Та споруда на Ватіканському пагорбі над Тібром — це не тільки фортеця — колись під її стінами точились жорстокі бої, лилась людська кров, нині ж тут живе з своїм конклавом намісник бога на землі — римський папа.
У пізню годину ночі ще один папа, на цей раз Бенедикт VII, не спить, він сидить і розмовляє з єпископом Львом, який тільки ввечері прибув до Рима з Константинополя, куди їздив потай, як купець.
— Отже, імператора Іоанна не стало...
— Так, всесвятіший, господь бог покликав його до себе.
— Певен, що господь бог віддасть його душу тільки дияволу. Цей вірменський полководець наробив нам стільки лиха в Середземному морі, як ні один із імператорів Візантії. Отже, зараз на престолі в Константинополі сидять Василь і Костянтин.
— Над ними стоїть все той же проедр Василь.
— О — посміхається папа, — цей проедр — хитра лисиця, але він не поведе легіонів, як Іоанн.
— Це правда, — згоджується єпископ, — він, звичайно, не поведе легіонів, але в Константинополі я чув, що проедр Василь дав волю кесареві Борису й той уже виїхав до Болгарії, а на Русь він збирається послати своїх слів і єпископів.
Єпископ замовкає. У палаті, де вони сидять, панує тиша. Через якийсь час чути дзвін нічної сторожі на вежах Ватікану, ось долинули такі ж, глухіші, звуки — відгукнулись Квірінал, Капітолій... Пізно, скоро, либонь, і світатиме, єпископ нестерпно хоче спати.
Але папа не відпускає його, схилившись на стіл, думає. Зовні ніщо не виказує, які важкі й складні турботи бентежать душу найсвятішого, на безбородому, висхлому, блідому обличчі не ворушиться жоден м'яз, очі в папи примружені, на тонких синюватих вустах лежить м'яка посмішка.
У голові папи пролітає тисяча дум, старече його серце часто колотиться від напруги, сховані під скатеркою стола пальці стискуються й стискуються в кулаки.
З Ватіканського пагорба видно вдень гори, долини, Рим. Та папа Бенедикт бачить звідси далі, більше, він згадує давню Римську імперію, цезарів її і імператорів, силу, від якої колись здригався весь світ.
Римська імперія! О, її уже немає, уся північна й середня частина давньої імперії захоплена німцями, південь півострова й острови біля нього належать Візантії. Німецька імперія на півночі й Східна Римська на сході — ці дві імперії владують зараз у світі, вони загрожують знищити і все те, що лишилось від імперії цезарів, загрожують самому Риму.
Тому папа Бенедикт з глибокою подякою згадує свого попередника папу Іоанна XII, — у той час коли німецький король Оттон І захопив Північну Італію, брав городи Середньої Італії і вже загрожував Риму, папа Іоанн XII одним помахом руки зумів зупинити орди Оттона, не допустив їх до Рима.
Це нагадувало чудо, але насправді про нього тут не було й мови: король Оттон І не мав сили посуватись далі в Італії, гінці з півночі повідомляли, що там усе частіше й частіше траплялись сутички з уграми. Найбільше ж турбувала Оттона Візантія — імператори ромеїв, либонь, насилають на них угрів, щоб потім ударити самим.
Оттон І пише папі Іоанну XII, що він згоден зупинити своє військо й не піде на Рим, але вимагає, щоб папа коронував його як імператора Німецької імперії, що віднині називатиметься Священною Римською імперією.
Священна Римська імперія німців — це було зухвальство й просто божевілля, — ніколи німецькі королі не були імператорами, ніколи Німеччина не була імперією, ніколи Німеччина не мала будь-якого відношення до Риму, якби, зрештою. Німецька імперія й виникла, то чому вона мала бути Римською та ще й Священною?
Папа розуміє, що криється за вимогою німецького короля.
Імперія цезарів зникла і ніколи вже не постане, на зміну їй у Константинополі виникла Східна Римська імперія, що намагається поглинути весь світ, нині їй можуть протистояти тільки німецькі королі, — папа Іоанн згоджується коронувати Оттона.
Але Іоанн хоче мати нагороду за корону, яку він передасть Оттону, й тому вимагає, щоб новий, висвячений ним на престол німецький імператор визнав, що папи також мають звання імператорів, що під їхньою рукою повинні бути Рим, Італія, всі країни Заходу, главенство над александрійською, антіохійською, єрусалимською й константинопольською церквами. Папа Іоанн не тільки вимагав, він доводив, що ці права були нібито подаровані папам римським імператором Костянтином, що той дарував їм, крім того, вищу судову законодавчу владу в церкві, право зміщення єпископів і суду над ними.
Король Оттон знав, що Костянтинів дар — це вигадка пап, але, бажаючи стати імператором, ствердив права ватіканського престолу, за що й одержав з рук папи золоту корону.
Так завдяки папам виникла нова Німецька імперія, що назвалась Священною Римською імперією, папи ж одержали підтвердження Костянтинового дару й збройну допомогу нових німецьких імператорів.
Папам тісно було в городі Ромула і Рема, вони мріяли про древню Римську імперію, про владу над усім світом, хоч не мали ні сили, ні війська. Проте в їхніх руках лишалась сила, з допомогою якої можна було зробити набагато більше, ніж зброєю, — тисячі священнослужителів, що сиділи в Римі й розсіялись по всьому світу, діяли там хрестом, щоб колись, може, утвердити свої права мечем.
У цьому папам пощастило. Слуги Ватікану стали духовними наставниками німецьких імператорів, вони окатоличили польських і чеських королів, стояли вже біля престолів у Франції, Англії, весь Захід заливала хвиля католицизму.
Нічого не могли вдіяти слуги Ватікану на Сході. Не лише папа Бенедикт, вже кілька його попередників думали й дбали про окатоличення слов'янських земель, ще року 956-го в Німеччині при Магдебурзькому єпископстві було створено дві нові єпархії — "Раrtibus infidelium"* (*Раrtibus infidelium — області язичників (латан.)) — для Польщі й для Русі.
Самочинно створивши ці єпархії, Оттон І і папа Іоанн XII діють і далі: призначають "єпископом руським" Адальберта, посилають його до Києва.
Проте княгиня Ольга одразу збагнула, чого прагнуть німецький імператор і римський папа, — не стала навіть розмовляти з "єпископом руським", люди ж руські вигнали Адальберта з Києва, а весь його почет перебили.
— Ми також почнемо розмову з київським князем, — підводить нарешті голову й каже єпископу Льву папа Бенедикт. — Ти не будеш довго спочивати, єпископе, а виїдеш через кілька днів у Кведлінбург, далі — на Русь.
Єпископ дивиться на папу зляканими очима.
— Боюсь, що мене там жде доля Адальберта.
— Історія з Адальбертом не повинна повторитись, — заспокоїв переляканого єпископа папа. — Єпархії для язичників нині не існує, руського єпископа в Магдебурзі немає, а говорити з руськими князями ми можемо й мусимо.
— Ці князі — язичники, варвари!
— Ні, варвара й язичника князя Святослава вже немає. Імператор Оттон повідомив мене, що в Києві сидить син його Ярополк. Він — християнин, його оточують знатні люди, серед яких чимало християн, а дехто потай сповідає й нашу віру. Ти, єпископе, на шляху до Києва заїдеш в Кведлінбург і матимеш розмову з Оттоном. Бажано, щоб він послав з тобою свою людину, звичайно, як священика. Ми, — закінчує він, — пошлемо своїх слів у Київ, а за ними підуть легіони Оттона або ж, навпаки, нехай Оттон посилає спочатку свої легіони, ми підемо на Русь і слідом за ними!
На берегах Тібру тихо. Рим спить. Час спочити й папі.
РОЗДІЛ ТРЕТІЙ
1
Кесар Борис, залишивши Константинополь, швидко проминув Аркадіополь і Адріанополь, бо весь південь Болгарії був захоплений акритами* (*Акрити — прикордонні війська Візантії.), і вже наближався до Родопів* (*Родопи — Ватіканські гори.), бачив удалині зелені передгір'я, білі, вкриті снігами вершини хребта.
Він був не один, поряд з ним на коні їхав брат Роман, їх оточувала сотня переодягнутих у болгарський одяг легіонерів — все, що міг дати йому проедр Василь.
Звичайно, покладатись на цю збройну силу не доводилось, — що сотня легіонерів для кесаря Бориса, який жадав захопити батьківський стіл і відбити в Шишманів усю Болгарію?
Через це кесар, переїжджаючи ночами від града до града і від села до села, розшукував старих боїлів, кметів і боляр просив у них помочі, радився, як йому бути?
Кметі й боляри у розмовах з Борисом охоче підтримували його, але коли доходило до діла й коли кесар просив дати поміч — гроші, а найпаче людей, — назбирали їх сотню, обіцяли ще прислати пізніше.
Так і наближався кесар до Родопів — з сотнею переодягнутих легіонерів та молодих боляр; він гнівався на проедра Василя, що дав йому не легіон закованих у броню воїнів, а нечисленну й кволу дружину, скоса поглядав на брата Романа, якого проедр послав з ним, — допомогти той не може, а думає, либонь, сам про корону кесаря, — він лютував, що не може надіти на голову корону болгарських каганів, а скрадається в Болгарії, як злодій.
Кесар Борис надіявся, що коли промине клісури* (*Клісури — гірські ущелини.) в Родопах, наблизиться до древньої Преслави, то там його зустрінуть боляри, які оточували його в Золотій палаті преславського палацу, там він збере воїв, піде з ними проти Шишманів.
Якось уранці, коли кесар Борис, переночувавши з дружиною у вівчарських катунах* (*Катун — хижа чабана.) на одному з перевалів, прокинувся на світанні і хотів продовжувати путь, він побачив багатьох болгар — засмаглих від сонця й вітрів, в убогому одязі, із звірячими шкурами на плечах.
(Продовження на наступній сторінці)