— Вам так зручніше? — спитав доктор Цур трохи спотвореним, але повільним виразним голосом.
— Так.
— Чи готові ви зараз відкрити своє серце у сповіді, як перед Господом?
— Готова.
— Тоді починайте.
Я замислилася, з чого, власне, почати, і мовчала так довго, що навіть доктор Цур, який підніс повільність до культу, не витримав і сказав:
— Почніть із головного. Який ваш найбільший гріх?
— Я вбила свого чоловіка… І я розповіла йому все. Втупившись у чорну ширму, як у темні глибини власної душі, я почала з того, як ще зеленим дівчиськом зустріла Нестора, як він повів мене до ресторану, де я по крапельці пила шампанське і їла рисовий гарнір по одній зернинці, щоб розтягнути своє щастя.
— Браво! — вигукнув доктор Цур. — Яка геніальна данина повільності! Я скидаю свій капелюх перед цим глибоким розумінням непоспіху. Але… пробачте, пані Анастасіє. Я вас уважно слухаю. Продовжуйте.
Тоді, повагавшись, я пішла далі і розповіла, що зовсім не пам’ятаю свого батька, пам’ятаю лише вітчима, якого мама дуже любила. Вона так кохала його, що коли той залишив нас… І тут я затнулася. Адже доктор Цур, коли дізнається про мамину хворобу, без жодних сумнівів припише мені спадкову схильність до божевілля й наполягатиме на стаціонарному лікуванні.
Ширма чорніла переді мною, як широкі двері у ніч.
— Вона так кохала вітчима, що ревнувала його і до вас? — спитав доктор Цур.
— Так.
— А вітчим? Як він ставився до вас?
— Ніяк.
— Не домагався… вашої прихильности? — обережно спитав доктор Цур.
— Ні.
— Але коли він пішов, мама почала звинувачувати в цьому і вас? Так?
— Вона просто була в безтямі.
— Зрозуміло. Продовжуйте.
Я нічого не брехала докторові Цуру, тільки пропускала окремі подробиці, які, на мій погляд, не мали суттєвого значення. Однак і без того я говорила довго довго, доктор Цур мене більше не перебивав, і через якийсь час мені здалося, що за ширмою нікого немає. Він мовчав і тоді, коли з моїх вуст вихопилося зізнання в найбільшому злочині: це я, коли Нестор став на корму, різко гойднула човном, знаючи напевно, що, впавши у воду, він не випливе.
— Ви мене чуєте, докторе Цуре? — майже гукнула я в занімілу ширму.
— Так, чую.
— Ви зрозуміли, що я вбила його свідомо?
— Не зовсім… Вам тепер може тільки здаватися, що ви зумисне гойднули човном.
— Ні, ні, я точно пам’ятаю, як різко переважилася всім тілом на бік човна. Це було вбивство, докторе Цуре. Якщо хочете… ідеальне вбивство, адже я була впевнена на сто відсотків, що ніхто не доведе тут моєї вини.
— Ви хочете сказати, що давно виношували цей лихий намір? Ще після того, як застали його в майстерні з іншою жінкою?
— Авжеж, я вже казала про це. Думала вибрати слушний момент й отруїти його чи вигадати щось із машиною, аби він розбився… Словом, я ще тоді міркувала саме над ідеаль ним убивством. Хоча потім… потім це минуло в мені…
— У вас щезло бажання його вбивати?
— А навіщо? Я обрала собі інше життя, мала інших чоловіків і знайшла в тому певну втіху. Нестор мене обожнював, усім забезпечував і, якби ще не був такий ревнивий, то я взагалі не мала б жодного клопоту. А потім усе пішло шкереберть. Наче за димом усе пішло. Київська квартира, фірма… Він оселив мене в глушині, де я вже не мала виходу… на люди. До того ж нам загрожувала цілковита втрата майна через його борги, яких він наробив, як я підозрюю, також не без допомоги коханки. І тоді… — І тоді у вас прокинулося те забуте бажання?
— Ні, твердого наміру вже не було. Але я взагалі чомусь дуже часто думала про ідеальне вбивство. Навіть не стосовно свого чоловіка, а так, безвідносно. І читаючи детективи чи дивлячись фільми, завжди дивувалася недолугості тих, хто заздалегідь готувався до злочину… Адже є безліч способів ідеального вбивства.
— Справді? Наприклад?
— Наприклад, ви йдете з кимось узимку повз трамвайну колію. Позаду зовсім близько дзеленчить трамвай. Ви послизнулися, падаєте і ненароком збиваєте того, хто йде поруч із вами, якраз на рейки… З човном ще простіше. Тут взагалі ніяких свідків, і, якби я навіть зіпхнула його у воду веслом чи й руками, ніхто б цього не довів. А в тому, що я через вітер не змогла його врятувати… яка ж тут вина? Діти топляться на очах у батьків, і нема на те ради. Єдина моя помилка в тому, що я, розгублена, невідомо навіщо збрехала, що мене тоді взагалі не було в човні. Сама собі все ускладнила, бо слідчий, зрозумівши, що тим човном усе таки хтось приплив до берега, порушив кримінальну справу.
— Дурня на пісному маслі, — сказав доктор Цур, і я, не розуміючи, що він має на увазі, все таки виправила:
— На олії. Хоча це фразеологізм, і його краще перекласти як сон рябої кобили. Але я вам розповідаю не сни, докторе Цуре. Знаю, що тепер усі психологи стали запеклими фрейдистами і снам надають більшого значення, ніж реальним подіям, однак я розповідаю тільки те, що було насправді. Хоча ми дійдемо ще й до снів. Та я не впевнена, що моє перебування на Лисій горі…
— Де е е?
— На Лисій горі. Я не впевнена, що моє перебування там було всього на всього тільки сном. І я розповіла йому про мазь отця Серафима, про шабаш на відьомській горі і про зустріч з дияволом. Доктор Цур більше не дивувався. Навпаки, він сказав, що все це має цілком логічне пояснення. З давніх давен відьми, чаклуни, чорні маги користувалися спеціальними наркотичними мазями і напоями, які сприяли їхньому астральному виходу в химерний світ почвар. Там вони ще з більшою силою, ніж наяву, переживають враження від того, що раніше лиш невиразно малювала їхня бліда уява. Зрозуміло, що саме таку наркотичну мазь дав мені, як снодійне, й отець Серафим.
— У цьому нічого страшного немає, — сказав доктор Цур. — Якщо, звичайно, скористатися наркотиком тільки раз. Погано хіба те, що до наркотичного зілля, власне до екстракту гіосціамусу, який у народі називають блекотою, чорні маги часто додають ще людський жир. Продовжуйте, пані Анастасіє, це дуже цікаво.
Мені на якусь хвилю заціпило (людський жир?), та, перевівши подих, я продовжила свою розповідь далі і говорила доти, поки чорна завіса не обступила мене з усіх боків.
Я злякано роззирнулася і, нарешті, зрозуміла, що це вже стемніло надворі, настав ранній осінній вечір, проте доктор Цур не вмикає світло. Чи, може, його там уже взагалі немає? — знов майнула настирлива думка.
— Ви чуєте мене, докторе Цуре? — насторожено спитала я.
— Так так, я вас уважно слухаю, — глухо відповіло з за ширми. Його голос видався настільки спотвореним, що я розгубилася зовсім і не могла згадати, на чому обірвала розповідь.
— Не хвилюйтеся, продовжуйте, — сказав доктор Цур уже не таким чужим голосом, та я ніяк не могла зібратися з думками. Моє сум’яття перейшло в знайоме внутрішнє тремтіння.
— А на чому я закінчила?
— На імперативних голосах.
— Яких?
— Я про голос одуда, голос, що кликав вас до річки.
— Ах, так, згадала. Ви мені вірите?
— Звичайно, вірю. Це дуже поширене явище, коли під час слухових галюцинацій з’являються імперативні голоси.
Вони наказують щось робити, спонукають до якоїсь дії, і якщо людина їм не підкоряється, то ще немає нічого страшного. Будь яке наймістичніше явище, пані Анастасіє, має своє реалістичне пояснення. І коли ми з вами все розкладемо на поличках, то ви самі зрозумієте, що ваші страхи абсолютно безпричинні, що у вас все нормально.
— Безпричинні? А те, що я вбила чоловіка, теж нормально?
— Думаю, що так, — незворушно сказав доктор Цур. — Тобто я переконаний, що ви його не вбивали.
Моєю спиною протягли доріжку мурашки.
— Ви хочете сказати, що він живий?
— Я не знаю, живий він чи ні. Зараз мене це мало цікавить. Я тільки хочу сказати, що ви самі собі навіяли, нібито зумисне гойднули човном. Так часто буває. Вас мучить докір, що ви не змогли врятувати свого чоловіка, і цей внутрішній докір сумління постійно загострюється.
Він спотворює уяву до того, що вам увижається, ніби ви гойднули човном. А тим часом на вітрі той човен і сам так гойдався, що ви, навіть якби хотіли, не змогли б цього зробити.
— У тому то й річ, що змогла.
— Дурня на пісному… — почав було доктор Цур із фрази, яку, вочевидь, повторював усім пацієнтам, але спохопився і сам себе виправив. — Сон рябої кобили! Гра запаленої уяви. Ось так мені твердив старий уже чоловік, що він убив свого товариша. Той теж утопився, але взимку. Вони вдвох переходили по льоду замерзлу річку, товариш провалився, а цей бідолаха мерщій зняв із себе паска й подав йому один кінець, щоб витягти. Той ухопився за самісінький кінчик, але він вислизнув із руки, й товариш пішов під лід. І що ви думаєте? Цей нещасний чоловік двадцять літ докоряв собі, що не подав йому паска тим кінцем, на якому пряжка, бо тоді він, мовляв, не вислизнув би з руки. Докоряв, докоряв, поки не вирішив, що то він сам утопив товариша. А знаєте, чим усе закінчилося? Знайшовся ще один пасочок, на якому той бідолаха й зачепився.
— Повісився?
— Атож, повісився. Ви до цього хочете себе довести?
— Ні. Тому я до вас і прийшла.
(Продовження на наступній сторінці)