Неділю я провів у Толі Кальниболота, мого маленького й тихого приятеля. Ми завершили оту відкладену з минулого тижня партію в шахи, але докінчити другої не змогли, Толя Кальниболот мав своєрідний фатум — його замучували несподівані гості. Цього разу приїхала провінційна родичка, яка з першого позйру впала мені в око, і чи з нудьги, чи з обов'язку кавалера я зробив вигляд, що привдаряю за нею, а вона тому анітрохи не опиралася. Отож я у післяробочий час став гідом для неї, демонструючи столичні красоти, але третього дня ця місія почала здаватися мені утяжливою. На четвертий день я не знав уже, про що говорити з моєю милою приятелькою, а в справах зближення природпішого вона виявилася по-провінційному непоступливою. У п'ятницю вона від'їжджала, і я не без іронії подумав, що в нас вийшло зовсім так, як у старовинній пісні "У неділю рано зілля копала", тільки я цю пісню проспівав на чоловічий лад: у неділю я зачарувався, у понеділок зіллячко копалося, у вівторок воно ще варилося, а в середу я відчув у серці перші ознаки отруєння. У четвер від мого захоплення не залишилося нічого, але я змушений був дати тверду обіцянку, що писатиму, за що дістав право поцілунку, і то на закінчення нашої останьої прогулянки. У д'ятницю я прийшов на автовокзал, власне, прибіг — вона від'їжджала рано, а мені треба було ще встигнути на роботу — із задоволенням помахав їй на прощання: старі парубки в подібних ситуаціях народ безнадійний. Дівчина, на моє здивування, заплакала, і мені здалося, що це вийшло в неї цілком щиро. Отже, цілий тиждень я був зайнятий розучуванням старовинної пісеньки (кажуть, що її склала в XVII столітті Маруся Чурай) — добре вже було те, що я з цієї ситуації щасливо викрутився, і радість моя від того була така велика, що я вихопив з кишені аркушика, на якому була записана її адреса, збираючись жбурнути його в урну, коли ж помітив, що то був аркушик інший. На ньому тремтливою старечою рукою було записано телефон і адресу, і я подивився на той запис, як людина, в якої справдився вчорашній сон. Цього папірця я чомусь не викинув, склав учетверо і сховав назад до кишені — завтра мала бути субота.
Я подивився на небо: похмуре й набрякле. Дув сильний теплий вітер, од снігу, який з такою щедрістю упав був на землю, не залишилося майже нічого, на асфальті рябіли ка-люягі, і вітер брижив їхні поверхні. Мені раптом здалося, що маю невитравний гандж, щось мені бракувало, чогось я хотів, а дістати не міг. Вся та дурна історія з дівчиного-про-віпціалкою і моє намагання виставити себе істотою романтичною та незвичайною лишили на душі накип — я вже починав мучитися. Дурна у мене вдача: коли доводиться вдавати із себе когось не такого, яким я є, коли язик мій починає верзти казна-що і я гороїжуся й надимаюся, мов півень, коли роблю із себе фанфарона з павичевим хвостом — мені потім бридко й соромно. Я не persona grata у цьому світі, а щось цілком ординарне, як і робота, яку я виконую,— назвати її — це все одно, що написати ієрогліф для того, котрий цієї азбуки ніколи не вчив: отож у тому ієрогліфі я — долішня паличка, і, здається, так воно буде завпеди (для кар'єри у тій галузі, яку я обрав цілком, признаюся, випадково,— у мене немає ані енергії, ані кебети). Єдине, що я люблю по-справжньому,— це читати книги, а ця пристрасть виробила в мені високорозвинену здатність відчувати світ і себе, і це дав мені часом немалу втіху. Я по-сентиментальному чутливий на красу; можу почути музику і схвилюватися так, що потім ходжу сам не свій; побачу добру картину — і мені цілий день тепло на серці; побачу чудову гру барв на небі — і в мене на очах бринять сльози, а в бузкових вечірніх сутінках я захлинаюся від зворушення й неясної тривоги. Все це не дало мені змоги своєчасно одружитися, я боявся непередбачених у собі втрат; кажучи приземленіше, я боявся будня. Зрештою, вже давно розумів конечну, але маловтішну істину: одружитися на красуні — значить присвятити себе служінню ідолу, а одруяш-тися на такій, котрій я сам став би ідолом,— варіант не ліпший: не витримаю я такої ролі, бо замало в мені твердої самовпевненості. Третій варіант — одруяштися на сіренькій курочці, якою була хоч би ота, з якою тільки-но розлучився,— був для мене немислимий. Я розумів, що в цій моїй позиції нічого достойного нема, було тут щось егоцентричне, отой? вирішив піти по дорозі найдогіднішій і найпростішій — залишився в товаристві себе самого. Це нё принесло мені справжньої радості, бо часом і на мене нападає незрозуміла туга, відтак і шукаю розваг: концерти, кіно, театри, друзі — на щастя, всього того існує стільки, що я завжди вправ-лдвся вчасно вислизнути з пащі того звіра, якого Григорій Сковорода назвав Сфінксом.
Цю приамбулку я змушений написати, щоб пояснити, чому не викинув отого папірчика з кострубатими старечими літерами, хоч папірчика, написаного розгонистим дівочим почерком, опустив до урни без найменшого вагання: була це пісня проспівана, а от історія із дідом мене все-таки інтригувала. Це була оказія по-своєму неординарна, і хоч я позірно вирішив не турбувати чудного старого, який перестрів був мене на вулиці, у глибині душі знав, що таке людині трапляється не щодня. Цеє відкладалося на день суботній, отож коли я розплющив уранці очі й зирнув у вікно, воно вирішилося само по собі: на небі, як і вчора, товклися сірі хмари, а серце моє несамохіть було взято в яюрстку рукавичку. Не міг я сьогодні піти й до Толі Кальниболота — відчував перед ним сяку-таку провину...
— Це Іван Павлович Громадецький? — спитав я в рурку. По той бік зачаєно задихало, ніби той, кого я питав, злякався.
— Хто питає? — спитав хрипко старий.
— Ми зустрілися в магазині,— сказав я.
— Володя? — так само хрипко спитав голос.
— Не Володя, а Василь,— сказав я.— Ми зустрілися біля гастроному.
— А, це ви? — радісно обізвався голос— Вибачте мені, Василю, але ваш голос...
— Такий самий, як у вашого сина?
— Так,—чоловік по той бік дроту хвилювався.—Розумієте, й по телефону також... Може, хочете до мене зайти?
— Можу й зайти.
— Ви звідки дзвоните?
— Від гастроному, де ми зустрілися.
— Знаєте, де вулиця Озерна?
— Ні,— сказав я.— І ніхто, кого питав, не знає.
— Хотіли до мене вже прийти? — зворушено спитав старий.
— Хотів,— сказав я.— Бо ця історія починає цікавити й мене.
— То неймовірна історія,— сказав старий.— А вулицю Озерну так просто не знайти. Вийду вам назустріч.
Озерна була однією із тих таємничих вулиць Києва, про яку знають хіба що її мешканці: не починалася з вулиці більшої, як то годиться, і не втікала в жодну іншу. З одного боку вхід до неї заступало нове будівництво, а з другого сюди мояша було потрапити тільки через двір.
— Дуже вам вдячний, що зважили на моє запрошення,— сказав старий. Він моторно дибуляв у своїх велетенських валянцях, і обличчя його було збуджене.— Мені не хотілося, щоб ви подумали, ніби я з коником у голові. Признайтеся, ви таке подумали?
— Подумав,— сказав я.
— Бо це таки незвичайний випадок. Вас доля до мене послала...
Я радості старого не поділяв. Було цікаво, і я піддався на цю вудочку.
Ми йшли по вулиці, схованій так, що її і справді сторонній людині не знайти,— це ще більше підкреслювало незвичайність усього того, що 8І мною відбувалося. Я готувався зайти в один із нечисленних одноповерхових будинків, які ще тут залишилися, але Дідок підвів мене до типової коробки стилю 70-х років. Ми сіли в ліфт, і я опинився зі старим лице в лице.
Дивився на мене сяючими оченятами, його мале, зморщене личко під заячою шапкою аж порожевіло. Що треба від мене цьому чоловікові? — подумав я. Намагався уникати його погляду, бо вирішив вестися з ним сухо й коректна,— досить того, що я пішов на ці відвідини...
— Мені аж недобре стало після того, як ми розлучилися,— торохтів старий, вряди-годи кидаючи на мене сяючий погляд.— Щось таке недоладне тоді плів... Причепився до незнайомої людини на вулиці... Але зараз ви переконаєтеся, ви переконаєтеся...
Збуджено потер руки, і мені стало ще чудніше: куди це я забрався й пощо? Ліфт усе ще їхав, старий, певне, жив під дахом.
— Повірите, я в ту ніч очей не склепив. Так якось мені недобре було. Щось верзлося, мучило — не вірив, що відізветеся. Присягаюсь, я ніколи не чіплявся на вулиці до незнайомих людей.
Він був надто говірливий, сказати б, підозріло говірливий, і я вже шкодував, що затіяв цю авантюру.
Ліфт приїхав. Зупинився, здригнувшись, і гостинно розсунув двері.
— Я тут недавно живу,— сказав старий.— Мав дім і клапоть землі, а от на старості літ довелося переселитись у коробку.
Він тицькав ключем у замкову щілину, і руки його тремтіли. Десь унизу тривожно загавкав нутровим басом, певне, великий собацюра.
— Зараз, зараз! Бачите, я хвилююся. А це тому, що не чекав вашого візиту. Трохи в мене й нелад у хаті, але ви вже вибачите...
— Живете самі? — спитав я.
— Як палець! Ми жили з Володею вдвох, славно так, скажу вам, жили. Але те нещастя...
Замок відімкнувся, і в прохилені двері повіяло спертим духом житла самотника. Я сам був самотником, через те й розпізнав його непомильно. Але цей дух був не такий, як у моєму житлі: тут пахло старою самотньою людиною.
(Продовження на наступній сторінці)