— А пляшечку свою назад несете? —— сказала сусідка навздогінці.— Треба було викинути її десь.
Вій сильніше затис під пахвою молоток і вступив у морок галереї. Ішов і сподівався, що вгорі от-от вирине і затьмить прочіл важка невістчина постать, але було там порожньо. Тоді він засунув молоток разом із газетою під розхитану сходинку і вийшов на веранду. Вечірнє сонце лилося в усі чпсленні шибочки на веранді, і від того вона була наповнена жовто-рожевим тріпотливим сяйвом. Підгаєцький не поспішав. Спинився й дивився на сонце, що зробилось велике й майже негаряче. Небо біля нього було чисте, а довкола світила яснів золотисто-червоний ореол. Було тихо. Він навіть почудувався на ту тишу, хоч і передчував, що вона передгрозова. У дворі заговорила з кимось сусідка, що стриміла у вікні, хтось їй відповів. Голоси чітко прозвучали в тиші, але слів він не розібрав. Подивився на поле з ясно-жовтими стернями — були вони порожні. І знову захотілося йому знятися в повітря й перелетіти на ті поля — було б любо зустріти в тій тиші сьогоднішній вечір. Десь заспівали двері, і він здригнувся, але то було не близько. Тоді він повернувся спиною до шибок, сонця та жовтих полів і поволеньки рушив туди, де мала вибухнути гроза. Відчинив сінешні двері — було в квартирі тихо. Перейшов кори-дорець і відчинив двері хатні. Невістка сиділа посеред кімнати на стільці й різко звела до нього обличчя.
— Ти вже вдома? — спитав Підгаєцький мирно й трохи улесливо.— А я, бач, у того приятеля затримався...
Вона дивилася па нього темно й загрозливо. Груди її здіймалися й опускалися. Підгаєцький скинув сандалети й узув капці.
— Тридцять п'ять років з ним не бачилися,— сказав він.— Колись був такий ладний чоловічина, а зараз дід...
Невістка мовчала, тільки пильно дивилася на Підгаєцького, її очі тремтіли. Він повільно скидав піджака.
— Такий тихий вечір видався. Тихий і теплий! — мовив він і пішов просто до вікна. Це вікно виходило на вулицю, і єдине, що побачив він,— того самого хлопчака, котрий катався на велосипеді.
— Що ви скажете іще? — холодно спитала невістка.
— А що мені ще казати,— лагідно відповів Підгаєцький.— Втомився я дуже!
— А я не втомилася, оббігавши за вами весь берег? Що це ви сказали Терещучці, куди йдете: до приятеля чи на берег?
— А що мені Терещучка? — так само лагідно сказав
він.— Контрольна палата вона, чи що? І не було чого бігати за мною, чи ж я дитина?
Тоді-то й стався вибух. Невістка підскочила на місці, наче тільки й чекала цього моменту, її обличчя перекривилося й спотворніло. Почала кричати на старого якимсь дивно високим голосом, і кричала так довго, повторюючи й тільки трохи видозмінюючи всього кілька слів, аж він спинився супроти неї, поблід, вибалушив очі й стояв з тремтячими вустами. Звісно, вимовляла вона йому і за те, що хати не тримається, і за те, що їжа, яку вона зготувала, так і лишилася недіткнута, і за те, що від нього пахне алкоголем, а потім знову за те, що не тримається хати і не хоче їсти. Вона кричала на одній ноті, якійсь відчайно високій, і того не витримували його барабанні перетинки — тільки через п'ятнадцять хвилин такого крику в голосі її з'явилися сльози. Відтак він приготувався вислухати зливу вже сльозли-вих дорікань, що вона розбивається і годить йому, наче болячці, що вона пере, миє, шиє і варить, а він, як кіт чи як трутень, палець об палець вдома не вдарить. Що все йому на мисочці подавай, що вона не найнялася йому в наймички, а .коли він буде вестися так, то вона відмовиться обхо-джувати його, хай би люди у неї і пальцем тицькали. Вже майже плакала, а зрештою і заплакала, і сльози градом покотилися з її очей, і не могла вона через них бачити сухого, мовчущого й надміру печального обличчя, що блідо стояло проти неї,— очі в Підгаєцького стали раптом сині-сині, і дивився він на невістку з такою уразою, здивуванням та проханням, що міг би й камінь розтопити. Але невістка ніколи не дивилася на свекра, коли його сварила, окрім того, заливали їй очі сльози, окрім того, відчувала жаль не до нього, а до себе, і з неї рвалися й рвалися нові потоки дорікань, і все знову вимовлялося на тій-таки високій ноті — це мало тягтися хтозна-скільки, коли б старий не перестав її слухати. Сів на канапку й почав розтирати втомлені ноги і тихо постогнував при цьому, вже нітрохи незважаючи на невістку. її сварка та й шум, що вона зчинила, стали для нього як рев літака над головою чи гуркіт машин на вулиці. Вона ж безпомильно відчула, що її слова перестали до нього доходити, і раптово змовкла, тільки плакала, схлипуючи. Вийшла з кімнати, й чутно стало, як чвиркнув у коридор-ці сірник,— запалювала газ. Брязнула покришкою — щось там порядкувала.
Підгаєцький відчув себе раптом зовсім малим. Хотілося Ще більше зіщулитися і перетворитися у щось сіре й непомітне: в килимця для ніг чи в отого малого ослінчика. Він якось зламався, немов стеблина, і згорнувся в клубочок на канапі, поклавши голову просто на покривало. Став і справді малий: хлопчак, котрого покарано за переступ, якого він не чинив. Підтяг ноги майже до підборіддя і завмер. Йому раптом захотілося перестати існувати, але так; щоб не покидати тут свого тіла. Перетворитись у сіру пташку і випурхнути в кватирку, стати ще однією річчю в цьому домі: кухлем чи вазоном. Відчував уразу від жахливої своєї залежності від тіла, і від такого відчуття йому аж очі зволожиш. Через це він заплющився, і перед його очима закружляли химерні лекала. Кольорові й вигинливі, вони звпвали й розповивали м'яко вигнуті лінії, і поміж тих ліній проглядала чорно-червона пустеля.
Невістка увійшла в хату, несучи в руках повну тарілку борщу. Пара підіймалася від страви, і вона дивилася крізь ту пару з виразом суворої самоприреченості. Але те, що побачила, примусило її зупинитися. На канапі, по дитячому підгорнувши ноги й підклавши кулака під щоку, спав старий. Якась дитяча безпомічність прочувалася у всій його поставі, приреченість, а водночас умиротвореність. Він лежав без найменшого руху, здавалося, навіть не дихав: маленький, висохлий шматок плоті. На сухому личку з загостреними рисами і з випнутим носом начебто розгладилися зморшки, і здалося невістці, що це й справді її син упав зморено після цілоденної біганини і так і заснув, не встигши роздягтися. Вона стояла завмерло із паруючою тарілкою борщу в руках і з глибокою увагою розглядала свекра. Всю її озлість наче водою змило, і відчувала вона до того скуленого тільця лише жаль. Пара перестала димувати, а вона все ще стояла й дивилася. І подумалося їй раптом, що він і справді не дише, що ця кімната стала порожня й німа і що їй призначено в ній вікувати вже самій. Від того в її серці спалахнув тихий розпач, і вона, нечутно підійшовши до столу, поставила миску з борщем. Потім, так само нечутно ступаючи, наблизилася до канапи й нахилилася, щоб пересвідчитися, що старий таки дихає. Груди його здіймалися ледь-ледь, а все інше було заціпеніле і майже мертве. Невістка пішла навшпиньки до ліжка і зняла з нього подушку й ковдру. Знову наблизилася до канапи, накрила старого ковдрою, а тоді, обережно звівши голову свекрові, підклала під неї подушку.
Він у цей час заходив у зарослу хмелем кімнату. Посередині стояв стіл, засланий білим убрусом, і був він накритий на три персони. Роззувся й пішов по теплій, шовковистій траві до зеленого, як і все в кімнаті, умивальника.
— А хлопець де? — спитав, кидаючи у вічі пригорщ зеленої води.
— Зараз приїде,— сказав жіночий голос— Наморився?
— Страшенно,— мовив він, витираючись.— Була така спека, а в конторі нічим дихати. Що сьогодні приготувала?
— Телячі відбивні,— сказав жіночий голос— І тушений зелений горошок...
У цей час десь поруч скрипнули гальма і в завішені виноградом двері увійшов хлопець. Він важко дихав від недавньої швидкої їзди, а очі його яскраво горіли.
— Вибач, мамо, що запізнився,— дзвінко сказав він,— але я так захопився тим велосипедом, що й зупинитися не міг.
9
Прокинувся раптово. В кімнаті було темно, падала тільки крізь вікно жовто-бліда стяга від недалекого вуличного ліхтаря. Через кімнату на ліжку мирно похропувала невістка. Він лежав якийсь час, намагаючись збагнути, де він і чому лежить одягнений. Ще й досі в мозку трималося гостре відчуття кімнати з порослими хмелем стінами, а в роті відчувався смак зеленого горошку. Але сну не було вже в нього ні в одному оці, і він сів, вминаючи під собою пружини. Невістка перевернулася на бік і густо засопла. Підгаєцький відчув затхлий дух кімнати і те, що йому зовсім бракує повітря. Пішов у самих шкарпетках у куток, де стояло взуття, взяв у руки сандалети й тихо натис на двері. Вони зарипіли, і хоч який був голосний той звук, невістка не прокинулася. Старий перетнув коридорець і повернув у замку ключем. Ці двері відчинилися без скрипу. Веранда була залита місячним світлом, але й тут було парко. Він взувся й рушив сходами донизу. Дерев'яні приступки голосно стогнали під ногами, але він на те вже не зважав.
(Продовження на наступній сторінці)