— Дмитре, перестань! — лунає жіночий голос. Це, здається, його мати.
— Вона не хоче з тобою ходити, то йди до біса! — верещить фальцет.
— А ти в наш двір не заходь! По-доброму тебе попереджаю!
— Іди ти, знаєш, куди!
— Це ти йди! Не я прийшов, а ти! А сунешся ще раз, розтовчу тобі морду.
— Мені? Ти?!—лящить фальцет.—Ану спробуй!
Піжон виставив плохенькі груди, густо порослі чорним волоссям, і виступає, виступає проти Дмитра, а Дмитро пригинається: вдарить чи ні? Готується до стрибка, бо, щоб ударити Каланчу, йому таки треба підскочити. Я кидаю поглядом на Ларисині вікна; за ними глуха тиша і світло не горить: сплять вони, чи що? Але я знаю: поприлипали всі троє до вікон. Можливо, Ларисин батько голосно рикнув на Ларису, щоб носа не висовувала, а може, Лариса й не збиралася висовувати носа, а стоїть за темною шибою і широко всміхається.
В цей час у дворі вдарилися одне об одне два тіла, наче хтось гупнув у погано натягнутий барабан. Дмитро відскочив і знову нащетинився, а піжон, зігнувши руки, наче боксер, почав з прискоком підходити до Дмитра.
— Дмитре, перестань! — заверещав жіночий голос.
— Жени його, пройдисвіта, налюрника проклятого, жени, Митю! — каркнула баба Ганна — висунулася з кватирки і аж тремтіла від збудження.
Дмитро стрибнув удруге, і знову вдарилися два тіла зовсім так, як бойові півні,— замигтіли в повітрі кулаки; піжон верескнув і вдарив Дмитра згори по голові. Тоді заревів Дмитро і втретє метнувся на супротивника, здається, він дістав до фізіономії піжона, бо щось ляснуло й хекнуло.
Хтось схвильовано дихав у мене за плечима, хтось хрумкав пальцями рук. "От дурний, от дурний!" — шепотіла мати захоплено чи перелякано, а войовники у дворі знову замахали кулаками. Сплелися в обіймах, наче двоє коханців, і тузали один одного, голосно сопучи.
В цей час від під'їзду метнулася тінь, а за момент Дмитро полетів в один бік, а піжон у другий.
— Не мішайтеся, дядьку! — загорлав Дмитро.— Я йому зараз дам! Хай не шляється по чужих дворах.
В "дядька" була майже лиса голова, дивно блищала в непевному світлі, яке розсипали по дворі дві лампочки.
— Ану, розбігайтеся, півні!—сказав "дядько".— Розбігайтеся, бо обом зараз накладу.
— Вітя! — зойкнула в мене за спиною мати.— Не мішайся, Вітя!
Піжон утирав носа: очевидно, Дмитро його таки влучив.
— Забирайся звідси! — загрозливо сказав мій батько.— Бо зараз докладу!
Тоді піжон побіг. Дивно завихляв костомашним тілом, завернув у під'їзд, зупинився, помахав кулаком, а Дмитро плюнув. І, може, попав у той кулак, бо піжон хутко витер його об джинсову курточку і щез, розчинившись у темені.
— А даремно ото ви мішалися! — каркнула у віконце стара.— Хай би дав йому, налюрнику проклятому, теж мені — капустяний кавалер!
— Я б йому, заразі, дав! — сказав, бахвалячись, Дмитро, і я побачив, як блиснули батькові зуби: сміявся.
— А ти йому й дав! — сказав він.
Дмитро втирав носа, певне, піжон його не обійшов.
— Це що в тебе, кров?! — закричав жіночий голос.
— Іди спи, мамо! — строгим тоном переможця сказав Дмитро.— Він уже сюди й носа не поткне!
Німо й безживно темніли Ларисині вікна — там собі спали. Спали й хропака давали, і не було їм діла до того, що хтось кричав чи бився, бо то їх, здається, не обходило.
— Іди вже додому, Вітя! — крикнула в мене за спиною мати, аж у вухах задзвонило від того крику.
— І ти йди додому! — відлунив у тон моїй голос матері Дмитрової.
— Я йому, дядьку, таки врізав! — сказав Дмитро і засміявся нервово.— Як розвернувся — і в морду, в морду! Чорта лисого сюди носа поткне!
Тоді я побачив батькове лице. Звелося в бік нашого вікна й сміялося.
— Він точно випив! — прошепотіла перелякано мати. — Дами й панове! — проголосив батько і вклонився, розводячи руками.— Вистава закінчилася, можете спокійно спати!.
Знову засміявся й пішов у наше парадне.
— Ух, я ж йому і врізав! — сказав Дмитро й подався слідом.
Арена порожня. Блищать калюжки крові, правда, кров ця не червона, а жовта. Публіка позіхає, тобто позіхаю я. Мені з того, що відбулося, не смішно й не сумно. Річ віковічна: таке відбувається в усіх представників живого світу. Можливо, позіхає за вікном і Лариса, її батьки тихо обговорюють подію.
— Ти б того,— каже Ларисина мати,— відшила б котрогось із них.
— Отого об’ясника відший! — сердито підхоплює батько.— Того, що битися поліз!
Він позіхає так, що в темені його золоті зуби моторошно спалахують. Можливо, думає він про те, що свого часу також бився за ту, що важко лежить ось поруч, і зараз йому смішно з того. Ще позирає на молодших та зграбніших, але це тільки так: найбільше любить він спокій. "Що може бути ліпше за спокій? — думає він. Це і є ота мирна думка, яка допомагає йому легко заснути. Адже щоб заснути, треба небагато. Перевести вмикач свідомості і тим самим переведеш себе зі світу реального в нереальний. Може, хтось і вірить у сни, у зв'язок цих двох людських мікрокосмів, але не я. Я вважаю, що між двома станами людського життя ніякогісінького зв'язку немає,— людині це потрібно, щоб стати отаким "мирним чоловіком", яким є Ларисин батько. Він зараз летить. Не як птах, а як довгасте живе тіло. Він зараз падає в прірву, але та прірва не пожере його. Це довгий-довгий сталистий тунель, на обіддях якого виграють химерні образи. Там чудні істоти, що хочуть схопити його, тягнуть до нього руки, стріляють у нього, але їм ніколи до нього не дотягтися, як не дотягтися зображенням на екрані до глядачів у залі. Він летить далі і летітиме доти, доки триватиме ця мандрівка. Летить, як куля в середині ствола, і все завершиться, як це належить. З ляском вистрілить він собою в цей світ і прокинеться. Спокійно всміхнеться назустріч білому дню й потягнеться так, що кістки в ньому захрумтять. Буде врівноважений, бо він із тих, хто спокійно засинає і не менш спокійно прокидається...
Мати зустрічає в коридорі батька. Сама відчиняє йому двері, і він входить у квартиру всміхнений і задоволений.
— Ну, ти зовсім не маєш на плечах голови! — каже мати.— А що, коли б той гицель ножаку тобі всадив?
— Той гицель,— урочисто каже батько,— помічник завскладу, і ножаку він радше перепродасть як дефіцит.
— І зовсім не смішно,— каже мати.— Ти, мабуть, випив, що такий хоробрий?
— А чому я не можу випити? — питає батько.— Зельтерської води, наприклад.
Мій батько старий, думаю я. Він каже "зельтерська" замість "газована".
— А потім будеш стогнати й плакати? А я, наче дурна, буду бігати коло тебе.,
— Я вже зараз стогну й плачу,— каже батько, і в його голосі пробивається щось серйозне.
Але мати не розуміє його. Вона помалу заводиться. Вони входять у мою кімнату й бачать моє лице. Я стою, повернений до них, серйозний і виструнчений. Я дивлюся на них упритул: ні, вони вже не виженуть мене погуляти! Вже ніч, кругла, наче' розширені очі. Вони дивляться в ліч, туди, де зависло беззоряне й безмісячне небо, залите каламутною іржавою водою,— то сяють відбиті в просторі тисячі міських ліхтарів.
— Лягай спати! — трохи різко каже мати і гасить цією фразою своє невдоволення.
Тепер мені лишається подивитися на батька. На мене пильно зорять розумні сині очі, серйозні, рідні очі, в яких уже нема винуватого виразу; вони запитують, чи буду я йому приятелем? В них є трохи лукавства, трохи сміху та жарту, але більше серйозного. І я раптом відчуваю незмірну вдячність за оте серйозне, подароване мені, бо саме цього цілий день сьогодні потребував. Я вже не жалію його, а люблю. Моїм грудям тісно стає від надмір розширеного серця: воно стало таке велике, як моя втіха. Батько ледь-ледь підморгує мені, а я всміхаюся до нього кутиками вуст.
9
Я прокинувся тоді, коли вікна покрилися холодним видивом світання. Блідий відсвіт тільки-но народивсь у небі, ще він не спустився додолу, але вікно моє його відчуло. Саме зараз всі найміцніше сплять, і я можу поринути в те марення, яке заповідав собі ще вчора ввечері. Для цього мені не потрібно заплющувати очей, адже тіло моє й так наполовину спить. Я дивлюсь у вікно, і бліде видиво заповнює мої розплющені очі.
Безшумно випливаю з кімнати, ледве ступаючи босими ногами по паркету. Він слухняний сьогодні, цей паркет, і ні разу не рипнув. Пропливаю через зачинені двері й опиняюся на сходах. Тут пригашено і втомлено світить коридорна лампочка, здається, от-от вона блимне востаннє й засне. Стою якийсь час, щоб набрати в груди повітря. Тихо навколо й безживно. Глухо якось і заціпеніло. Але мені потрібен саме такий момент. Саме в таку пору я можу найглибше відчути таємничу зачарованість голубого колодязя нашого двору. Я дивлюся на нього з вікна третього поверху. Він полощеться внизу, в синьому димі, і мені здається, що це не калюжки на ньому, а обличчя. Всі, які живуть у цьому дворику, а серед них і моє. Тоді мої вуста починають ворушитися. Я видихаю тонке й ніжне дівоче ім'я, і від того вона прокидається, дівчина, про яку я думатиму від-сьогодні. Вона теж відчуває холодне видиво світання і так само, як і я, дивується йому. Дівчина повертає до мене обличчя, щойно вона пройшла через зачинені двері, її обличчя темно малюється на світлому тлі вікна.
— Все в порядку? — пошепки питає вона.
— Сон і тиша! — шепотять мої вуста.
— Чи ж відбудеться чудо? — питає вона.
Я киваю головою, беру дівчину за руку і відчуваю, що вона безплотна. Вона як те світання, що розбудило нас і з'єднало. Чудо, яке вигадав я або маю ще вигадати.