Я сиджу на кухні і їм. Коло мене вмиротворена мати, з любов'ю стежить, як я змітаю з тарілки смажену картоплю з відбивною. Відбивну робив батько — він у нас до цього спец. Відбивні, вареники і навіть борщ він матері готувати не дозволяє — жінки, мовляв, у цьому безпорадні. Може, воно й так, мати не протестує: готувати вона не любить. Зате батько не любить прибирати. Здається, він тихо ненавидить зразковий лад, що панує в нашій квартирі. Колись мати потрапила в лікарню, де їй вирізали апендицит. Батько за той час ні разу не замів підлоги, не застеляв ліжка, не трусив килими, а я був для того ще замалий. Коли мати повернулася з лікарні, вона захиталася і схопилася рукою за стіну. Повзала на колінах і прибирала, а до білизни, випраної у пральні, бридилася доторкнутися. Батько тоді, здається, лютував і галасував. Але наступного дня у нас усе блищало. Важкішу роботу вона примусила виконати його, і батько, вибиваючи килими посеред дворика, бурмотів під ніс прокльони. Мене вони до того не залучали, не залучають і зараз, отож я увібрав у себе риси обох: люблю, щоб було чисто, але й пальцем не рухну (за винятком ґудзиків), щоб якось цього досягти. Щодо цього виховання моє — недостатнє, і ми визнаємо це всі троє...
Я, здається, насичений. Живіт туго напаковано, в тілі солодка млість, за вікном сутінки, десь глибоко в них мій батько грає зі своїм приятелем Миколою у шахи. Мати сидить на телефоні й розповідає своїй приятельці Катерині, який у неї нікудишній чоловік. Розповідає про сріблястий костюм, який діставати їй допомагала, здається, та ж таки Катерина, і Катерина десь у глибині цих сутінків ахає й охає, співчуває матері, підігріває і згоджується, що в неї, тобто в матері моєї, таки нікудишній чоловік, від чого мати знову наповнюється святим гнівом — все це спершу входило в мої вуха, але ненадовго. Поступово я виключився з тої розмови, і вона стала, як журкотіння води в туалеті,— щось таке, що існує, але до чого тобі діла нема. Я вмикаю електрику, зашторюю вікно і кладу на коліна книгу. Це чудова книга, і називається вона "Музика голубого колодязя". Я прочитав її половину, і в мені вже бринить ота музика — щось тепле, гарне, сокровенне, я, здається, починаю любити ту дівчину, про яку оповідається; ім'я її незвичайне — Хардіс. Ту Хардіс навіть намальовано на обкладинці: дівчина з косою, в матроській блузці і з букетом польових квітів у руках. В неї глибокі, замріяні очі, і вона так само здатна до думок-кар-тин, як і я. Мені шкода, що вона живе в якійсь книзі, адже я ніколи не переступлю берегів палітурок і не ввійду в її світ по-справжньому. Він витворився в голові незнайомої жінки, ім'я якої надруковано на палітурці, і це ім'я для мене, як незвичайний набір літер. Ця жінка, можливо, сама була отією Хардіс, але і вона, і я знаємо, що то таки казка. Єдине, що існує насправді,— це музика голубого колодязя. В мене також є голубий колодязь, і це, можливо, наш дворик. Можливо, колись, в іншому часі, я захочу прийти сюди, а вже не існуватиме ні дворика, ні людей у ньому. Тоді цей дворик і стане для мене голубим колодязем, і я згадаю чи вигадаю його музику, бо цього потребуватиме моя душа. Хтозна, чи це мені вдасться, бо для того, щоб учинити так, потрібне чудо, а чи зможу я чудодіяти, коли в житті я ні добрий, ні злий, правильніше, трохи добрий, а трохи злий; я чомусь не люблю людей, що живуть навколо мене, а жалію їх — очевидно, я про себе зависокої думки. Той же, хто битий гординею,— ницістю битий, у твань і порох перетворює себе, адже гординя — один з важкіших гріхів людських. Але вилікувати себе ще можна. Музикою голубих колодязів, таких, як наш дворик, адже двориків таких — без числа.
Починаю думати, що прожив сьогодні не зовсім звичайний день, що недаремно відчув у собі якісь парості,— вони є. Кільчаться в сутінку, що тугішає за вікном, і провістять у мені щось схвильоване й нове. Я дивлюсь у світ, що його творить уява незнайомої мені жінки, і той світ помалу туманіє; знову бачу себе в парадному, наповненому по вінця дощем, смутного й бездомного; бачу, як розчиняєтся з рипом залізна хвіртка і в під'їзд заходить моя однокласниця. Я знаю, що вона зовсім негарна, що в неї сухе, надто худе лице й тіло, що вона з тих занудних відмінниць, якими вчителі попрікають усіх телепнів світу, але я бачу в її обличчі, в очах і в усій її постаті щось незвичайне. Що воно таке, знову запитую сам себе, і чи не таке саме колись побачив у Ларисі й Дмитро? Чи не тому робить він із себе посміховисько, став сліпий та глухий, дурний та впертий — так уже йому хочеться дорівнятися до Ларисиного батька. Але я не маю права його судити, адже нічого про нього не знаю. Він колись осудить себе сам, я ж можу тільки думати, що сталося тоді в парадному зі мною і чи, побачивши вдруге ту дівчину, пізнаю я те ж таки хвилювання? Як мені тоді бути, адже ця дівчина ніколи мене не захоплювала. Це не та ранкова красуня в розчиненому вікні, і не закохався я в неї з першого погляду — знаю її сто тисяч років: длубалися ми з нею колись разом у купі піску. Пісок той був мокрий, і ми будували з нього замок. Наші ручки рили в тому піску печерки і з'єднувались у ньому — може, тоді ми будували спільний дім, у якому збиралися жити?
Дівчина, яку намалювала моя уява, прекрасна, наче фея, з розсипаним по плечах русявим кучерявим волоссям, відчиняла вранці вікно і ставала символом ранку. Але вона не була схожа на Іру. Не була схожа на жодну з дівчат, яких мені доводилося зустрічати, бо насправді так само не існувала, як і Хардіс. Але у виразі її обличчя було саме те, що побачив я сьогодні в Іри,— таємниця, яка вабить і хвилює, а може, й чудо. Може, тому так гостро й одразу відгукнулося на те моє серце — ось чому я сиджу зараз з розгорнутою книгою, яка сьогодні ще захоплювала мене, але тепер її не читаю — книгу про чужий голубий колодязь; тимчасом як тут, перед моїм затуманеним зором, твориться голубий колодязь мій...
Мати виговорила все, що хотіла й могла, пішло в неї на те безліч часу: оповідаючи про щось, вона вживає непомірну кількість слів і стільки нанизує деталей, що заснути можна. В цьому є щось виключно жіноче, і тільки жінкам не набридає слухати одна одну. Мати гримить на кухні посудом; батька, звісна річ, нема — має все відбутися, як завжди в подібних ситуаціях. Мати прибере й позамітає, потім зайде в кімнату і, прикриваючи рота долонею, бо позіхатиме, заявить, що вона втомилася і; певне, ляже, начебто на це конче треба мого дозволу. Ясна річ, я те їй милостиво дозволю, тоді вона почне повільно й старанно стелити постелі, розгладжуючи кожен рубчик, на що піде півгодини. І тільки но тому сховається в батьківській кімнаті, прихиливши за собою двері. Тоді я залишуся сам. Невідь-чому "я чекаю цієї хвилини, бо мені здається, саме тоді я зможу відгадати в собі щось сокровенне.
— Шкода, що ти нікуди не поїхав,— каже мати, стелячи постіль.
— А куди маю їхати?
— Всі кудись їдуть. В село, на дачу. А ти й по землі босий не побігаєш.
— Побігаю взутий по асфальту.
— Я казала батькові. Взяли б путівки в дім відпочинку, десь біля річки... Все над тими грішми труситься.
— А в нас їх багато? — питаю лукаво.
Мати зітхає й махає рукою. Зрештою, сама знає: ті гроші, на які ми могли б кудись поїхати, були викладені на сріблястий костюм, до якого вона має ще схуднути. Мати дивиться кудись убік. У куток, наче хоче там прочитати відповідь на свої турботи. Але в тому кутку немає нічого. Навіть павука, який подав би їй таємничі знаки і заспокоїв би її.
— Ох, ця вічна проблема з грішми,— каже мати і, згорбившись, наче несе ту проблему на карку, повільно човгає капцями по паркету. Капці — на повсті, і паркет од того самонатирається.
— Добраніч,— каже вона винувато.
— Добраніч, мамо! — відгукуюсь я, і голос мій напрочуд ніжний.
Ну от! На цьому можна було б поставити крапку, дописавши щось про солодкі марення перед сном: все добре, все гаразд і влагоджено, людина без даху перестала існувати, а повернулася додому, як кіт. Кіт обсохне і муркотітиме від того, що його гладять по голівці, навіки забувши прикрість, йому завдану. Але я пам'ятливий і знаю, що сьогоднішній день ляже мені на душу камінчиком. їх там не так багато, але вони є. Здається, їх уже стільки, що я можу відірватися від батьківського гніздечка і без особливих гризот полинути у світ, покинувши цей дворик. Я готувався до солодкого мріяння, здається, мені хотілося відчути захват від такого польоту; ось він і був би — банальний, але щасливий кінець. Але щось повабило мене до вікна, здається, я почув у дворі гомін. Хтось крикнув, і я насторожився й напружився: еге, сказав я собі подумки, ти у світі, хлопче, не сам!
Он він, п'ятачок нашого двору, чорний і мокрий, лисніє від недавнього дощу, з маленькими калюжками, в яких виблискує по електричній лампочці. Он вона, арена, підсвічена з боків та знизу; два гладіатори вийшли на неї. На них короткі туніки, а в руках лискучі мечі. На головах мідні шоломи, а зусебіч шумливі амфітеатри — публіка пожадно чекає і зараз зареве, вимагаючи захоплюючого видовища та крові. Дмитро стоїть навпроти каланчеподібного піжона, який, здається, привів Ларису. Лариси поблизу нема, обидва ж бійці наїжачені й голосно метають один в одного бойовими покриками.
— Будеш ходити сюди, підріжу гада! — кричить Дмитро. І хоч згори я не бачу його вусиків, чудово знаю, що вони люто підстрибують.
— А що ти за хазяїн такий знайшовся? — кричить на тій самій ноті піжон, і я вперше чую його голос: вискучий фальцет.
— Тоді й побачиш, що я за хазяїн! — кричить Дмитро.
(Продовження на наступній сторінці)