«Чудо» Валерій Шевчук

Читати онлайн повість Валерія Шевчука «Чудо»

A- A+ A A1 A2 A3

— Вгадую. А по-чому огірки й капуста?

— Всі гроші,— сказала Іра.

— Феноменально,— мовив я.— Пліз, проходьте, мадам.— Я відступив з проходу, й Іра зайшла.— Мадам,—сказав я,— чи не дозволите піднести вам угору огірки й капусту?

— Перервешся,— сказала Іра.— Але коли хочеш, неси! Сумка була важка, і я зробив вигляд, що мене аж перекривило.

— Ну й сильна ти, Ірко,— сказав я.— Така тендітна істота — й тягає такі тягарі!

— По-перше, я не Ірка, а Іра,— сказала дівчина.— А по-друге, я не тендітна істота. А ти не тягаєш додому овочів?

— Цю місію взяв на себе мій батечко. Уявив, що то його святий обов'язок, а я не хочу йому заважати. Через давнє правило: шануй батька свого!

— То ти нічого вдома не робиш?

— Нічогісінько,— урочисто сказав я.— І найцікавіше те, що мені нічого й не хочеться робити!

— Отже, ви трутень, сер!

— Трутні так само потрібні, як і робочі бджоли. Це, шановна, самці бджіл,— сказав я самовпевнено.— І те, що бджоли їх проганяють, ознака вічної жіночої невдоволеності...

Ця мудрість, що я її проголосив з найдобродушнішим виглядом, була не моя. Я її вичитав і затямив. Зрештою, все розумне, що я кажу, не моє, а вичитане. Я тільки вмію розрізнити, що розумне, а що ні, і вміло тим користуюся.

— Ти гострий на слово,— сказала Іра, пильно до мене придивляючись.— У школі я за тобою цього не примічала.

— В школі я належу до списаних у бельбаси,— відповів я.— Там мене переконують, що коли "а" більше "б", то "б" менше "а" — чи не нудно? В житті цього правила аж ніяк не дотримуються. А коли ти списаний у бельбаси, то чи варто розчаровувати вчителів? їм, бідолашним, так важко переучуватися!

Іра була відмінниця. Відмінниця кругла, бездоганна, серйозна, я навіть думав, що без гумору. Вона — вічне шкільне начальство, вічний читець кволих віршиків на урочистих лінійках, постійний член якихось комітетів і рад; Іра була правильна до нудоти, і я б, здається, ніколи не звернув на неї уваги, коли б не сьогоднішній дощ. Я надто довго безмовно затуляв прохід, змерз і посинів, в мене влилося кілька кілограмів води, хоч і не під дощем я стояв, тому й висипалося з мене так багато слів.

— Ну от,— сказав я, спиняючись біля її дверей.— Ми, здається, й познайомилися. Бачиш, який я культурний, торбочку тобі підніс.

— Дякую,— засвітила усмішку Іра.— Ти, я бачу, славний хлопець...

Вона вже не була тою дівчиною з дощу. В її обличчі не було того, що так вразило мене і чого я не розумів. Стояла переді мною, здається, та ж таки бездоганна відмінниця, і я раптом злякався: чи не розсипав я перла? її остання фраза була поблажлива, таке собі м'яке потурання тому, що я таки бельбас і їй жаль мене. Ну, що, подумав я, хочеш мене перевиховати? Станеш читати мені лекції на популярні педагогічні теми? Але ні, щось таки було в ній сьогодні.

"Чорт забирай! — загорлав я подумки.— Ну, чого ти на мене так дивишся?" Язик же мій молов.

— У нашому дворі все розкладено попарно,— казав я.— Тільки одна Ганна Миколаївна не має пари. В нашому дворі тільки ти і я одного віку, тобто нашого віку. Нам треба частіше розмовляти, ти не вважаєш? Отак зупинятися на сходах і доказувати, що нема поміж нас дурнішого...

— От дивак! — сказала Іра.— Ти якийсь сьогодні на себе не схожий. Це дощ да тебе подіяв? Ну, я пішла...

— Стривай,—затримав я.—Хочу тобі сказати якусь розумну річ.

Але моя голова раптом виявилася порожня, нічого розумного я не міг з неї видобути, В мене почав наливатися сірий, поганий настрій: чого це я викаблучуюся? Що сталося зі мною і чому я тримаю на сходах цю дівчину? Нудно мені, скучно? Звісно, нудно й скучно, бо мене витурено з дому і я не хочу туди повертатися.

— Кажи свою розумну річ, бо йду...

— Ні! — зітхнув я.— Нічого розумного мені в голову не приходить. Будь здорова, чорноброва!

Але Іра не поспішала. Дивилася на мене, і щось знову почало зі мною діятися. Я знову почав забувати, що переді мною нудна однокласниця: щось-таки сьогодні у ній було. Мені аж голова почала боліти і якийсь дивний трем у тілі з'явився: чи не захворів я часом, простоявши так довго в парадному?

— Ти, здається, посмутнів,— обережно сказала вона.— Щось у тебе сталося?

— О ні! — сказав я тоном бадьорого півника.— Просто мені захотілося познайомитися з якоюсь прекрасною незнайомкою. Мене звати Ігорем, дівчино, а вас?

— А мене Іра,— зімружила весело очі моя однокласниця.

— Дуже приємно, Іро,— я простяг правицю, і ми поручкалися.— Ми ще зустрінемося?

— Коли будеш стовбичити весь час у парадному, то безумовно.

— Я це й хотів від вас почути. Ад'ю!

— Чао! — сказала Іра і, відвернувшись, натисла на ґудзика дзвінка. Я теж відвернувся й подибав на свій третій поверх, де мене ніхто не чекав.

Отоді й прийшов поганий настрій — те, що лише передчувалося; зараз я купавсь у чорній купелі й обростав вологою, кострубатою темінню. Очі мої були чорні, як ніч, а в тілі ніякої сили. Я не хотів заходити в квартиру, бо знав: мати там досі плаче, а сріблястий костюм розпростано лежить на підлозі з головою у формі знака запитання, мати ламає руки й ридає — справдешня пієта, бо й сліз проливається чимало.

— Запропастила я своє з тобою життя! — кричить вона, і я виразно чую це з-за дверей.

У відповідь: "Бу-бу-бу, бу-бу-бу!"

— Хіба ти не піднімав на мене руку? —кричить мати, І я відступаю від дверей, бліднучи й холонучи. Е ні, не час мені туди повертатися.

"Бу-бу-бу! Бу-бу-бу!" — чується батькове бурмотіння.

— Я тобі все простила, але ніколи цього не забуду! "Е ні,— кажу собі я.— Не час мені туди повертатися!"

Треба знову сходити вниз і знову стриміти свічкою в парадному, вивчаючи життя сусідів. А як там дощ?

Я визирнув у вікно. Надворі монотонно хлюпотіло, і потоки шумливо виплескувалися з ринв. Мені стало жаль, що я так швидко розлучився з Ірою, може, від того у мене оцей лихий настрій? Мені б просвітлитися й не сумнитись, адже те, що уздрів у дворі, те чародійне перетворення, яке відбулося з бездоганною відмінницею, чи не послане мені чудо? Те чудо, якого цілий день сьогодні прагне душа. Я раптом відчув, що починаю розпливатись у той дощ, в небо, шматок якого висів над дахом, під яким містилася поліклініка; душа моя пливла і пливла у глибину сірого мороку. Це був безголосий поклик, бо де воно, справдешнє чудо, якого так прагну? Де воно, те небо, де безмежність, де моя здатність летіти й розширюватися, розпросторюватися душею аж так, щоб тіло відчувало дзвінкий ритм, щоб серце чітко видзвонювало секунди? Можливо, це станеться завтра, коли я де відчуватиму оцієї безпорадної бездомності, коли прочитаю таку книгу, від якої висвітлиться в мене лице. Тоді я вриюсь у подушку, заплющу очі й уявлю великих білих птахів, що взяли мене на крила й несуть. Я побачу внизу веселу землю, а коли ступлю на неї, в мене буде таке ж погідне обличчя, яке буває в Ларисиного батька, завідуючого складом, котрий знає секрет житейської гармонії. "Ти добрий? — спитав я себе.— Іронізуєш з Ларисиного батька, бо той не герой з білозубою усмішкою, а завскладом?.. Бридня це, бридня!" — бурмочу я, адже все, що мене мучить, що зробило мене бездомним,— все це дрібниці, результат буденної, як асфальт, сварки, і нема чого цим перейматися. Ану, приступи до своїх дверей! — наказав собі я. Натисни на ґудзика свого дзвінка! Зроби це так само безтурботно, як Іра, бо в неї батько з матір'ю не сваряться. її батько — водій величезної вантажної машини з довгим сріблястим кузовом; він їздить у далекі рейси і не буває вдома тижнями. Зате коли повертається у наш дворик, немає в мене більшої втіхи, як дивитися на нього. Іде розхитаною ходою, все тіло його дише втомою, але він уже відчув затишок рідної домівки; здається, він відчував його весь час, ганяючи свою машину по трасах; у нього важкі руки, звішені вздовж тулуба,— ще не відвикли від напруги, адже стільки годин тримали кермо. Він зводить голову, я не раз бачив його щасливе, веселе, залите радісним усміхом лице. "Галю, Іро! — кричить він, навмисне пропускаючи синове ім'я, адже прагне жіночої ласки.— Ви вдома?" Тоді стукає вікно на другому поверсі, чути тихий зойк чи радісний погук, і ота суха, костомашна жінка, Ірина й Дмитрова мати, ота вічно заклопотана, засмикана, та, яка не соромиться вивішувати у дворі неподобні речі, раптом освітлюється і оновлюється. Я пригадав: он він, знайомий вираз, он що я побачив сьогодні на Іриному обличчі, адже не раз я заставав цю сцену, коли повертався додому.

(Продовження на наступній сторінці)