За дурною звичкою я вискочила з ванної майже гола, але цього разу, здається, навіть карлик на те не зважив.
Він вражено дивився на мою сукню, що сохла на спинці крісла.
— Дивіться! Це вас не людина хапала за плечі.
— А хто ж?
— Тварюка, ось хто!
Я підійшла ближче й тільки тепер побачила на сукні брудні сліди від лап великого звіра. Напевно, мій ще напівшоковий стан не дозволив мені знепритомніти знову, і я лиш скулилася, як беззахисне щеня, коли почула дикий, нелюдський регіт. Минув якийсь час, поки я зрозуміла, що то залився нервовим сміхом карлик, — таким я його ще не бачила, і здалося, це сам сатана регоче наді мною, трясучи велетенською конячою головою з вирячкуватими біль мами замість очей.
Я вже хотіла було кинутись до коцюби, але сатана враз притих, по дитячому схлипнув й сказав:
— То ж Трезорові лапи, хіба ви не бачите? То ж наш псяюка поклав вам на плечі свої лаписька, а ви так злякалися.
— Він же на прив’язі. Ланцюг не дістає аж туди.
— Та на якому ж прив’язі, як Іванько давно вже спускає його на ніч з ланцюга. От на радощах він і стрибнув на вас.
А коли ви впали, як нежива, тоді й загавкав.
— То, виходить, нікого тут не було?
— Виходить, нікого, — знов засміявся Іванько, але вже не так: він засміявся майже по ангельському, і я теж усміхнулась до нього і вже не могла зупинити цього сміху, він тремтів і розростався в мені дзвінкою кришталевою кулею, ми обоє сміялись до сліз, зазираючи одне одному в очі, аж поки я не відчула, що та кришталева куля розсипалася на дрібні скалки, і мене почали душити сльози. Сміх перейшов у плач, я ницьма впала на диван і затряслася в гіркому нестримному риданні. Я не знала, за чим чи за ким я плачу, напевно, то був жаль за всім світом, хоч я повторювала без жодної думки:
— За що? За що? Іванько кинувся мене втішати, та я сердито відштовх нула його й заголосила ще дужче, і плакала, поки геть вибилася з сил. Отак, скімлячи, як щеня, і заснула, проте ще довго здригалася від схлипувань і судомних зітхань.
То був сон на одне око, бо я добре чула, як Іванько вкривав мене пледом і як, вимкнувши світло, мостився спати на килимку біля каміна. Мене то кидало в холодний піт, то обсипало жаром, тоді я зривала із себе плед, зминала його ногами, і карлик, уловлюючи кожен мій рух, нищечком підводився, дбайливо вкутував мене, як дитину, і знов по собачому вмощувався на підлозі.
Але вранці, коли я прокинулася, його вже не було. В домі стояла виснажена, могильна тиша. Вона тисла мені на скроні, очі, лягала на груди, як віко тісної домовини. Я незрушно лежала доти, поки не зрозуміла: ця болісна тиша — моя самота і моє мовчання. Це каяття, яке прагне виходу з того мовчання. І якщо я не висповідаюся, то задихнуся в ньому.
Готуючись до цього таїнства, каже Божий Закон, треба згадати все, в чому ти провинилася перед своїми ближніми, чим згрішила супроти людей і світу, і попросити прощення за скоєне. Я була готова до цього, але не знала, до кого мені йти на сповідь, хто міг бути моїм свідком перед Всевишнім у час покути. Настоятель храму Івана Богослова, вочевидь, на цю роль не підходив, був бо моїм коханцем спокусником, й одного разу моє щире поривання до сповіді закінчилося новим перелюбством. Можливо, з особливою увагою мене вислухав би старший оперуповноважений відділу карного розшуку Притула, проте великий слідець мав повноваження лише на розкриття гріхів, а не на їх відпущення.
Загавкав Трезор. Я вийшла надвір і побачила, що Іванько з собакою розглядають величезну рибину, яка лежала на траві перед фліґелем. Це був чи не пудовий короп — наче вилитий з червоної міді. Я здогадалася, що Іванько виволік його на свою нічну закидушку і тепер не міг прийти до тями від радости. Вражена, я також схилилася над рибиною; ще жива, вона зіпала круглим губатим ротом, і з її нутра виривалося важке, зовсім не риб’яче дихання, схоже на стогін.
Зненацька короп підстрибнув, я відсахнулася, але широкий хвіст черкнув по щоці. Злякано заскавчав Трезор.
Висолопивши рожевого язика, він задкував від того чудовиська, тамуючи в собі здивоване гарчання. Я подиви лася в його неспокійні очі, й мені здалося, що він гарчить на мене.
— А бачили? Бачили? — і далі радів карлик чи то спійманій рибині, чи моєму здивуванню, чи неспокою пса.
Я нічого не відповіла і швидко пішла в дім. День, можна сказати, почався. Ні, я так більше не витримаю. Якщо раніше тільки ночами десь у глибині мого єства з’являлося це внутрішнє тремтіння, то тепер воно не полишало мене і вдень. Сподіванням на те, що все вигоїть час, настав кінець.
Це був той випадок, коли час не лікує, а наближає фатальну розв’язку. Треба було щось негайно вирішувати, і воно, це рішення, вже визрівало, хоч як було тяжко із ним погодитись. Для цього не вистачало ще якоїсь краплі, але й та крапля не забарилася.
Коли у ванній я намочила волосся, щоб помити його, і перехилила на долоню пляшку з шампунем, з її шийки, жадібно плямкнувши, висолопився рожевий язик. Ні, я потім зрозуміла, що то в’язка рідина витяглася перламут рово рожевою стрічкою, однак це не мало значення — вона примусила мене здригнутись, як жива істота. Зрештою, я добре знала, що кожен неживий предмет має свою стихійну силу, яка за певних обставин може виявити себе у най несподіваніший спосіб. Будь яка матерія приховує в собі енерґію, і немає великої різниці в тому, чи тебе загризе розлючений звір, чи розчавить зрушений з місця камінь.
Авжеж, немає різниці, казала я собі, вмикаючи фен, щоб просушити волосся. Твою кров може назавжди зупинити ось цей електричний дріт, якщо його оголити, і може випити упир; дім твій може спалити блискавка і крихітний жарючок, принесений одудом; нещастя може наслати лихе людське око і звичайне дзеркало, якщо його розбити, бо жодна річ на сім світі не терпить свавілля… І ніхто так не мстить людині, як зневажені неживі речі, бо ця людина, власне кожен із нас, живе за рахунок смерти іншого. Більше того, сліпий жереб кидає свій вибір на одного, не лишаючи шансу мільйонам.
Я розчесала своє живе, неприродно червоне волосся вогненного ангела і підійшла до телефону. Рішення визріло остаточно. Та я ще вагалася, як його краще про це сказати, щоб Г. С. не подумав, що в мене взагалі протікає дах.
Шанувальниці одудиних гнізд зовсім не хотілося потрапляти до гнізда зозулі.
Не набравши номер мобільника до кінця, я нервово поклала трубку. І знов заходилася чепурити пір’я: зрештою, мені треба навідатися на Солом’янку. Той, хто так необачно залишив там ультимативну записку, вже, мабуть, мертвий. Але я не вірила в те, що мертві не жадають помсти.
Через дві години я була вже в "Плутоні", де, як і годиться в такому царстві, все пахло тлінню і порохом. Відтоді, як я сюди навідувалася, нічого тут не змінилося, хіба що потовщав шар пилу на плитах габро, і тепер на них можна було писати пальцем, без різця, які хоч епітафії. Наприклад, облиш надію всяк, хто входить сюди…
На диво, в кімнатці для відпочинку ще працював телефон, я знов почала було набирати номер, який знала на пам’ять, і знов поволі поклала трубку. Авжеж, саме тут, ось у цій кімнатині, колись померла моя потаємна надія. Того дня я застала маму в лікарні зовсім інакшою, вона не обзивала мене "уродіною", а, навпаки, пригорнула до своїх в’ялих грудей і сказала, що я найкраща дівчина в світі, що за мною всихатимуть усі хлопці і я буду дуже щасливою. Тільки не треба сильно любити, казала мама, не треба собі зав’язувати світ одним чоловіком, бо тоді можна швидко звихнутися й потрапити ось у цю лікарню, де єдина радість — це клеїти конверти, їх тут лікують клеєнням великих рудих конвертів, трудова терапія називається, зовсім тихенько й розсудливо пояснювала мама, і після того я побігла до лікаря з чудним прізвищем Коркін, якого ніде й ніколи не могла застати, такий він був зайнятий, та я розшукала його і сказала, що мама моя вже майже здорова, чи зможу я згодом забрати її звідсіля, а лікар — щупленький, жвавий, з рухливою, як у дятла, голівкою і чудним прізвищем Коркін — сказав на ходу, кудись поспішаючи: а чого ж, заберете, коли станете повнолітньою і матимете змогу її утримувати, й на очі мені набігли сльози, бо я нікого так не любила, як свою "уродіну" маму з двома щурячими зубами під верхньою губою. Але ще дурна була, чомусь соромилася того, що мама моя в психушці, і не поспішала казати про неї Несторові, хай, думала, настане час, мама піддужає, і коли ми одружимось, то заберемо її до себе, тоді вже, хай там і що, я сама догляну за нею. І от саме того дня, коли таку надію подав мені й лікар із рухливою, як у дятла, голівкою і чудернацьким прізвищем Коркін, я не могла дочекатися вечора, поки Нестор прийде додому, і полетіла на крилах до нього в майстерню, аби розповісти про маму й почути радісну згоду на те, щоб вона жила з нами, я ні на мить не сумнівалася, що він з радістю сприйме цю звістку, адже так любив мене, так леліяв, і ось я примчала в майстерню, а там… гола дівуля цицьки розвісила, натурниця, звісно, — зніяковіло пояснював Нестор, — та мені вистачило одного погляду в її безсоромні очі, аби зрозуміти, що ні, хвойда із хвойд, лярва з окружної дороги, яка щойно вискочила зі спочивальні, ще вкутана запахом поту й статевих виділень.
"Уб’ю!!!" — прострелила мозок перша думка, — але не тепер, не тепер, виберу слушну хвилину і спосіб, щоб ніхто й не здогадався, що то я забруднила руки об шкуру зрадника.
(Продовження на наступній сторінці)