Я прожогом вискочила з майстерні і, як несамовита, побігла через усю Солом’янку, наче за мною хтось гнався з сокирою, та не було в мені ані страху, ні відчаю, лиш одна гола думка: "Уб’ю". Напевно, саме вона, ця думка, не дозво лила мені забігти світ за очі чи накласти на себе руки, а змусила повернутись до Нестора й існувати далі, як існують більшість жінок, змирившися з невідворотністю зради.
Тільки наївні люди кажуть, що час усе заліковує. Можливо, це трапляється з тими, хто має бегемотячу шкіру, але я знаю запевне: все виліковує лише смерть. Тільки вона остаточно вилікувала й мою маму, котра, прийшовши трохи до тями, повісилася на сірій мотузці, якою зв’язували паки рудих конвертів, — повісилася в загидженому туалеті "павлівки", після чого, як розповів мені скоромовкою лікар із дивним прізвищем Коркін, була кремована й похована на далекому цвинтарі під Васильковом.
Мені здавалося, що розповідає він про якусь чужу жінку.
— На жаль, ми не змогли вам повідомити, — сказав на ходу, кудись поспішаючи, лікар Коркін. — Не мали вашої адреси, але можна довідатися про точні координати місця поховання.
— Навіщо? — спитала я.
— Як навіщо? Провідуватимете.
— Кого — попіл?
Лікар із чудним прізвищем Коркін покрутив меткою, як у дятла, головою, ніби зазирючи мені то в одне, то в друге око.
— Ну, не знаю…
Я так нічого й не сказала Несторові про маму. Для чого?
Все втратило сенс, як і його запевнення в найщирішому коханні до мене. Найсмішніше те, що він справді мене любив, можна навіть сказати, тремтів наді мною, але це було не кохання. Не знаю, як це можна назвати, про це треба запитати в чоловіків, котрі носять своїх пещених дружин на руках, але за першої ж слушної нагоди шукають, куди вмочити свого придурка. Деякі сексопатологи стверджують, що такі випадкові зв’язки тільки загострюють почуття і потяг до власної дружини, але на те вони й сексопатологи, щоб зазирати в царину збочень.
Що ж до мене, то я уникла маминої долі лише завдяки її заповіту: дала собі обітницю ніколи не любити одного чоловіка, і це правило допомогло мені примиритися з Нестором і його зрадою. Можливо, це не скромно буде сказано, але саме тому я стала жрицею кохання з усіма його ритуалами й церемоніями. І, треба зізнатися, знайшла в тому неабияку втіху. Без цього у мене ніколи б не було, наприклад, Г. С., завжди готового прийти на допомогу. Ось і зараз у мене залишається єдиний вибір: або підпалити оцю майстерню, де хтось колись зазнав миттєвої втіхи за рахунок чужого щастя, або нарешті подзвонити до Г. С. І я набрала його номер.
— Алло!
— Горю, — спитала я теплим довірливим голосом. — Ти де?
— Щойно вийшов з конюшні. Їду до фонду.
— Ти ще й катаєшся на конях?
— Та ні, я був у Верховній Раді. А що?
— Я згодна з тобою.
— У чому?
— Тільки ти не лякайся, все нормально. Але мені, як і всім нормальним людям, потрібний психоаналітик.
III. Зради камінь
1
Приватна клініка містилася на околиці Києва і нагадувала швидше розкішну триповерхову віллу, ніж лікарняне приміщення. Щоправда, просторе подвір’я, висаджене туями, схожими на молоденькі кипариси, було обнесене високим суцільним штахетом, однак цей паркан, певна річ, відгороджував не стільки пацієнтів од світу, скільки застував цьому до всього цікавому світові тих таки пацієнтів.
Утім, і хворих на цьому подвір’ї не було, лише один жвавий чоловічок хтозна навіщо обмірював складаним метром клумбу, на якій по осінньому палали айстри.
Ми з Г. С. пройшли ґравієвою доріжкою від стоянки машин до білостінного будинку, повитого зеленим плющем, і піднялися лабрадоровими східцями в прохолодний вестибюль, де в невеличкому декоративному басейні жебонів водограй.
Авжеж, враження було таке, ніби нас тут зустріне сам Зіґмунд Фрейд, цей хитрий австріяка, котрий, затуманивши мізки всьому світові, передумав померти під Лондоном у Гемпстеді і перебрався під Київ, майже в Глеваху. Хоча Г. С. кілька разів повторив мені, що його (а отже, й мого) психоаналітика звуть Леонідом Борисовичем Цуром, і ти, моя люба, гарненько собі це запам’ятай, казав Г. С., адже незручно виходить, коли, приміром, Івана Васильовича називають Василем Івановичем; а Цура — Пеком, — додала я вже сама від себе, і яким же було моє здивування, коли назустріч нам вийшов ставний симпатичний мужчина, як дві краплі води, схожий на Пека, який так любенько прийняв мене в пеклі, — ну, братик близнюк, та й годі. Тільки Пек був майже голий, а на Цурові ідеально сидів світлий костюм — щось середнє між фраком і лікарським халатом.
Він поволі, дуже поволі подав руку Г. С., потім спроквола перевів погляд на мене і проспівав лінивим речитативом:
— Дабро пажа а аловать к нам! Как вєлічают такую красівую женщіну?
— Анастасія Михайлівна, — відповів за мене Г. С.
— А тєб’я нікто нє спрашіваєт! — з удаваною суворістю сказав йому Борис Леонідович, чи то б пак, Леонід Борисович Цур. — Єслі на то пашло, то ти здєсь уже вопщє нє нужєн. Созвонімся. — Він лагідно взяв мене під руку. — Ідьомтє, Анастасія Філіповна, ой, ізвінітє, Анастасія Міхайловна, в кабінєт, а дєпутати пусть своім дєлом занімаюцца. Іді іді, Горя, строй дєржаву, шоб за нєйо абідно нє било, созвонімся. А ми здєсь ужє как нібудь самі…
Він завів мене в невеличкий кабінет, де, окрім голого столу й двох однакових стільців, вважай, не було нічого, посадив майже серед кімнати, ніби боявся підхопити від мене якусь бацилу, а сам сів за столом навпроти й спитав, як у попіл торохнув:
— Ви, конєчно, со Львова?
— Чого це раптом? — Я вже давно не дивувалася цьому обридлому запитанню, але традиційно робила здивоване лице.
— Ну, я всьо такі нємножко псіхолог, — скромно сказав він. — І віжу, шо ви разгаваріваєтє на щирой мовє. Ви всєгда так? Да ви нє волнуйтєсь, мнє нравіцца, когда люді правільно і красіво разгаварівают на мовє.
— Зі мною, пане Цур, всі чоловіки дуже швидко переходять на українську, — з погордою сказала я. — Навіть малоканці, вагабісти, неґри й високопоставлені чиновники пекла.
— Чєво чєво? Пєкла? — викотив він свої і без того лупаті очі, а потім ураз розслабився. — Ах, да, пєкла, я понімаю…
Ну, здєсь нєт нічєво прєдосудітєльного, то єсть, я хотєл сказать, нічєво удівітєльного. С такой красівой женщіной… Єслі пазволітє, я тожє попробую, а когда гдє то ошібусь, ви мєня поправітє, добре?
— Гаразд, — погодилась я.
— Та а ак, мав рацію Достоєвський, — сказав він без найменшого акценту. — Мову врятує краса.
— Світ.
— Що?
— Федір Михайлович сказав, що краса врятує світ.
— А а а, так так. Михайло Федорович говорив про світ.
Але це майже все одно. Який же світ без мови, пані Анастасіє? Все одно, що пісня без баяна.
У нього явно був зсув по фазі, як і в усіх психіатрів, та, можливо, саме це дозволяє їм вести цілком нормальні розмови зі своїми намаханими пацієнтами. Принаймні психоаналітик Цур відразу зробив геніальний висновок:
— Отже, я вже дещо зрозумів з нашої бесіди, пані Анастасіє, — розважливо почав він. — Вам часто привиджується пекло, бо ви вважаєте себе великою грішницею. Звідси, відповідно, з’являються страхи, видіння, кошмари, галюцинації, безсоння і таке інше. Поки ми не з’ясуємо, в чому саме ви вбачаєте свою найбільшу провину, доти не зрушимо з місця ні на крок. Тож ви мусите бути зі мною абсолютно щирою, інакше жодні сеанси не дадуть нам бажаного результату. Про це я вас попереджаю відразу, аби ми даремно не гаяли часу. Або ви розповідаєте мені все від початку і до кінця, або ми зараз же розпрощаємося. Мушу сказати вам, що будь який фальш чи нещирість я розпіз наю без особливих зусиль, і тоді також доведеться все припинити. Я не буду вас ні до чого силувати, не буду під ганяти, і якщо ви хоч на крихту вагаєтесь, що ще не готові до такої сповіді, ми можемо перенести нашу розмову на пізніше або відкласти взагалі. — Він поволі перевів подих і заговорив, ще більше розтягуючи слова. — Мабуть, не треба пояснювати, що тут, як і в церкві, свято зберігається таїна сповіді, цього вимагають не лише професійний етикет та сумління доктора…
— Лікаря, — поправила я.
Він трохи злякано, але поволі витріщив на мене лупаті очі, а потім його губи витяглися в скептичну посмішку.
— Ні, пані Анастасіє. Дякую за підказку, але в цьому разі йдеться саме про доктора. Це різні поняття. І прошу мене називати доктором Цуром. Домовились?
— Так, докторе Цуре.
Він схвально кивнув і, задоволений, провадив далі:
— Отож збереження таємниці сповіді вимагають не лише професійний етикет та сумління доктора, але й законодавство, яке не бере до уваги свідчень як пацієнтів психіатричних закладів, так і їхнього фахового персоналу.
Я розумію, що попри ці ґарантії у вас може виникати психологічний бар’єр перед розмовою віч на віч, а тому й тут дещо передбачено.
Доктор Цур натиснув під стільницею якусь кнопку, щось мелодійно тенькнуло, і — леле! — від стіни потяглася впоперек кабінету чорна ширма з цупкої матерії, яка наглухо відгородила мене від нього, хоча на рівні обличчя я побачила в тій завісі дрібненькі, як у телефонному мікрофоні, дірочки.
(Продовження на наступній сторінці)