— Як навіщо? Там за мною хвилюються. Я не попередила, що затримаюся.
— Хто хвилюється? — Іванько. Він же мені як брат.
— А, так, пам’ятаю, — згадав мою сповідь доктор Цур. — Йому перекажуть, що ви лягли підлікуватись.
— Я все одно не п’ю ліків, не проходжу ніяких процедур, щоб тут залишатися.
— В їжі, яку вам дають, є все необхідне для вашого організму, пані Анастасіє. До того ж, як мені здається, зараз вам якраз необхідно побути далі від дому, відійти від отих кошмарів, які вас там переслідують. Я ще раз кажу, що ви абсолютно здорова людина. Не бачу потреби в жодних радикальних засобах чи впливах, однак наполягаю на профілактичному курсі лікування. Мине ще день другий, і ви самі не захочете від нас іти. Вважайте, що ви в санаторії.
— А якщо я захочу…
— Буде так, як ви захочете. Он ваш одяг, он автомобіль, хоч зараз можете їхати. Але я б вам не радив.
— Скільки триватиме цей ваш курс?
— Тиждень, ну, може, два. У нас є непогана бібліотека, є басейн, кінозал… Не занудьгуєте. До того ж Григорій Семенович також просив, щоб ви побули тут, поки наберетеся сил.
— Ге еС просив?..
— Так, він уже поривався провідати вас, але я суворо забороняю ці телячі ніжності. Вам потрібен абсолютний спокій.
Якби доктор Цур силоміць примушував мене залишитись, я, напевно, видряпала б йому очі, а так — не хотілося завдавати нікому прикрощів і, тим більше, засмучувати Г.С.
Якщо хтось із його людей делікатно пояснить Іванькові, що я тиждень побуду в лікарні, то мені немає чого поспішати додому. Нехай там усе перемелеться, вляжеться, втихомириться. Нехай трохи похвилюється майбутній патріарх за свою непутящу матушку, яку він не вберіг і довів до анемії. Нехай і великий слідець Притула вкусить себе за одне місце, зламавши мізки в стонадцятьох версіях, куди я могла подітися, адже клініка доктора Цура дотримується найсуворішої конфіденційности щодо своїх пацієнтів. І хоча володареві чарівної люльки борульки заборонили стромляти носа в мої справи, він все одно хоч боком та здалеку, а нюшить тим носом де треба й не треба.
Чого ж мені ще огинатися, якщо це найкращий вихід із мого становища — щезнути, заховатися від усього світу, від отих привидів, кікімор, упирів, зловіщих летючих щурів… Мушу тільки низенько вклонитися Г. С. і докторові Цуру, котрі так шляхетно подбали про мене…
За цей час навіть одуди відлетять у теплі краї!
Одуд!!! Одуд…
Я кинулася до шафи, вхопила свою сумочку, з якої вже зникло манікюрне приладдя, хапливо порпалася в ній, а потім нетерпляче перевернула догори дном й затіпала так, як тіпалося моє серце. На підлогу все посипалось гамузом — гаманець, косметика, ключі, всілякий дрібний непотріб і — тук! — білий круглий камінчик з бездоганною дірочкою посередині.
Кирик… Мій кирик… Мій чарівний камінчик…
Я взяла камінь зради на долоню, довго не могла відірвати від нього очей. Потім міцно затисла його в кулаку й голосно засміялася.
3
Тепер я з ним не розлучалася. Лягала і прокидалася з кириком, тримаючи його під подушкою, а коли десь ішла, то неодмінно брала з собою.
До мене повернувся сон. Не знаю, чи то в стравах були домішані якісь заспокійливі ліки, чи цьому сприяла сама атмосфера клініки доктора Цура, чи, може, так благодійно вплинула віддаленість від дому, від людей, з якими були пов’язані мої тривоги. Напевно, все разом.
Настала така душевна рівновага, що вже ніщо не віщувало біди. У мене з’явився апетит, то більше, що я сама заздалегідь замовляла меню, і не було такого випадку, аби мені в чомусь відмовили. Я подовгу без будь якого конт ролю прогулювалася на подвір’ї, по кілька разів на день купалася в басейні, читала, поки одного разу не попросила Варвару принести мені папір і ручку й сама спробувала занотувати дещо зі свого не такого вже й пісного життя.
Мені було цікаво самій із собою, що, як свідчать психологи, вказує на достатній розвиток інтелекту, зовсім не хотілося ні з ким спілкуватися, навіть до Г. С. подзвонила всього один раз, та й то зрозуміла, що мені немає про що з ним говорити.
Г. С., звісно, зрадів, поцікавився моїм здоров’ям і навіть запитав, чи не час мене забирати з клініки, однак я сказала, що докторові Цуру видніше, що я нікуди не поспішаю, адже поспіх — ознака слабких та убогих.
— Мені тут добре. І ти не уявляєш, яка я вдячна тобі за турботу. Твоєму ставленню до мене я ніколи не складу ціни.
— Облиш, — сказав він. — Дуже хочу тебе провідати, Настуню. Але Леонід Борисович просить потерпіти.
— То й потерпи, — засміялася я. — Зате потім… Думаєш, я не хочу?
— Безсоромниця, — засміявся і він.
— Тобі ж це подобається?
— Я чув, ти навіть книжку пишеш. Про мене там часом не буде?
— Буде, ти ж мій ангел охоронець.
Ми тепло поцілувалися по телефону.
Я не рахувала днів, проведених мною в клініці, та, мабуть, не минуло й тижня, як я погодилася з доктором Цуром, що не вбивала свого чоловіка. Ні, я, звичайно, добре пам’ятала, як навмисне гойднула човном, знаючи, що в ботфортах і ватянці цей зрадник ніколи не випливе, але який тепер був сенс переконувати в цьому мого психоаналітика, якщо він хотів домогтися від мене протилежного?
Головне, що мене більше не мучили кошмари, не гризла ніяка моторош, я була впевнена, що ще до того, як річка вкриється льодом, десь вище чи нижче за течією спливе тіло, і все на тому завершиться остаточно. Я отримаю страховку, увійду в спадок і почну життя з нового відліку.
Житиму так, як нікому й не снилося.
Можливо, це ще краще за мене знав доктор Цур, адже в його обов’язки входило лікування не лише людської психіки, але й сумління, і він робив це зі знанням справи.
Лише однієї грубої, а то й фатальної помилки припустився доктор Цур. Одного разу він зайшов до мене в кімнату і під час мирної бесіди, в якій, певна річ, був прихований тест, ні сіло ні впало спитав:
— А що то за камінчик ви постійно з собою носите?
У мене щось як обірвалося всередині.
— Який камінчик?
— Білий, із дірочкою, — посміхнувся доктор Цур лише двома загостреними зубами. — Он він і зараз схований у вашій руці.
— Звідки ви про нього знаєте? — холодно спитала я.
— Знаю. Бо ви завжди носите його з собою.
— Так, ношу. Але нікому не показую.
— Вам так тільки здається. Всі знають про цей камінчик.
— Хто — всі?
— Ну, я, Варвара, наприклад…
— Хіба в тому є щось погане?
— Ні, поганого тут нічого немає, — сказав доктор Цур. — Якщо це якийсь амулет, прикраса чи просто пам’ятка. Що там у вас?
— Курячий бог, — відповіла я.
— Покажіть, — він простяг руку, а я свою мерщій сховала за спину.
— Ні.
— Чому?
— Бо це для мене дорога пам’ятка.
— Я вже казав вам, пані Анастасіє, — стомлено посміхнувся доктор Цур. — Казав, що в пам’ятках, амулетах нічого поганого немає. Навпаки, це добре, коли людина береже пам’ять про щось їй дороге чи вірить у добрий знак. Але якщо це просто сліпий фетиш, тоді він може вас занапастити.
— Який ще фетиш?
— Річ, окрім якої, для людини більше нічого не існує.
Ви ж бачили того чоловіка зі складаним метром? Увесь сенс життя для нього замкнувся в тому метрі. Ось що таке фетиш.
— Хіба не ви придумали для нього колову терапію?
— Я. Але він сюди прийшов уже з патологічним поспіхом і власним метром. А ви, пані Анастасіє, — з курячим богом. Якщо не віддасте мені його зараз же, то це дуже погано скінчиться.
— Ви підглядали за мною в камеру! Як ви сміли?! — у мене знов починалась істерика.
Доктор Цур, звичайно, зрозумів це раніше за мене й поволеньки позадкував до дверей.
— Ну, добре, добре, — він підняв обидві руки, показуючи, що здається. — Робіть як знаєте. Зараз я не хочу втрачати бодай того, чого ми з вами домоглися. Але затямте: фетиш — це вам не нервові розлади, з нього починається божевілля.
Коли він вийшов, я довго дивилася на кирика, аж поки в мені не вляглося тремтіння. Цей камінь випромінював і давав спокій. Усе було б добре, якби не ще одна лиха пригода, яка спіткала мене в басейні.
Почалося з того, що там я побачила щупленького меткого чоловічка, котрий боблявся у воді, вимірюючи її складаним метром. На якусь мить він одірвався від сізіфової праці і помахав мені рукою як давній знайомій. Я теж йому помахала, відчуваючи, що не тільки на подвір’ї клініки, а набагато раніше бачила цього чоловічка з вертлявою, як у дятла, голівкою.
— Коркін! — несподівано гукнула Варвара, яка наглядала і за басейном. — Ану вилазьте з води! Ви вже перекупалися.
Чоловічок із чудним прізвищем Коркін слухняно виліз драбинкою на кахляний поміст і, міряючи його метром, пішов навприсядки до Варвари. Від довгого купання його били дрижаки, дятляча голівка так тремтіла, ніби Коркін дзьобав кору. Мене він, звичайно, не впізнав, але, проходячи поруч, шепнув:
— Вибачте, я зайнятий.
(Продовження на наступній сторінці)