічого не відбувається, і мене від того починає колихати затишна втіха, я радію, що в залі немає жодної красуні — дівчата, які ходять сюди, як правило, найпростішого гатунку. Я щасливий і від того, що потрапляю між публіку, яка не захотіла сьогодні дивитися телевізор, і вже тим особливу,— всі ми покинули свої гнізда із застояним повітрям, щоб зійтися при-нагідпо в приміщенні із так само застояним повітрям, але спільному.
"Благословенні будьте, клубні кінотеатри",— кажу я, наслідуючи роблену патетику псевдоромантиків, а коли так, губи мої розповзаються у теплій усмішці, на серці стає добре й любо; хтозна, можливо, в такий спосіб я благословляю і власну ніякість!
(Продовження на наступній сторінці)