Війна! О, проедр Василь тремтів, думаючи про війну з болгарами й русами. Якщо вона почнеться, Візантія не тільки не виграє її, а втратить усе.
9
Проедр Василь поспішає. Він велить привести до Великого палацу кесаря Болгарії Бориса й довго розмовляє з ним.
Кесар Борис має жалюгідний вигляд: темне платно на ньому вицвіле й ветхе, сам він схуд, збляк, у нього тремтять руки, очі кліпають.
І не дивно — він нині не кесар, а магістр, імператор Іоанн хижо поглузував з нього, Борис живе у Великому палаці як в'язень, з ним є жона Марія, двоє дітей.
Проедр цікавиться здоров'ям Бориса, запитує про його дружину Марію й дітей, розповідає про те, що роблять у Болгарії Шишмани.
— Прокляті коміти! — виривається в Бориса. — Вони розривають Болгарію на шматки, загублять її.
Проедр Василь посміхається всім своїм безбородим обличчям, підбадьорює Бориса:
— Але Болгарію ще можна врятувати, і Константинополь хоче так зробити. Що Шишмани — вони вискочки, самозванці, в них немає й краплини царської крові.
Борис розправляє плечі, в словах проедра рішучість і упертість, він немарне нині покликав його до себе.
— Так, великий проедре. Шишмани — вискочки, самозванці, їх ніколи не підтримають болгари. Тоді проедр Василь переходить до діла.
— Покійний імператор Іоанн зробив недобре, забравши в тебе корону, — каже він, — але мертвих не судять. Боговінчана десниця імператорів наших Василя й Костянтина у цей важкий для болгар час хоче повернути тобі корону каганів, багряницю й сандалії... Ти з братом своїм Романом, — суворо й повагом каже проедр, — поїдеш до Болгарії й посядеш трон у Преславі. У своїй борні ти можеш розраховувати на повну поміч Візантії.
Борис низько схиляється й цілує кощаву руку проедра Візантії. Він негайно, не втрачаючи ні одного дня, виїде до Болгарії. Але з ким, з якою силою?
— Проедре Василю, — каже вголос про це Борис, — на кого ж я можу покладатись у борні з Шишманами? Проедр посміхається.
— Кесарю Борисе, — глузливо цідить він, — тільки-но ти сам казав, що болгари ніколи не підтримають Шишманів. Але тебе, сина Петра й онука Симеона, вони мусять підтримати? Звичайно, надіятись на те, що ти одразу збереш військо, не доводиться. Земля в Болгарії надто гаряча, ти мусиш діяти спроквола, повільно, спираючись на боляр, боїлів, кметів* (*Боляри, боїли, кметі — бояри, військові начальники, управителі областей.). Дати тобі своє військо не можу, бо тоді Візантія мусить почати війну з Шишманами, а робити зараз цього не варто. Ти і тільки ти повинен почати повстання проти Шишманів — для початку я тобі дам невелику дружину з легіонерів, сам збирай військо в Болгарії.
— А корона? — вирвалося у майбутнього кесаря.
— Тобі відомо, — спокійно відповів на це проедр Василь, — що Іоанн Цимісхій віддав корону болгарських каганів у святу Софію. Там вона й лежатиме, а коли сядеш на престолі в Преславі, одержиш корону. Кесарю — кесареве!
Відступати? Ні, кесареві Борису вже пізно це робити. Проедр Василь повертає йому корону, але одягти її на голову мусить сам Борис. Що ж, у кесаря ні з чого вибирати!
Проедр Василь запрошує до своїх покоїв у Великому палаці патрикія Феодора.
Муж цей був одним з найбагатших людей Константинополя, вславився тим, що торгував десяток літ з русами, сміливо перетинав кожної весни Руське море й підіймався вгору Дніпром до Києва, де мав свій двір, склепи, рабів, на осінь повертався з навантаженими всяким добром хеландіями до Константинополя, — його навіть прозивали Феодором Бореєм* (*Борей, Бореас — північний вітер, північ (гр.).).
Проедр Василь добре знав патрикія Феодора, не раз запрошував його до Великого палацу, щоб довідатись про далеку Русь; були випадки, коли проедр давав Феодору й важливіші завдання (купці Візантії завжди були очима імператорів у чужих землях), саме Феодора Борея посилав проедр з василіками до печенізького кагана* (*Каган — князь.) Курі, коли Іоанн Цимісхій замислив убити князя Святослава.
І патрикій Феодор виконав тоді завдання Цимісхія, знайшов над Дніпром Курю, дав йому двісті кентинаріїв, а каган навесні діждався князя — вбив його на острові Хортиці.
Тепер проедр Василь і патрикій Феодор зустрілися як давні знайомі, друзі.
— Я чув, патрикію Феодоре, — почав розмову проедр, — що ти тільки-но прибув з Києва.
— Так, проедре Василю, я прибув з Києва три дні тому.
— Ти їхав морем?
— Ні, по Борисфену й Понтом я боявся їхати. На цей раз я їхав кіньми через землі тиверців і уличів, а потім через Болгарію.
— І, чув я, ти знову вирушаєш до Києва?
— Зараз зима і всі шляхи на Русь закриті, але навесні я неодмінно виїду в Київ.
— Ти — справжній рус! — засміявся проедр.
— Руса з мене ніколи не буде, — жартом на жарт відповів патрикій Феодор, — хоч багато русів вважають мене своїм ромеєм.
— Ти, казали мені, навіть маєтки маєш на Русі? Феодор Борей посміхнувся.
— Купець, який торгує в чужих землях, мусить молитись своїм і чужим богам.
— Але віруєш ти в єдиного бога?
— А вірую тільки в єдиного бога, і імператори Візантії, й ти, проедре Василю, це знаєте.
— Так, імператори знають і вдячні тобі. Ти зробив велику послугу, вбивши Святослава.
— Я ніколи нікого не вбивав, — суворо промовив патрикій Феодор, — князя Святослава вбив каган Куря.
— За наше золото...
— Так, золото було наше, — згодився Феодор.
— А тобі не страшно там, у городі Києві?
— А чого ж мені боятись? Не один я сиджу в Києві, є там наші купці, і, крім мене, двори їхні є на півночі Русі — в Новгороді. Торгуємо, проедре Василю, і торгуємо непогано. Багата земля Русь, нам є що їм продати, ще більше можемо купити в них.
— А як руси ставляться до наших купців?
— Добре! Руси, проедре, дуже мирні люди і ніколи не обдурять, не скривдять купця. Вони страшні тільки тоді, коли хтось із зброєю вдирається до них... А ми, вибачай мені на слові, вдираємось і вдираємось до них.
— Слухай, патрикію, — проедр схопився з крісла й пройшов кілька разів по палаті, — зараз Візантія не хоче й не має сили вдиратись на Русь. Годі! Я сам бачив військо їхнього князя Ігоря під Константинополем, Святослава — на Дунаї... Дяка богу, що цей варвар убитий. А нині що робиться на Русі?
— Що саме тебе цікавить, проедре?
— Великий палац київських князів.
Патрикій Феодор посміхнувся.
— Такого Великого палацу, як наш константинопольський, в Києві немає.
— Мене цікавить не сам палац, а князі.
— Розумію... на Русі нині сидять сини князя Святослава.
— Скільки їх?
— У Києві сидить Ярополк, під Києвом у землі древлян — Олег, вони — сини Святослава й угорської князівни, а ще один, князь Володимир, сидить у Новгороді — він син князя Святослава й рабині.
Проедр Василь здригнувся: син імператора й рабині не міг чути цих слів.
— А хто з них, — запитав він, — найкращий, себто з ким найлегше розмовляти? Чуєш, патрикію, зараз ми не можемо воювати з Руссю, я хочу з нею розмовляти.
— Ти робиш добре, проедре, з Руссю краще не воювати, а розмовляти й торгувати. Колишні імператори наші, на жаль, цього не робили, коли ж ми так будемо поводитись на Русі, тоді швидше можна буде її й скорити...
— Я бачу, що ти мене розумієш, патрикію! Гаразд, будемо діяти. То який же князь руський найбільш придатний для Візантії?
— Тільки київський князь Ярополк. Він — християнин, дуже любить славу, ненавидить братів своїх, особливо сина рабині Володимира.
— Він одружений?
— Ні, проедре. Тебе, бачу, і це цікавить...
— Цікавить, і навіть дуже, бо ти поїдеш весною до Києва не тільки як купець, а як наш посол, разом з тобою поїде кілька слів, а може, і єпископ... По дорозі до Києва ви мусите знайти печенігів.
— Ти замислив убити Ярополка?
— Зовсім ні! Навпаки, ти знайдеш печенізького кагана.
— Курю?
— Ні. Курю вже знають, він для цього не годиться. Ти знайдеш іншого кагана, даси йому золото, щоб він їхав до Києва й уклав мир з Ярополком...
— Мир з Ярополком? Почекай, проедре! Знайти кагана, який візьме наше золото й укладе мир з Ярополком, дуже легко, але навіщо це? Я нічого не розумію, проедре І
— Пізніше ти все зрозумієш... А тим часом слідом за печенігами ви поїдете до Києва, повезете князеві Ярополку дари, укладете з ним мир, а крім того, повезете може князеві й жону.
— О проедре, я бачу, ти хочеш учинити князеві Яропол ку брань більшу, ніж покійний імператор.
— На цей раз брань буде без крові.
— А навіщо кров? Золотом, проедре, а коли до цього додати ще й жону, можна досягнути більше, ніж на брані..
10
Над самим берегом Тібру, на кам'янистому пагорбі Ватікані, оточена ровом і валами, стоїть похмура кам'яна споруда з вежами, високими стінами, мостом, що підіймається на ніч, важкими залізними ворітьми.
Такі ж споруди видно й на інших горах — Авентіні, Квіріналі, Капітолії, — всі ці фортеці охороняли колись древній Рим, що розкинувся понад Тібром і в долинах, його величні храми, палаци, форуми, базиліки, пам'ятники, багатства.
(Продовження на наступній сторінці)