"Либонь, вівчарі", — подумав кесар Борис, позираючи, як ці люди, збившись купками попід кущами, стоять і пильнують за ними.
— Дружино! — крикнув кесар Борис, накидаючи на плечі чорне корзно й готуючись стрибнути в сідло. — Ми їдемо далі, на Преславу...
Сісти на коня кесар не зміг, ніхто з дружини його не ворухнувся. Болгари, що юрмились під кущами, рушили вперед, розгортались півколом.
— Хто ви? — заволав Борис.
— Ми — болгари, — відповів бородатий сивий чоловік, біля пояса якого кесар помітив довгий меч.
— То добре, — сказав кесар Борис, який зрадів, побачивши тут, у горах, так багато болгар. — Тоді слухайте! Я — син покійного кесаря вашого Петра, онук кагана Симеона Борис, і також був вашим кесарем... Царство мі* (*Царство мі — царство моє (болг.).), — натхненно заволав він, — рідна земле, я повертаюсь до тебе!
Суворі й замислені були обличчя в людей, що зустріли колишнього кесаря.
— Ти сказав правду, — промовив бородатий болгарин, — у нас був каган Симеон, нехай буде прощен, мав і сина Петра, але онука його Бориса ми не знаємо й не хочемо знати. Ти помилився, Борисе! Це не твоя земля! Ти ж не болгарин, а гречин, пес ромеїв.
— Як смієш ти, раб, так говорити зі мною — кесарем Болгарії?
Обличчя у бородатого було суворе й безжальне.
— Не сам я говорю, так говорить вся Болгарія, земля і люди... Геть, гречине! Борис вихопив меч.
— Дружино! — пролунав його сухий, хрипкий голос.
Та що це? Озирнувшись, він побачив, що легіонери схоплюються на коней і вдають спини, а болярські синки чимдужче кидаються між скель і кущів.
Меч затремтів у руках Бориса, але не схитнулась рука в бородатого чоловіка — він вцілив кесареві просто в череп.
Люди, які зустріли кесарів-утікачів на перевалах Родопів, були зовсім не вівчарями, а воями. Залишивши мертве тіло Бориса на поживу воронам і взявши з собою Романа, вони попрямували стежками між скель і кущів до ущелини, де паслися їхні коні, осідлали їх і рушили в гори.
Через тиждень вої опинились у Водені — фортеці, що притаїлась на крутій скелі над бурхливим потоком серед гір і долин, — це була нова столиця Болгарії.
У Водені сидів тоді Самуїл — наймолодший син коміта Миколи Шишмана, який у грізні часи, коли над Дунаєм, у Родопах, а потім і на долині йшла запекла боротьба між Іоанном Цимісхієм і князем Святсславом і коли болгарські кесарі Петро й син його Борис запродались імператорам, у грізний той час коміт Шишман оголосив вільною Західну Болгарію, а себе — ворогом Візантії. Батька підтримали й комітопули, чотири його сини — Давид, Мойсей, Аарон, Самуїл.
Проте слід сказати, що Микола Шишман і син його Давид, який після смерті батька заступив його місце, не зробили того, що могли, й мусили зробити. Це до них, взявши древню столицю Болгарії Преславу, звертався князь Святослав, пропонував з'єднати сили, щоб бити військо імператора Іоанна Цимісхія у долині за Родопами, біля Аркадіополя й Адріанополя. Вони не пішли на поміч Святославу, не вдарили в спину Цимісхію, домовиті, багаті комітопули у цей важкий, вирішальний для Русі й Болгарії час сиділи в своїх городах і областях, ждали, хто ж переможе — Цимісхій чи Святослав, — і навіть тоді, коли переміг Святослав, не пішли до нього, вичікували, коли руські вої залишать Преславу, Доростол, щоб самим узяти в свої руки всю Болгарію.
Це була велика помилка комітопулів Шишманів, велике нещастя для Болгарії, наслідки якого виявились набагато пізніше — через сотню літ. А тоді сталось так, що, коли руський князь Святослав пішов, уклавши мир з ромеями, за Дунай і коли Шишмани кинулись визволяти й з'єднувати Болгарію, робити це було вже пізно — вся Східна Болгарія з її ріками й долинами була захоплена ромеями. Шишманам залишились гори й полонини на заході.
Микола Шишман і сини його мужньо боролись з Візантією, всі останні, найтяжчі, роки життя старого Шишмана минули на коні, він визволяв нові й нові городи, у древніх болгарських харатіях* (*Харатія — пергамент з шкіри.) написано, що він і помер, сидячи на коні.
Проте старого Шишмана, а деякий час і його синів губило намагання триматись осторонь бурхливих подій, які відбувалися в Східній Болгарії, вони не розуміли, що там і тільки там — над Дунаєм і Руським морем, на широких долинах і над ріками — вирішується й буде вирішена доля Болгарії, вони прагнули безкровної борні, а за це й довелося розплачуватись ріками крові.
І ця жорстока, невблаганна й неминуча брань з Візантією наближалась. Імператор Іоанн Цимісхій, уклавши мир з князем Святославом і пообіцявши звільнити Східну Болгарію, не додержав та й не думав додержувати свого слова — його акрити стоять над Дунаєм і в долині, йдуть і йдуть у гори.
Після смерті Цимісхія те ж саме робить проедр Василь, що править Візантією від імені молодих імператорів Василя й Костянтина, — він оголошує саму справжню війну болгарам, посилає легіони проти Шишманів.
Що ж робить і що має робити Давид Шишман? Вся Східна Болгарія захоплена ромеями, руські вої пішли за Дунай, а їхній князь Святослав, кажуть, убитий на Хортиці, Західна Болгарія лишається віч-на-віч з своїм ворогом Візантією.
І, шукаючи собі помочі й спільників, Давид посилає послів у Кведлінбург до німецького імператора Оттона І, який обіцяє допомогти Давиду, але ніколи пальцем об палець не вдарить, щоб це зробити, — муж візантійської принцеси Феофано думає про інтереси не Болгарії, а Візантії.
У цей же час Давид приймає послів від папи римського Бенедикта, що, виявляється, багато чув і знає про кровопролитну війну в Болгарії, обіцяє допомогу в боротьбі з Візантією. Давид, звичайно, вірить у це, бо немає в світі ворогів лютіших, ніж ромейські імператори з патріархами й римський папа. Папа посилає Давиду на знак своєї прихильності корону з священного города Рима.
Проти римської корони пролунав один тільки голос — патріарха Даміана, який, проклятий константинопольським патріархом, після Доростольської битви тікає в Західну Болгарію до Шишманів і разом з ними переїжджає з столиці до столиці. Але це дуже несміливий голос — патріарх Даміан доживає вже останні дні на світі.
Втім, корона так і не знадобилась Давиду Шишману — якщо папа римський діє хрестом, то Візантія діє мечем: під городом Сера ромеї вбивають у бою Давида, Мойсей падає мертвий, вбитий ромеями з-за рогу, — у Західній Болгарії залишаються два сини старого Шишмана: Самуїл, що сидить у Водені, та ще Аарон, що править у Средці.
Кесаревича Романа привели до коміта Самуїла босого, бо він розбив свої черевики в далекій дорозі, з непокритою головою, у чорній від пороху сорочці й таких самих ногавицях.
— Що це? Кого ти привіз, воєводо Петре? — звернувся Самуїл до бородатого воїна, що супроводжував Романа.
— Вартуючи на схилах Родопів, ми побачили загін, що їхав від Аркадіополя в клісури, довго стежили за ним, оточили. На чолі цього загону, виявилось, їхав колишній кесар Болгарії Борис, він підняв проти нас меч, і ми його вбили.
— Ти зробив справедливо, воєводо Петре, — дружина моя й усі болгари давно вирішили вбити Бориса, тільки він посміє переступити межі Болгарії. Грецький кесар нам не потрібний. Годі! Але хто це?
— Брат Бориса — Роман, — відповів воєвода Петро. — Вони їхали разом.
— Ха-ха-ха! — засміявся Самуїл. — Отже, ромеї посилали сюди двох кесарів разом.
— Ні! — подав тоді голос Роман, що досі стояв мовчки. придивляючись до молодого Шишмана, про якого він чув колись ще тут, у Болгарії, а пізніше в Константинополі.
— Ні? — далі сміявся Самуїл. — Гаразд, ти зараз сам мені про все розкажеш. Іди, Петре, — звернувся він до воєводи, — ти, либонь, дуже стомився?
— Так, коміте, дорога була далека. Мої вої стоять під дверима.
— Добре!
І воєвода Петро вийшов. Самуїл встав з крісла, підійшов до вікна, звідки було видно гори, долини.
— Як же ти, кесаревичу Романе, опинився тут? — обернувся до нього й запитав Самуїл.
Роман вирішив говорити правду. Втім, з чим він міг критись?
— Недавно проедр Василь велів Борисові їхати в Болгарію й починати повстання проти тебе, а мені супроводжувати брата...
— Отже, Візантія послала Бориса в Болгарію як кесаря?
— Проедр Василь назвав його кесарем і обіцяв повернути корону, тільки він дійде до Преслави.
— Хитро діє Візантія, — засміявся Самуїл. — Як і завжди, загрібає жар чужими руками. А ти? Чого ти їхав з Борисом? Ти що ж, також хотів стати кесарем?
Роман заплющив очі, стиснув уста, на обличчі його відбився неймовірний біль.
— Я — кесар?! — пролунало в палаті. — Слухай, коміте Самуїле, ти жартуєш, бо знаєш — я ніколи в житті не зможу і не хочу бути кесарем Болгарії...
— Ні, я не жартую і не знаю, чому ти їхав з братом Мені здавалось, що коли загибає один кесар, корону одягає його брат.
Роман крикнув:
— Я говорю правду, як перед богом! Я не хотів і не хочу бути кесарем Болгарії, бо я не людина, Іоанн Циміс хій забрав у мене все, все...
— Ти про що говориш?
Роман подивився на Самуїла очима, в яких була пустка, безнадійність.
— Він оскопив мене, — сказав Роман, обхопивши голову руками.
Коміт Самуїл стежив за Романом, що стояв перед ним розтрощений, знівечений, напівлюдина.
(Продовження на наступній сторінці)