"Ти чиниш таке два дні підряд",— почув він у глибині свідомості тихий, ніжний голос.
"Це для того, щоб знову зустрітися з тобою",— подумки відказав він.
"Я й так зачасто до тебе приходну",— сказав той-таки голос.
"Сьогодні зі мною щось коїться,— відповів він.— Чи ж дозволиш?"
"Я тобі не моя^у нічого ні заборонити, ні дозволити,— сумно відказав голос.— Але коли ти це зробиш..."
Він не дочув кінця речення, бо біля нього з гуркотом проїждя^ав трактор. Аж роздратувався на той трактор — хотів почути відповідь. Роздратування додало йому відваги, і він попростував у розчинені двері гастроному, де за скляними рурами, як і вчора, стояла продавщиця з вибіленим волоссям. Біля рур не було ні душі, і продавщиця запитально позирнула на нього. Підгаєцький засунув руку в потайну кишеню й виловив двома пальцями карбованця. Попросив пляшку пива. Продавщиця недбало кинула на пластмасову тарілочку здачу, і її наманікюрені нігті криваво блиснули. Подала пляшку й склянку.
"Ну от зараз все повториться",— подумав Підгаєцький і рушив до виходу. І сьогодні він лице в лице зіштовхнувся з тою самою сусідкою., так само привітався, і у вічі йому блиснуло сонце. Приємно примружився і став чекати, щоб з'явивсь у тілі м'який і солодкий хміль.
Пішов по тих-таки вулицях, але хоч хміль і з'явився, не огрівав його сьогодні, як учора, а тільки утяжував. Почав невдоволитися сам на себе, а щоб заспокоїтися, придивлявся до облич, що напливали на нього.
Як і того разу, всі були незнайомі, і він поступово заспокоївся. Йому трохи просвітліло на серці, хоч не пропадала й ота крижана нитка.
"З'явися й сьогодні!" — покликав він, думаючи про ту ж таки жінку, яку весь час малює собі в уяві.
Відчував її присутність, навіть запах її міг удихнути —-завищи вона напахчувалася одними й тими ж парфумами. Ішов напружений і насторожений, і, може, через це, хміль в нього вивітрився надто швидко. Натомість напливло щось важке й сіре — якась брудна бовтанка наповнила йому серце. Це ще більше занепокоїло; зрештою, пройшов уже немало дороги, минувши й те місце, де з'явилася вона йому вчора.
"Хіба я вчинив сьогодні щось погане?" — подумав він.
Впустив руку в кишеню і, граючись копійками, вирішив випити ще кухоль. Вже спинився біля пивного бару, коли ж вийшов звідти червонопикий чолов'яга з запухлими, у мішках очима. Ті очі були густо наповнені кривавими артерій-ками, і зирнув він на Підгаєцького зухвало й зверхньо. Це протверезило старого до решти, він відступив на крок від дверей і раптом подався геть дрібною поспішливою ходою, відчуваючи, що сьогодні він таки непомірно втомився і що йому аж пахву тре замотаний у зіжмакану газету молоток.
Звернув на бульвар і вибрав порояшю лавку. Над ним тихо зашелестіло листя, на жовтій бульварній алеї легко пострибували сонячні плями, мінились і грали, наче на воді. Довго дивився на ті плями і поступово стуляв очі, аж доки не залишилася вузенька щілина, в яку видно стало тільки зелений розлив. Цей розлив також мінився і грав, ставав світліший чи темніший, і Підгаєцький подумав, що йому хочеться повернутись у ту зелену кімнату, в якій побував минулої ночі. Прагнув зустрітися хоч так із тією, котра не виходила йому з думок, бо таки хотів порозмовляти з нею, а може, й дещо запитатися. І справді задрімав, відтак зелена барва в очах погасла, і, замість потрапити у сподівану зелену кімнату, знову ступив він у засипану камінням долину. І зараз кожен камінь з'являв якось звіра, але це не були вже доісторичні істоти, а бачив він скам'янілих черепах, лисиць, їжаків та псів. Побачив там завмерлих слонів і носорогів. Бегемоти висунули з води широкі, з роздутими ніздрями голови, а біля них навічно завмерли закам'янілі риби. Олені вистромляли з сірого каменю роги, але на рогах у них не було хмелю. Дув із пронизливим свистом вітер і ніс золотистий пісок, який поступово засипав долину і чоловіка, який самотньо в тій долині сидів. Його ноги були вже в тому піску по литки, і поблискували в ньому золоті зерпа; чоловік набирав того піску в долоню й пересипав у другу. Здута вітром потеруха відсіювалася, творячи в повітрі прозорий трикутник, а на вільну долоню падали тільки важкі зерна золота і кварцу. Білі й жовті крупини яскріли на тій освітленій сонцем долоні, а по кам'янистій стежці, тягнучи велосипеда, простував знайомий йому хлопчак. Він начебто зійшов із сімейного фотоальбома Підгаєцького, бо був у^ гімназичній формі і мав чорні, наче ґудзики, очі.
— Де мама, не знаєш? — спитав його чоловік із засипаними по литки ногами і з біло-жовтим зерном у простягненій долоні.
— Мама нас покинула,— сказав хлопець і, знявши гімназійного кашкета, почав утирати з лоба рукавом піт.
Старий Підгаєцький сидів, зіпершись на спинку лави, голова його закинулася, рот розтулився, і звідти виривався сипкий віддих. Люди проходили мимо нього, безцеремонно повертаючи голови,— було щось смішне і жалюгідне в тому старому. Дівчата пирхали, і тільки одна пройшла мовчки, кинувши на старого погляд, повний любові і співчуття. Волосся її було розсипане по спині, а лице здавалося трохи сонне, і це створювало особливу принадність у тій дівчині чи молодій жінці.
Підгаєцький прокинувся відразу. Гостро відчув її присутність, через це й розплющився так поспішно. На обличчі в нього виник чи перестрах, чи захоплення, але він не встиг побачити ту, якої сподівався. Розчинилась у повітрі, і він вхопив поглядом тільки прозору порожнечу, яка ще зберігала обриси її постаті. Тлом той обрис мав зелену траву й листя кущів, і він подумав, що була вдягнена та юна жінка в ясно-зелену сукню.
8
Повертався додому повільно. Спускався по бульвару, ледве дибаючи, і був по-справжньому вичерпаний. Не мав жодної думки і жодного почуття. Міг тільки дивитися й фіксувати: дерево, загорожа, лавка, земля під ногами. Потім прийшла напівкругла арка з колонами, що вела в парк, і шестеро східців. Асфальтована алея, що тяглася навкіс, повела його між якісь портрети, виставлені вздовж тієї алеї. Кругла, у формі ротонди, дощата будівля гостинно відчинила двері, і на ній було написано стрибучими літерами: "Кімната сміху". Збоку в палісадничку сіріла бетонна скульптура щасливого сімейства: чоловік із дитиною на плечі й жінка. Він позирнув пильніше на ту групу, але не зацікавився: чужий чоловік, чужа жінка й чужа дитина. Віддалік на узвишші проглядала крізь зелень залізна скульптура Арте-міди. Застигла в русі стрімкої ходи і трималася рукою за олененя з обламаними вухами. Другої руки в неї не було, натомість чорніла потворна дірка. Ще одна дірка, вже чотирикутна, була вирізана в боці богині. Підгаєцький спустився по вищерблених цегляних сходах і знову побачив усе, тільки окремо: мурована круча, внизу пласка западина, вирівняна й порожня. Стежка тяглася над мурованою стіною, похило спускаючись униз, обабіч росли бур'яни. Собача й глуха кропиви. Лопух і будяки й зарості розрив-трави. Він зупинився і натис пальцями на продовгуватий прозорий плід. Плід розірвався, розсипавши довкола чорні зернята. Спус-
тився з гори в завулок, замість бруку тут була жорства і проступав дикий камінь. Двері новісінького гаража були розчинені, і в тінявій сутіні біля лискучої машини поралися двоє оголених до пояса чоловіків. Вони розмовляли, і голоси їхні виривались із того гаража, як із труби. Ліворуч тяг-ся паркан із дощок, покритих плямами мастила й зеленої фарби,— колись це був залізничний вагон. З-за паркана витиналося засипане яблуками гілля; кілька падалиць валялися на жорстві, а одна з них була роздушена. Підгаєцький завернув на ту вулицю, на якій мешкав і сам; у дворі на розі замість сарая стояв поржавілий продуктовий кіоск. Вікна кіоска були закладені зсередини дошками, і звідти чувся кавкіт поросяти. Назустріч Підгаєцькому вирвався хлопчак на велосипеді, але це був чужий хлопчак. Дзенькнув дзвінком і гордо подивився на старого. Внизу проглядала річка, а біля неї ходив, взявши на ланцюги аж двох собак, якийсь чоловік у ясно-синій тенісці. Підгаєцький минув колонку і камінь біля неї; жінка полоскала біля того каменя в балії білизну. Широко розставила ноги, і видно було її опасисті стегна. На ґанку сиділа ряба Катька й дивилася на світ вузькими, примруженими очима. Хлопець на велосипеді, певне, розвернувся, бо знову задзеленькав у нього за спиною. Стрімко обігнав старого, ще раз переможно зир-нувши, і Підгаєцький задивився на його худе, вертляве тіло і ноженята, що завзято крутили педалі. Хотів щось згадати, але не згадав, через це пришвидшив ходу. Тільки тепер він помітив, що сонце хилиться до заходу. Здивувався, що вже так пізно, але не мав сили подумати навіть про невістку. Біля пивного бару стояли групками чоловіки, декого з них він знав. Посмоктували з гальб пиво і їли сушену рибу, їхні голоси звучали глухо й прохрипло — була поміж них одна тільки жінка. В жінки червоно світилося обличчя, а волосся стирчало сірими кучмами. Підгаєцький обійшов камінь, що стримів просто з хідника, і йому дорогу перебігла чорна кішка. Він зупинився й роззирнувся, чи не йде хтось поблизу. Серединою вулиці повільно простувало кілька відвідувачів бару. Рухи їхні були розмлоєні й неквапні, і вони перекидалися хрипкими вигуками. Спокійно перейшли межу, що її невидимо прокреслила чорна кішка, і Підгаєцький набрав повні груди повітря. Він уже був майже вдома, треба тільки завернути у власний двір.
Як завпеди, у вікні стриміла сусідка, цього разу була вдягнена в новий халат.
— Ого, як загулялися! — спокійно сказала вона.— Тут ваша невістка в розиск збиралася подавать...
Він тільки зирнув на неї, але не сказав нічого.
(Продовження на наступній сторінці)