Усю цю картину я бачив, долаючи сходи, і, можливо, воно так і було, адже бачив це не раз і не двічі; єдине, чого я не знав при цьому,—де Іра і що вона робить. Може, миє на кухні посуд, а може, сидить біля вікна з книгою і закохується в якогось атлетичного героя, який тільки плечем поведе, а супротивники летять від нього, як пір'я. Він шляхетний, справедливий, добрий, мужній, хоробрий і сліпучо-гарний, скаче на коні, як бог, якщо боги вміють скакати на конях,— ось він, той герой, який присниться їй цієї ночі і через якого зронить вона гарячу сльозу. Але ця моя думка тільки здогад, голий і безпідставний, бо я не бачу Іру внутрішнім зором та й не знаю її, як решту мешканців нашого дворика. Вона єдина живе тут, як тінь, і я негоден розповісти про неї жодної історії, а раз так, можу й утішитися. Я тої втіхи не гашу й не відганяю — є вона, то й гаразд; зрештою, я ніколи не побачу, як відчиняє вона вранці вікно: їхня квартира якраз під нашою, а не навпроти. Це може побачити тільки Лариса і її батьки, але навіщо їм це? Може, тому така віддалена вона від мене, хоч здибуюся з нею щодня, а ще просиджую по півдня в класі аж дев'ять місяців на рік.
Ну от, мені вже нікуди йти. Стою, втупивши носа у власні двері, а рука повільно тягнеться до дзвінка, щоб подати 'матері сигнал, що її єдинчик нікуди не дівся, що він проситься назад у хату зовсім так само, як кіт, якого покарали за сало, котрого він не крав, але який довго образи тримати не вміє. Я чую за дверима човгання ніг у капцях: цікаво, мати з віником чи без? Це теж ознака її настрою: з віником вона добродушна й умиротворена. Проте я сумніваюся: надто велика прошуміла буря.
Відчиняються двері... Я трохи здивований: ні сліду, щоб мати плакала, ні сліду всіх отих великих і тяжких пристрастей; материне обличчя кругле й добродушне, а в руці — віник.
— Нагулявся? — каже вона мирно.— Заходь... Від того погідного голосу й отого "нагулявся" я раптом закипаю, як казан, і починаю важко дихати й сопти, підборіддя в мене піддерте, а голова схилена. Ніздрі роздимаються, як у загнаного коня, я весь дихаю обуренням і холодом. Еге ж, весь холод та вільга, що їх я набрався, виточуються з мене назад. Але як добре у хаті! Чисто й затишно, на підлозі килимки, ніде нічого зайвого й непотрібного; крісло, в якому я сидів перед вигнанням, заслано оксамитовим покривалом; паркет блищить; канапи такі зализані, наче на них ніхто не сідає й не лягає, а покривала на них шкарубкі й накрохмалені. Мати шурхає віником в коридорі, але навряд чи той віник щось вимітає, хіба зализує мої сліди, важкі й наповнені вогкістю. Ті сліди стоять на підлозі невидимими калюжками, і мати їх не так бачить, як відчуває. Я дивлюся на те місце, де уявляв кинутий на підлогу сріблястий костюм —— істоту з головою знаком питання, але, звісно, там ні ниточки, і я того костюма, як мати моїх слідів, відчути не можу. Чи рипіло й відчинялося вікно, коли я прорік на сходах закінчення дощу? О так, вікно було відчинене. Я пішов просто до нього, щоб переконатися, що моє видіння — не тільки гра уяви. Ні, воно таки не гра уяви: навпроти стримить Ларисина мати, добродушна й поважна, як Будда. Це, очевидно, якийсь китайський Будда, бо очі в неї — щілини, а повні щоки звисають. У парадні двері виповзає зі стільцем у руці Ганна Миколаївна, спирається на палицю, і її очі пильно перевіряють, чи не завітав у двір черговий шукач туалету. Але в дворику тихо й спокійно. В дворику легкий, як печаль, сутінок; здається, його виточує асфальт, бо злегка димить. У дворику тепло й не шелесне вітерцем. Повітря прочищене дощем густе, драглисте, без звичного запаху автомобільних газів. Стара дихає ним на повні груди, а вже потім сідає.
— Хороший пройшов дощ! — елегійно каже китайський Будда.— Дихаєш не надихаєшся...
— Це тому, що немає тих, що кутків шукають,— каркає-голосно стара.
Я перехиляюся через лутку: чи відчинено вікна поверхом нижче? Авжеж, з одного віється синій димок, Дмитро таки очікує Ларису, грається кубиками слів і, здається, анітрохи не нудьгує.
В цей час з'явився в дворі й "шукач кутків", стара аж стрепенулася на своєму стільці.
— Немає тут туалету, нема! — кричить вона, але "шукач кутків", здається, шукає зовсім не те. Він підходить до Ганни Миколаївни й чемно запитує, чи не тут живе Микола Іванович Цюцюченко.
— А вам який номер треба? — спокійно питає китайський Будда.
— Номер два,— каже "шукач кутків".
Стара мовчить, бо їй зовсім не цікавий той, хто не збирається осквернити наш дворик; вона, здається, й очі приплющує, а китайський Будда спокійно оповідає, що в нас номер один і Микола Іванович Цюцюченко тут не живе, а номер два — по той бік вулиці, якраз навпроти. "Шукач кутків" чемно вибачається і йде геть, помахуючи руками. В нього на тім'ї кругленька, охайна лисинка, як у католицького священика,— це я не раз бачив у кіно,— він спокійний і благодушний і розмірено ступає, бо має тверду надію таки розшукати свого Цюцюченка, а коли зникає в під'їзді, стара підводить голову до китайського Будди.
— Думаєте, він того Цюцюченка шукає? Надзюрити тут хотів...
Ну що ж, все у нас у дворі нормально. Перевіримо, як там Дмитро. Сині пасемка диму все ще випливають з вікна. "Все гаразд!" —думаю я. Зараз візьму книжку, всядусь у крісло і забуду про цілий світ, адже читання — як сон, перехід в інші світи, але не такі безглуздо нереальні, як сни справжні; цей сон захоплює душу, і поринаєш у нього, як у солодку купіль. Хто був той перший, думаю я, котрий вигадав таке чудо: взяти й відтворити світ, котрий тільки нагадує реальний, заселити його людьми й примусити тих людей жити? Здається, той перший відчував те саме, що й я, може, його чавила петля замкненого світу і хотілося йому хоч якось зворушити безпросвітну одноманітність будня. Отож узяв він та й розповів своїм одноплемінцям казку, і це так усім сподобалося, що в неї повірили більше, ніж у сон...
— їсти будеш? — питає мати.
Але я вже забув, що таке "їсти", хоч від тих слів у мене щось засмоктало в животі. Коли відповім на її запитання, між нами буде утверджено мир і прикрість з вигнанням буде забуто; я залюбки те зробив би, але щось тверде й гостре стоїть мені в грудях, і чи ж легко викинути його звідтіля?
— Чого це ти надувся?
Я стою обличчям до вікна і зовсім не надувся, я дивлюся, як повертається з напханою червоною торбинкою Ларисин батько. Зупиняється серед двору й починає оповідати китайському Будді (в такого ж Будду через двадцять років перетвориться й Лариса), що є в магазині, а чого нема, і китайський Будда милостиво всміхається й покивує головою. І я раптом помічаю, що Ларисин батько — це постаріла копія Дмитра, а не того цибатого піжона, з яким Лариса зараз крутить, що той піжон таки чужорідне тіло для нашого дворика, що коли б він оселився тут, ми б не мали такої погідної й чудової замкненості, яку маємо. Я зрозумів, що співчуваю Дмитру, а може, це сталося тому, що він Ірин брат?
— Що ти там побачив? — зацікавлюється мати й підходить до мене. Визирає у вікно, але нічого особливого не бачить: іде з червоною торбиною Ларисин батько, математично я позначив би його Д, тобто корінь із Дмитра; сидить стара, у дворі й не пахне "надзюрниками"; у вікні — китайський Будда,— все, як завжди, земля крутиться, очевидно, й Галілей відкрив цей закон через те, що жив у такому дворику, як наш, були там точнісінько такі самі пожильці. Може, і я відкрию якийсь цікавий закон і провіщу його людям, але чи обов'язково потім згоряти через те па вогнищі?.. Здається, тільки тепер мати розуміє, що я мовчу не тому, що побачив у дворі щось цікаве, а тому, що серджуся,— обіймає мене за плечі й цілує десь біля вуха.
— Не дуйся,— каже вона поблажливо.— Батько трохи погарячкував, сам знаєш, який він,— мов скіпка запалюється. Ходи, дам тобі щось смачненьке...
В мені, певне, лишається достобіса дитячого, бо я голосно сопу, але піддаюся поштовху лагідної материної руки і таки рушаю на кухню, тим більше, що й про віника вона вже забула,— все блищить у нас у хаті й сміється. Оця пристрасть до прибирання в моєї матері, здається, властивість біологічна. Сміття, курява, павутина викликають у неї не тільки жах, а й бажання швидко, негайно й рішуче з ними розправитися. її менше цікавить, щоб було в нас наварено, тобто хай ліпше походимо голодні, ніж буде у хаті хоч би й пилинка. Вона забуває тоді про час, простір і все таке інше — шурує, миє, тре, замітає: нищить того заклятого ворога, як тільки може. Слово "бруд" вимовляє не просто, а з обридженням, при чому гидливо кривиться. Єдина темна плямка в цьому фанатичному прагненні до чистоти — глуха нехіть до ґудзиків. При нагадуванні про ґудзики стає вона байдужа, в'яла, черства. Пропускає наші слова повз вуха, і треба батькові розпінитися, як смолі, щоб ті ґудзики було пришито. Може, тому я пришиваю собі ґудзики сам і визнаю, що таки невелика це робота. Вколеш раз-другий пальця і пустиш крапельку крові, зате пришиватимеш міцно, щоб зайвий раз не колотися. Батько любить згадувати з цього приводу оповідання Осипа Маковея "Емансипований мужчина". Сцена з пришиванням ґудзиків там справді потрясна! Я реготав, і ми потім цілий тиждень допікали цим матері. Вона дивилася на нас і спокійно всміхалася, а коли треба було пришити ґудзики, все починалося спочатку...
(Продовження на наступній сторінці)